Нова сила

Коли перші промені спекотного південного сонця торкнулися околиць Бланка Роха, база вже належала іншим.

Там, де ще вчора стояли вартові Незламних, тепер майоріли чужі прапори. Біля масивної брами, що зустрічала кожного, хто наближався до бази, височіли довгі палі, а на них, повільно погойдуючись на вітрі, були насаджені голови тих, кого ще зовсім недавно вважали непереможними. Голова Вейги, навіть після смерті зберігши суворий вираз обличчя, височіла над іншими. По обидва боки від неї висіли голови Рікардо та інших бійців Незламних, чиї імена ще вчора вселяли страх кожному, хто бодай раз чув про Бланка Роха. Тепер же їхні застиглі погляди мовчки зустрічали нових господарів фортеці.

У внутрішньому дворі панувало пожвавлення, яке більше нагадувало не військовий табір, а лігво мародерів після вдалого набігу. Нечисленні бійці Ерла з хрипким сміхом стягували зі сторожової вежі прапор Незламних, недбало кидаючи його в багнюку, ніби прагнули остаточно стерти пам’ять про колишніх господарів. Інші блукали поміж тілами загиблих, перевертали їх чоботами, знімали броню, зброю й усе, що могло бодай якось стати у пригоді. Хтось одразу приміряв чужі бронежилети, оцінюючи, чи підходять вони за розміром, хтось із задоволеною посмішкою міняв власний ніж на дорожчий іспанський клинок, знайдений у когось із убитих, а найнетерплячіші вже ламали склади зі зброєю та провіантом, жадібно розтягуючи здобич, ніби боялися, що ось-ось хтось прийде й відбере її назад.

Зовсім інша атмосфера панувала в командному пункті.

Тут і досі тримався запах тютюну, старого паперу та збройового мастила. На широкому дубовому столі, як і раніше, лежали розкладені карти, записи й журнали, ніби Вейга лише ненадовго вийшов і за кілька хвилин мав повернутися до роботи.

У його кріслі тепер сидів Ерл.

Розвалившись так, ніби перебував у власному домі, він закинув ноги просто на стіл і з лінивим зацікавленням спостерігав за Рейнхардом.

Хранитель стояв біля стіни перед великою картою південних, центральних і північних земель, повністю занурившись у її вивчення. Його погляд неспішно переходив від одного прапорця до іншого, затримуючись на позначках, які колись власноруч залишив Вейга. Здавалося, Рейнхарда зовсім не цікавили ані запах крові за стінами штабу, ані крики людей, що ділили здобич. Він розглядав карту зі зосередженим спокоєм ученого, який вивчає роботу давно померлого колеги.

Ерл усміхнувся.

— От і все. Незламних більше немає.

Він повільно похитав головою, однак у його голосі не відчувалося ні тріумфу, ні задоволення.

— Дивно… Стільки років про них говорили як про силу, яку неможливо знищити, а тепер усе скінчилося за якихось кілька годин.

Рейнхард нічого не відповів.

Його погляд, як і раніше, ковзав картою.

Ерл невдоволено цокнув язиком.

— Тільки заплатив я за це надто дорого. Майже половина моїх людей залишилася гнити під стінами цієї клятої бази. Заради перемоги довелося покласти стільки бійців, що тепер мені самому смішно називати це перемогою.

Хранитель і далі мовчав.

Лише за кілька секунд він спокійно промовив, не відводячи погляду від карти:

— Ти отримав те, чого хотів.

Ерл роздратовано всміхнувся.

— Отримав.

Він розвів руками.

— Але не таким способом. Ми могли обійтися самими лише твоїми тварюками. Тоді мої люди були б зараз живі.

Рейнхард повільно перевів погляд на черговий прапорець, ніби слова Ерла зовсім не заслуговували більшої уваги.

— Яка різниця, яким способом було досягнуто мети?

Ерл різко прибрав ноги зі столу й подався вперед.

— Для тебе, може, й жодної. А для мене різниця величезна.

Він тицьнув пальцем у вікно, за яким і далі хазяйнували його бійці.

— Подивися на них. Це все, що в мене залишилося. Після такого штурму мені тепер не вистачить людей відбитися навіть від купки голодних мародерів, якщо вони надумають навідатися сюди.

Рейнхард нарешті відвернувся від карти й уперше за весь час подивився просто на Ерла. У його спокійному погляді не було ні співчуття, ні роздратування — лише холодна байдужість людини, яка звикла мислити зовсім іншими категоріями.

— Тоді набери нових бійців.

Ерл кілька секунд мовчки дивився на нього, після чого коротко всміхнувся.

— Легко сказати.

Та, судячи з виразу обличчя Рейнхарда, для нього це справді було так просто.

Рейнхард ще кілька митей мовчки дивився на Ерла, ніби зважував, чи варто взагалі продовжувати цю розмову, після чого неспішно відвів погляд і спокійним кроком підійшов до столу. Його рухи залишалися такими ж розміреними й безпристрасними, ніби навколо не лежала спустошена фортеця, а за її мурами не догоряли залишки однієї з найкривавіших битв останніх років.

— Ти дивишся на мародерів як на проблему, — промовив він рівним голосом. — А тим часом вони можуть стати її вирішенням. Значно розумніше зібрати їх під свої знамена, ніж безкінечно воювати з ними, втрачаючи людей у сутичках, які нічого не змінюють.

Він повільно опустився в крісло навпроти Ерла, поклав руки на підлокітники й кілька секунд мовчки розглядав співрозмовника. У погляді Хранителя не було відвертої насмішки, але зневага читалася настільки виразно, що він навіть не намагався її приховати.

— Втім, — продовжив Рейнхард, — тобі й самому варто було б уважніше придивитися до себе.

Ерл нерозуміюче насупився.

— І що це має означати?

Кутик губ Рейнхарда ледь помітно смикнувся.

— Хіба ти так уже сильно відрізняєшся від тих, кого називаєш мародерами?

Ерл різко випростався в кріслі.

— Не порівнюй мене з цією падаллю.

— Чому ж?