Перед світанком

У камері стояв холод, який неможливо було прогнати ні рухом, ні диханням. Кам’яні стіни вкривав вологий наліт, зі стелі повільно падали краплі, розбиваючись об підлогу рідкісним, дратівливо рівномірним стукотом. За масивними дверима долинали приглушені голоси вартових і брязкіт заліза. Десь далеко завивав північний вітер, пробираючись крізь бійниці фортеці.

Ліліт сиділа на грубо збитій лаві, притулившись плечем до стіни. Вона довго мовчала, спостерігаючи за Алонсо. Той сидів навпроти, спершись ліктями на коліна, і не підводив голови.

Мовчання затягувалося.

Нарешті Ліліт порушила його.

— Про що ви розмовляли з Магнусом?

Алонсо підвів погляд не одразу.

— Він запропонував мені службу.

— Службу?

— У Попелястих Ярлах.

Ліліт ледь підняла брову.

— Ось як… І що ти відповів?

— Відмовився.

Ліліт коротко кивнула.

— Нерозумно.

Алонсо ледь усміхнувся.

— Якщо чесно… я й сам не очікував, що він узагалі зробить таку пропозицію.

Знову запала тиша.

Та цього разу вона була іншою.

Ліліт одразу відчула, що Алонсо щось недоговорює.

Він нервово потер долонею підборіддя, потім зчепив пальці в замок. Кілька разів збирався заговорити, але щоразу зупинявся.

— Що ще? — тихо запитала вона.

Він важко зітхнув.

— Є новини…

Ліліт напружилася.

— Які?

Алонсо підняв на неї очі.

— База Бланка Роха… впала.

Кілька секунд вона просто дивилася на нього, ніби не розчула.

— Що ти сказав?

— Бази більше немає.

У її очах уперше за довгий час з’явилося справжнє здивування.

— Це неможливо…

Алонсо повільно похитав головою.

— Можливо.

Ліліт зблідла.

— Хто?

Алонсо нерозуміюче подивився на неї.

— Що?

— Хто напав на Бланка Роха?

У його очах промайнула розгубленість.

— Не знаю.

Він повільно похитав головою.

— Вейга нічого не сказав. Лише те, що базу знищено.

Ліліт насупилася.

— Не вірю.

Вона почала нервово ходити тісною камерою.

— Бланка Роха була прихована краще за будь-яку фортецю. Вейга роками вибудовував її оборону. Навіть армія з тисячі солдатів не змогла б узяти її штурмом без жахливих втрат.

Алонсо мовчки спостерігав за нею.

— Отже, це був не штурм, — продовжила вона вже тихіше, ніби міркуючи вголос. — Або ж нападники були настільки сильними…

Вона зупинилася.

— Хто міг знищити Вейгу?

Алонсо повільно підвів очі.

— Не знаю.

Він витримав коротку паузу.

— Але якщо хтось зміг стерти Бланка Роха з лиця землі… значить, цей хтось у рази перевершує самого Вейгу.

У камері знову запала тиша.

Цього разу важка.

Ліліт відчула, як холод пробіг по спині.

Якщо навіть Вейга виявився безсилим… значить, у цьому світі з’явилася сила, з якою їм іще не доводилося стикатися.

Він зробив невелику паузу.

— Вейга… мертвий.

Ці слова пролунали майже пошепки.

— І останні Незламні…

Він запнувся.

— Вони загинули разом із базою.

Ліліт повільно підвелася з лави.

— Ні…

Вона похитала головою.

— Ні… цього не може бути.

Алонсо нічого не відповів.

Вона зробила кілька кроків камерою, потім різко повернулася до нього.

— Звідки ти це все знаєш?

Він зустрівся з нею поглядом.

— Мені повідомив Вейга.

Ліліт насупилася.

— Яким чином?

Алонсо мовчав.

Вона зробила ще крок.

— Алонсо.

Він заплющив очі.

— Він зв’язувався зі мною.

— Навіщо?

Відповідь далася йому важко.

— Тому що… я доповідав йому.

Ліліт завмерла.

— Що?

— Я передавав йому інформацію.

Вона продовжувала дивитися на нього, не кліпаючи.

— Про кожен наш крок.

Кожне наступне слово звучало дедалі тихіше.

— Де ми були…

— Куди збиралися…

— Що обговорювали…

— Усе…

Він глибоко вдихнув.

— Останню доповідь я надіслав уже після того, як нас схопили в Ейденхолді.

Запала оглушлива тиша.

Потім Ліліт зірвалася.

— Та звісно!

Вона різко вдарила долонею по кам’яній стіні.

— Чого ще можна було чекати від таких клоунів, як ти й Маркос?!

Її голос луною прокотився темницею.

— Один постійно щось приховує, другий шпигує за власними людьми! Чудова команда!

Алонсо спокійно витримав її погляд.

— Я виконував наказ.

— Не смій прикриватися наказами!

— Це був наказ мого командира.

— І ти жодного разу не замислився, до чого це може призвести?

— Замислювався.

— І все одно продовжував?

Він повільно кивнув.

— Так.

Ліліт гірко всміхнулася.

— Жалюгідне видовище.

Вона відвернулася, намагаючись заспокоїтися.

За кілька секунд заговорила знову.

Цього разу вже спокійніше.

— Тоді дай відповідь ще на одне запитання.

Алонсо підвів голову.

— Чому ти не сказав Маркосу?

Вона подивилася йому просто в очі.

— Чому ти досі не розповів йому, що Вейга загинув?