Вибір без вибору

Тіло Грега лежало на холодному металевому столі. У кімнаті було стерильно чисто, як в операційній: білі кахлі на стінах, безтіньове світло хірургічних ламп робило все навколо блідим, прозорим і неживим. Його руки й ноги були примотані до столу широкими ременями, тіло знесилене, а свідомість — болісно ясною. Він знав: це кінець.

Над ним схилилися постаті в чорних балахонах із глибокими капюшонами, під якими не було видно облич — лише холодне дихання, що конденсувалося в повітрі. Вони не рухалися, не шепотіли, не перемовлялися. Просто стояли, мов стіна, яка замкнулася навколо нього.

— Послухайте, — почав Грег, і голос його зрадливо осипся. — Ми можемо домовитися. У мене є гроші. Є інформація. Я… я можу бути корисним.

Він дивився на них, але не побачив жодної реакції. Жодної. Вони були як статуї. І тоді він зрозумів: домовлятися ні з ким.

Він спробував поворухнути рукою — ремені вп’ялися в шкіру.

Тоді один із «апостолів» повільно простягнув руку до інструментального столика. Його рухи були повільними, майже ритуальними. Він узяв скальпель. Полірована сталь блиснула під лампами.

І без жодного слова нахилився до правої руки Грега.

Спалах болю.

Грег закричав, вигнувшись на столі. Світло попливло перед очима. Він уже знав, що не побачить мізинця — відчув це раніше, ніж побачив кров. Холод. Порожнечу. Потім прийшла друга хвиля — гаряча, липка, червона.

— Хто ти?

Голос лунав нізвідки. Він не належав жодному з тих, хто стояв поруч. Він був скрізь і ніде — густий, низький, як гул у стінах.

Думки Грега плуталися, але він відповів:

— Я Грег. Грег Добувач.

Апостол знову взявся за скальпель.

Цього разу — нога, а точніше безіменний палець.

Глухий звук. Новий спалах болю.

І знову питання:

— Хто ти?

Грег задихався. Біль був нестерпним, але десь під ним, під шаром паніки, він почав чути голос.

Він наче впізнавав його, той самий, що належав Рейгану.

Але тепер він звучав інакше: густіше, грубіше, ніби хтось говорив крізь товщу води.

— Я… я Нескорений… — прохрипів Грег. — Я один із вас. Я служив… я був вашим…

Він урвався, коли побачив, як до столу підходить ще один «апостол».

Цей рухався інакше.

У його ході було щось знайоме.

Він зупинився біля голови Грега, повільно підняв руки до капюшона — і зняв його.

Світло впало на обличчя. Це був його колишній командир — Конор. Грег не міг повірити своїм очам.

Біль відійшов на задній план, бо те, що він побачив, було неможливим.

Конор дивився на нього згори вниз — спокійний, живий, з очима, в яких не було ні злості, ні радості.

Тихий, важкий, як камінь погля.

— Коноре… — видихнув Грег. — Ти… ти ж…

Він не зміг договорити. Він же особисто бачив його смерть.

Грег чув, як тріщала шия коли рвались сухожилля на ній, бачив як істота відривала голову його командиру. Грег пам’ятав той запах — гнилий, солодкуватий, який неможливо сплутати ні з чим.

Але Конор стояв перед ним живий і цілий.

І тоді до столу підійшов ще один «апостол». Останній. Він не поспішав, а його кроки були рівними, впевненими.

Він став навпроти Грега, обличчям до обличчя і скинув капюшон.

Грег перестав дихати.

Рейган.

Той самий Рейган.

З тим самим обличчям.

З тією самою лінією щелепи, яку Грег пам’ятав навіть уночі.

Тільки очі були іншими, немов вони були порожні.

Як у людини, яка давно померла, але забула лягти.

— Ні… — прошепотів Грег. — Я ж убив тебе. Я встромив тобі клинок у серце. Я бачив, як ти падаєш. Я…

Рейган не відповів.

Він просто стояв і дивився на Грега.

І в цьому погляді не було ні люті, ні помсти.

Було лише те, чого Грег боявся найбільше:

спокійна, абсолютна впевненість у тому, що все відбувається правильно.

Тим часом у сусідній «палаті» на холодній металевій поверхні лежав Алістер. Його живіт був туго перемотаний брудним бинтом, крізь який уже проступала червона пляма, що повільно розросталася. Кожен подих давався йому зусиллям — легені ще намагалися працювати, але тіло більше не слухалося.

Він чув крики Грега.

Вони пробивалися крізь стіни, тонкі, як папір, і заповнювали кімнату липким, важким жахом.

Алістер лежав нерухомо, дивлячись у білу стелю. Його думки плуталися між болем і страхом. Він знав, що наступним буде він. І знав, що «апостоли» не залишають свідків.

Він приготувався до найгіршого. Двері відчинилися і увійшли троє.

Двоє залишилися біля входу — нерухомі, мов кам’яні статуї, зі схрещеними на грудях руками.

Третій рушив уперед.

Його кроки були легкими, майже нечутними, ніби він не йшов, а плив над підлогою.

Він зупинився біля столу, нахилився над Алістером, і той відчув холодок від дихання, прихованого під капюшоном.

Ніж з’явився в руці «апостола» безшумно, ніби виріс із темряви.

Лезо ковзнуло по тілу Алістера — повільно, майже ніжно, не залишаючи порізів, але залишаючи після себе холод. Від ключиці до живота. Від ребер до рани.

А потім вістря зупинилося просто на її краї.

Алістер застогнав крізь стиснуті зуби.

Біль накрила яскравою хвилею, і він на мить утратив відчуття реальності.

— Хто ти? — пролунало питання.

Голос був тихим, майже лагідним, але в ньому відчувалася сталь.

— Ви знаєте, — прохрипів Алістер, корчачись від болю. — Ви все про мене знаєте.

«Апостол» не відповів, а ніж залишався біля рани.

Алістер заплющив очі.

Він прийняв це.