Два патрони

Підземелля Ейденхолда дихало цвіллю й старою кров’ю. Камінь тут не просто був холодним — він ніби вбирав тепло навмисне, висмоктуючи його з кісток. У вузькій камері тьмяно жевріла лампа під ґратами, і її світло не розганяло темряви, а лише підкреслювало її: у кутках ворушилися довгі тіні, неначе хтось тихо шепотів там без губ і язика.

Ліліт сиділа ближче до дверей, спиною до стіни, з піднятими колінами. Її очі блищали сухою злістю — тією, що не має виходу й тому стає гострішою за лезо. На зап’ястках — сліди мотузок і металу, на губах — крижана усмішка, яка не гріла.

Поруч, розтягнувшись на сирих плитах, лежав Маркос. Він тримався так, ніби йому просто незручно, а не так, ніби в животі під бинтами пульсує згусток болю. Тканина на боці потемніла, і час від часу з-під неї виступала волога, гірка пляма. Його дихання було нерівним — коротким, уривчастим, як у людини, що давно змагається не з ворогом, а з власним тілом.

— Ти хоча б зараз здатен мовчати? — різко кинула Ліліт, ніби кожне слово в камері могло стати цвяхом у кришку труни. — Чи тобі треба, щоб тебе ще й тут пожаліли?

Маркос спробував усміхнутися, але вийшло криво. Він облизав пересохлі губи.

— Я зробив, що мусив.

— Мусив? — Ліліт аж подалася вперед. Її голос потоншав, у ньому зазвучала отруйна веселість. — Ти спеціально встромив у себе ніж. У живіт. Щоб “мусити” лишитися поряд зі мною на підступах до Ейденхолда.

Він відвів погляд, ніби шукав на камені відповідь.

— Якби я пішов… ти б…

— Не смій, — перебила вона. Злість у її голосі була жива, майже фізична. — Не смій робити вигляд, ніби це було про мене. Це було про тебе. Про твою потребу бути поруч. Про твій клятий героїзм, який ти носиш, як медаль, навіть коли вона ріже тобі шию.

Маркос тихо видихнув, і це більше нагадувало стогін.

— Я не хотів, щоб ти була одна.

— А я не хотіла бути твоєю причиною для самокаліцтва, — Ліліт виплюнула слова, наче металеву стружку. — Ти думаєш, це романтично? Дивитися, як ти гниєш зсередини, бо захотів “триматися поряд”?

Він стиснув зуби. Піт блиснув на скроні.

— Ліліт…

— Ні, Маркос. Ти зробив це не для мене. Ти зробив це, щоб мати право казати: “Я був там”. Щоб твоє “поруч” було заслугою. — Вона відкинулася назад, і її погляд став ще холоднішим. — А тепер твоє “поруч” смердить кров’ю на камені.

На мить у камері стало чути тільки крапання води десь за стіною й тихе, хрипке дихання Маркоса. Лампа здригнулася, ніби її торкнулося невидиме повітря.

У кутку, де темрява була густішою, сидів Піп. Досі він мовчав — маленька тінь у тіні, коліна підтягнуті до грудей, руки сховані в рукавах. Він дивився не на них, а на простір між ними — туди, де слова залишали слід.

Тепер він підняв голову.

— Досить, — тихо сказав Піп. Голос у нього був рівний, але в цій рівності відчувалася рішучість людини, яка вже все обдумала. — Ви сперечаєтеся так, ніби в нас є час.

Ліліт глянула на нього з підозрою.

— І що ти пропонуєш?

Піп ковтнув, ніби проковтував страх.

— Я знаю, що можна запропонувати Магнусу.

Маркос повів бровою, крізь біль.

— Гроші, зброя, броня? — хмикнув він. — У нас цього немає.

— Не гроші, — Піп злегка похитав головою. — Себе.

Ліліт відразу насторожилася, у погляді спалахнуло:

— Ти з глузду з’їхав.

— Я бачу тіні, — сказав Піп так, ніби це була найпростіша річ у світі. — Ти знаєш. Не такі, як у лампи. Інші. Ті, що рухаються там, де порожньо. Ті, що попереджають. Я можу відчувати, де “вони” проходять, де лишаються, які стежки стають мертвими. Магнус і його люди зможуть обходити істот. Зможуть будувати нові маршрути — коротші, логістичні, безпечніші. Патрулі, доставки, відступи… все.

 Ліліт дивилася на нього довго, ніби намагаючись зрозуміти, де в цій пропозиції захований гачок.

— Ти пропонуєш… стати їхнім псом?

Піп не відвів погляду.

— Я пропоную, щоб ми всі не стали трофеями.

Маркос ковзнув долонею до бинта на животі, наче перевіряв, чи він ще тут, у цьому тілі.

— Вони зламають тебе.

— Можливо, — відповів Піп. — Але я принаймні буду живий, щоб спробувати щось зробити. А ви — щоб вижити.

Ліліт хотіла щось кинути, язвину, колючу, як завжди. Але слова застрягли. Її злість на Маркоса не зникла — просто тепер у камері з’явилося інше відчуття, щільніше: наближення вироку.

У командному пункті Магнуса повітря теж було важким — тільки інакше. Тут не тхнуло цвіллю; тут тхнуло мастилом, потом і гарячим металом. На столі стояла рація, і вона ще шипіла після передачі, ніби не хотіла відпускати сказане.

Алонсо сидів навпроти Магнуса, спина рівна, руки складені так, щоб не видно було напруги. Він виглядав, як людина, що тримає себе в купі силою волі, поки всередині щось кришиться.

З рації щойно прозвучав голос Вейги — командира “Нескорених”. Голос був зламаний, хрипкий, із тим особливим тоном, у якому вже немає команд, тільки сповідь.

Бланка Роха впала.

Вейга… вибачався перед своїм сином Маркосом. За все. Казав, що останні “Нескорені” полягли.

Коли шипіння стихло, Магнус усміхнувся. Його усмішка була не радісною — вона була хижою, як надріз на шкірі.

— Ну от, — протягнув він у своїй агресивно-насмішкуватій манері. — Тепер ми “Нескорені”. А не ті шістки Берна.

Він відкинувся на стільці, стукнув пальцями по столу.

— Колись мій загін був найманцями у Берна, так. Старий любив тримати поруч тих, хто робить брудне. А потім Берн здох, “Нескорені” інші загони звалили з Ейденхолда… і місто залишилося без господаря.

Магнус нахилився вперед, очі блиснули.

— Я зайшов і перестріляв те, що лишилося від армії Берна. Бо порядок — це коли стріляєш першим.

Алонсо мовчав. Він не сперечався — не тому, що погоджувався, а тому, що слова тут нічого не важили.