Апостоли

У випалених пустках цього похмурого світу саме слово «Апостоли» вимовляли лише напівпошепки, тривожно озираючись на тіні. Вони перетворилися на похмурий фольклор, на міську легенду планети, що гине, зіткану зі страху й невідомості. Половина бувалих бійців клялася, що Апостолів не існує, що це байка, що в хроніках про них немає ані слова. Інша половина тремтячими голосами розповідала, як бачила їх на власні очі, і ці розповіді завжди закінчувалися чиїмось жорстоким і безслідним зникненням.

Ніхто за межами їхнього вузького кола не знав, що це за орден, кому вони моляться і яка їхня кінцева мета. Найстійкіша й наймоторошніша теорія стверджувала, що Апостоли — це не релігійні фанатики, а особиста, абсолютна гвардія Флоріана Герца. Ім’я цього ексцентричного мультимільярдера зі старого світу було відоме кожному. Саме Герц своїми безмежними ресурсами, технологіями та грішми колись допоміг легендарним Рейгану й Конору створити орден «Незламних» — захисників нового людства. Але якщо Незламні були мечем і щитом пусток, то Апостоли стали особистою тінню Герца.

Казали, що Герц давно покинув поверхню й править своєю невидимою гвардією з високотехнологічного міста-бункера, схованого глибоко під землею. Там, де досі працює вентиляція, де є чиста вода й електрика. І Апостоли — його вартові, які підіймаються нагору лише для виконання особливих, нікому не зрозумілих місій.

Із кожним новим оповідачем на базах Нескорених або в походах біля багаття, чутки про орден обростали абсурдними подробицями, від яких холонула кров. Хтось божився, що під каптурами в них немає облич — лише хромовані черепи з оптичними сенсорами. Новачки стверджували, що вони живляться радіацією або що вони — клони самого Герца, які не відчувають болю.

Але дві деталі залишалися незмінними в усіх історіях. По-перше, їхній зовнішній вигляд. У світі, де кожен шматок іржавого металу, кевлару чи бронепластини цінувався на вагу золота, Апостоли принципово не носили броні. Їхні високі, моторошні у своїй статичності постаті були сховані під довгими, аж до землі, чорними балахонами зі щільної тканини, що поглинала світло. На обличчя завжди були насунуті глибокі каптури, які ховали все у мороці. Відмова від броні часто фігурувала в розповідях про цих загадкових бійців. Казали щоу цьому зруйнованому світі їм просто не було кого й чого боятися.

По-друге, цей середньовічний, сектантський вигляд створював разючий контраст із їхнім арсеналом. З-під складок чорної тканини в їхні руки лягала не іржава саморобна зброя, а шедеври інженерії минулої епохи: матово-чорні плазмові гвинтівки, безшумні електромагнітні випромінювачі та штурмові комплекси, на яких блимали індикатори заряду. Це була зброя, яка не залишала шансів на постріл у відповідь. Ходили чутки що досі найкращі виживші інженери трудяться в підземних лабораторія, створюючи для них сучасну зброю.

Греш Добувач завжди вважав розповіді про Апостолів казками для ідіотів. Усе своє життя він вірив лише в те, чого міг торкнутися, що міг украсти або вбити. Аж до тієї миті, поки сіра завіса радіоактивного туману не розступилася, випустивши назустріч йому та його пораненому напарникові Алістеру по обидві сторони чотири високі чорні постаті.

Вони з’явилися абсолютно безшумно. Ані хрускоту каміння під ногами, ані важкого дихання у фільтрах протигазів. Просто три силуети, зіткані з темряви. У їхніх руках, спрямованих точно у груди Грегові, слабко пульсувало блакитнувате сяйво незнайомої зброї.

Алістер, притискаючи брудну ганчірку до пораненого живота, хрипко застогнав і осів на землю. Грег завмер. Тваринний, паралізувальний жах скував його горло. Він був досвідченим виживальником. Він розумів: перед ним не рейдери, з якими можна поторгуватися за набої, і не дикуни, яких можна залякати. Розмови з цими чи то людьми чи то істотами були абсолютно марними. Але інстинкт самозбереження виявився сильнішим за логіку й людяність.

Його затіпало. Віджбурнувши свій ніж і всі набутки, Грег зробив крок уперед і підняв руки, ніби намагаючись відгородитися від неминучої смерті.

— Гей! — його голос зірвався на жалюгідний, трохи істеричний вереск. — Слухайте! Я знаю, хто ви! Заберіть його! — він тремтячим пальцем показав на Алістеоа, який стогнав у пилюці. — Він поранений, він усе одно труп! Забирайте його! Для дослідів, на органи, для чого завгодно! А я… я просто піду. Я нічого не бачив, клянуся! Я забуду це місце! Будь ласка!

У відповідь не пролунало ні сміху, ні наказу, ні навіть зітхання. Апостоли ніяк не відреагували на його зраду. Їхнє мовчання було моторошним, у ньому читалася абсолютна порожнеча й відсутність емпатії.

Вони рушили вперед плавно й невідворотно, як машини. Грег спробував позадкувати, але вже наступної миті потужний, вивірений удар під коліна змусив його звалитися в бруд поруч із Алістером. Чиясь рука, закута в матово-чорну рукавицю, безжалісно схопила Грега за шию, пригинаючи до землі.

Останнім, що побачив Грег Добувач перед тим, як груба тканина щільного мішка опустилася йому на голову, був глибокий морок каптура схиленого над ним Апостола, в якому не було нічого людського. А потім світ поринув у темряву, і їх потягли туди, звідки не повертався ніхто, — під землю.