Врятувати але не зберегти

Темний під’їзд пах гаром і мокрою штукатуркою. Грег тягнув облитого смердючою сумішшю Алістера сходами, притримуючи його під пахви, мов мішок із піском. Алістер майже не допомагав: голова закидалася, дихання було рване, а шкіра — сіра, мов у вампіра. На майданчику Грег опустив його на сходинку, щоб перевести дух, і одразу ж відсмикнув руку — наче гидуючи пораненим.

— І не думай тут здохнути, — сказав він спокійно, майже ліниво. — Мені потім тебе по частинах збирати?

Алістер прочинив очі. Погляд не фокусувався.

— …Грег? — видихнув він. — Навіщо?..

Грег усміхнувся криво, озирнувся на двері порожньої квартири, з якої його витяг.

— Навіщо? Гарне питання. Думаєш, у мене раптом прокинулася совість? — Він нахилився ближче. — Ні, Алістере. Просто ти мені потрібен живим. Хоча б до того моменту, поки я не поверну тебе Ліліт. Або ти про кров тварюк? Це — щоб трохи сховатися від істот і від тіні, яка скоро тебе прихлопне. Те полегшення, яке ти відчуваєш, — завдяки Грегу Добувачу.

Ім’я Ліліт спрацювало, мов гачок: Алістер сіпнувся, спробував підвестися, але тут же зігнувся — біль зрізав рух.

— Не… чіпай її… — прохрипів він.

— О, та я й не чіпаю, — відповів Грег м’яко, знущально. — Хоча я б потримався: хто зна, може, якщо я принесу їй твоє мертве тіло, вона розсунe ніжки на знак подяки. Це ти в нас досі думаєш, що вона чекає на тебе з гарячим супом і сльозами на очах.

Алістер закашлявся, долонею затис бік. Пальці тремтіли.

— Вона… жива? — прошепотів він, видушуючи слова.

Грег підвівся, поправив комір куртки Конора і, ніби добираючи слова, що можуть найбільше зачепити Алістера, відповів не відразу.

— Жива. Ба більше — життєрадісна, в оточенні кавалерів і в своїх бабських клопотах. Ми зустрілися з нею в Бланка-Роха. О, як же її облизував син Вейги. Думаю, в них усе складеться. Наскільки я знаю, Ліліт збиралася в Ейденхолд, — він схилив голову, — із поросям, уявляєш?

Алістер моргнув, намагаючись збагнути.

— Піп… із нею?

— Ага, — Грег розплився в усмішці, в якій не було тепла. — Іронічно, так? Поки ти валявся в порожній квартирі, підгодовував тінь собою через те, що поліз шукати свою подружку, вона у відповідь і думати забула про тебе. Забути — це вибір. Вона рухається далі, і це правильно.

Алістер різко вдихнув, наче його вдарили в груди.

— Вона не забула…

— Авжеж, — спокійно погодився Грег.

Він присів поруч, трохи ближче, ніж треба, і прошепотів:

— Вона вже, мабуть, і не згадує, як ти пах. У пам’яті лишаються запахи якихось значущих подій.

Він зробив глибокий вдих.

— А я от пам’ятаю, як пах її батько, коли помирав, — це запах страху й відчаю.

Алістер спробував схопити його за куртку, але рука зірвалася й упала. Грег навіть не відсахнувся — просто дивився із задоволенням людини, яка натиснула на потрібну кнопку.

— Ти… зрадник, — Алістер захрипів. — Ти вбив…

— Так, — перебив Грег. — І знаєш, що найсмішніше? Я досі живий. Я вбив — і живу, а ти рятував — і помираєш. Такий тепер світ. Якщо хочу лишитися живим, — мені потрібен ти, бажано живий. Не хочу виправдовуватися ще й за твою смерть. Такий от парадокс.

Він підхопив Алістера за комір, поставив майже вертикально, але тримав так, щоб той не міг ані вдарити, ані впасти. Намотавши на його обличчя куртку Конора, зняту з нього, він і собі обмотав обличчя власною курткою.

— Ходімо. Не змушуй мене бути добрим.

Алістер важко стояв, спираючись спиною об стіну. Очі в нього були вологі від болю й злості.

— Вона тебе не пробачить, — сказав він крізь тканину.

— Може, — Грег знизав плечима. — А може, й пробачить. Мені, по правді, пробачення неважливе. Пробачення просять, коли винні, а я своєї вини не відчуваю. Якщо твоя подружка ще в Вейги — я візьму зброю й провіант в обмін на тебе та піду. Якщо в Ейденхолді — то Ліліт отримає твоє бездиханне тіло й можливість поховати тебе та поплакати. А я — можливість безпечно піти вглиб Півночі. Ти зрозумій, дружок: люди люблять історії про спокуту. А я принесу їй тебе. Майже живого чи не живого — це не важливо, — він усміхнувся ширше. — Як цуценя принесу, розумієш? «Дивись, Ліліт, я знайшов твою пропажу. Він ще дихає. Ну… доки тінь його не доїсть».

Алістер ковтнув, і на секунду в ньому спалахнуло щось колишнє, незламне, — та одразу згасло: імпульс злості та справедливості проковтнула хронічна втома та немічність.

— Вона… пристрелить тебе, — прошепотів він, уже більше собі, ніж Грегу.

— Так, — погодився Грег із удаваною серйозністю. — Або ні. Але ти, Алістере, вже теж знайшов собі супутника, який руйнує тебе так само, як і Ліліт. І знаєш — це мене влаштовує найбільше. Якщо ти помреш дорогою, я все одно у виграші. Я скажу: «Не доніс». Скажу: «Намагався». Скажу: «Тінь забрала». І Ліліт вибиратиме, кого ненавидіти сильніше: тебе — за те, що не врятував її; мене — за те, що вбив її батька; чи тінь — за те, що дала їй примарний шанс на ваше щасливе майбутнє.

Він знову смикнув Алістера, змушуючи зробити крок.

— Давай, герою Ейденхолда — Алістере Залізний. Колись ти горлав про честь і братерство. Тепер твоя честь — не забльовувати мені й без того некомфортні черевики.

Алістер, ледь переставляючи ноги, глухо промовив:

— Ти завжди був боягузом, Греге. Попри всю твою пиху й навички вбивці, ти завжди був боягузом.

— А ти завжди був зручною легендою, — відповів Грег без тіні образи. — Легенди добре вмирають. Особливо — тихо. І в цьому вся суть: час зітре наші імена, поставивши і мене, і тебе в один ряд.

Вони вийшли на вулицю. Порожній вітер гнав попіл по асфальту. Вдалині виднілися силуети тварюк. Туманна імла застилала дорогу. Грег тримав Алістера міцно, але не дбайливо — як вантаж, як щасливий квиток. Це був єдиний шанс — і для Грега, і для Алістера. Він ішов поруч, відчуваючи за плечем не лише руку колишнього побратима, а й прикутий до них погляд когось іще. Чи то тінь, що стежила за ними з квартири, чи то тварюка, в поле зору якої потрапили бійці.