Попільні Ярли

Схил ішов униз широкими, зледенілими терасами — наче хтось колись нарізав гору під технічні дороги й майданчики, а потім кинув усе на півдорозі. Вітер бив у обличчя сухим північним піском упереміш зі сніговою крупою. Під ногами похрускував наст, місцями — голий метал: іржаві листи, рештки настилів, уламки знаків із вицвілими попередженнями військовим шрифтом.

Унизу, в чаші між пагорбами, темнів Ейденхолд.

Місто виглядало не як поселення, а як пам’ятник дисципліні, що лишився без людей. Прямі квартали, низькі казармені коробки, лабораторні корпуси з вибитими вікнами, антени, що стирчали з дахів, мов ребра. Загін спускався до тьмяного світла, не знаючи, що на них чекає, й готуючись до будь-якого фіналу.

Загін спускався повільно — двоє поранених бійців сильно гальмували й без того втомлених Ліліт і Алонсо, які раз у раз металися між Піпом і Маркосом під час вимушених привалів.

Піп шкутильгав, зціпивши зуби: вивихнута нога була туго стягнута ременем та імпровізованою шиною, але біль однаково проривався на кожній нерівній ділянці. Він намагався не відставати, спираючись то на уламок труби, то на плече Алонсо.

— Дійду, — буркнув він, коли Алонсо вкотре намагався звалити на себе повністю, огрядного побратима. — Тільки не смикай.

Загін намагався тримати прийнятний для всіх темп, дослухався до кожного шереху. У тиші північних схилів будь-який звук здавався зайвим і надто гучним: скрегіт підошви, короткий видих, клацання карабіна. Кілька разів Ліліт зупинялася, піднімаючи долоню, і загін завмирав, поки вона вдивлялася в кам’яні кишені та темні провалля між руїнами зовнішніх укріплень.

Маркос ішов останнім. Не тому, що хотів прикривати, — просто інакше не міг. Поранення в живіт, хоч і поверхове, тягнуло вниз, змушувало згинатися, економити подих. Він притримував пов’язку однією рукою, другою — зброю, і намагався не показувати, як часто в нього темніє в очах. Ліліт кілька разів озиралася на нього — коротко, точно, без слів, але й без злості. Цей погляд казав достатньо: тримайся, усе буде добре.

Вони обходили старі блокпости: бетонні зубці, замерзлі мішки з піском, іржаву рамку металодетектора, що лежала на боці, мов зламана кістка. На одному зі стовпів висіла табличка: «КПП-3. Біоконтроль». Частину літер було зірвано, і слово «контроль» читалося як знущання.

Коли схил став пологішим, Ліліт зупинилася, пригнула плечі, щоб вітер не зривав слова з губ.

— Якщо там є живі — вони нас помітять ще до воріт, — сказала вона. — Якщо там немає живих… — вона не закінчила.

Піп хмикнув, нервово:

— Ну, тоді нас помітять ті, хто… не живі.

— Тихіше, — Алонсо кинув погляд на місто. — Питання не в тому, хто помітить. Питання — що вони вирішать.

Маркос із зусиллям перевів подих і тихо сказав:

— Якщо це військове містечко… там могли залишитися склади. Медпункт. Запаси. Вони нам потрібні.

Він спробував усміхнутися, але вийшло криво.

Ліліт кивнула — сухо, як командир, що не дозволяє собі зайвих емоцій, — і пошепки сказала загонові:

— План такий: спочатку — укриття й перевірка периметра. Потім підемо в будівлю, де було світло. Далі — ліземо на склади в пошуках провіанту й медикаментів. Оглянемо місцевість і рушимо до основної будівлі Ейденхолда, де збиралися на раду північани. Без героїзму й тихо.

Піп, сплюнувши в сніг, додав:

— Який уже тут героїзм, із двома каліками. А ще… якщо там є люди, я б волів, щоб вони не вирішили, що ми мародери й просто по їхні ресурси прийшли. Шеврони, мабуть, зараз би не завадили.

— Тоді тримаємося як група, — відповів Алонсо. — Не як мародери. Зніміть зброю із запобіжників і тримайте напоготові, але не напоказ. Ввічливість — наша основна зброя.

Маркос тихо фиркнув:

— Ввічливість в Ейденхолді? Звучить як безглуздий жарт.

— У тебе є план краще нашого? — відрізала Ліліт. — Я готова його вислухати.

Маркос замовк, щоб не провокувати Ліліт. Вони увійшли до міста через пролом в огорожі: колись тут були ворота, тепер — вигнуті арматурні дуги й розколоті бетонні стовпи. Вулиці зустріли їх порожнечею, від якої дзвеніло у вухах. Сніг лежав плямами, перемішаний із попелом; у деяких місцях він був дивно чистим, ніби нещодавно його хтось змітав.

Ліліт помітила це першою, але нічого не сказала — тільки підняла руку, позначаючи «обережно», і повела загін уздовж стіни, уникаючи відкритих просторів.

Звук їхніх кроків глух серед будівель. Тут було холодніше, ніж на схилі: вітер застрягав у кварталах, крутився в провулках, видував із темряви короткі посвисти. Кілька разів їм здавалося, що десь попереду клацнув метал. Піп тоді стис трубу так, що побіліли пальці.

І все ж орієнтир знайшовся швидко.

Серед мертвих вікон — одне живе. У дальньому корпусі, майже біля перехрестя, тьмяно горіло світло: не яскравий ліхтар, а ніби лампа за матовим склом, що пережила десяток років лише з упертості. Світло не блимало — стояло рівно, і саме це виглядало підозріло.

— Пастка? — тихо спитав Алонсо.

— Не знаю, — відповіла Ліліт. — У будь-якому разі туди. Може, це не пастка, а запрошення.

Маркос ковтнув і пробурмотів:

— Авжеж, чай і солодкі пляцки…

Вони перетнули вулицю коротким ривком. Піп шипів від болю, але не відставав. Ліліт підійшла до дверей першою: важкі, металеві, з рештками герметика по краях — як у лабораторних блоках. Ручка була теплішою, ніж мала б бути. Або їй просто здалося.

Ліліт притулилася вухом. Тиша.

Вона кивнула Алонсо. Той зайняв позицію праворуч. Маркос — ліворуч, наскільки вистачило сил. Піп — за ними, згорнувшись, готовий радше впасти, ніж відступити.

Двері піддалися з глухим стогоном.

Усередині пахло старим пилом, залізом і чимось електричним — як нагріта ізоляція. Коридор ішов углиб, стіни були облицьовані білою плиткою, місцями тріснутою. Світло горіло далі, в холі — там, де стояла стійка охорони і, судячи зі слідів на підлозі, колись проходили черги людей.