Blanca-Roja

— Бланка-Роха — Білий-Червоний. Білий — знаєш, що означає? Білий — це колір кісток наших ворогів, які вибілилися завдяки піску та палючому сонцю. Ворогів, які коли-небудь намагалися взяти силою цю базу. А червоний? Червоний — це колір крові, в який забарвлювалася наша броня після кожного нашого бою, переможного бою. Хранителі, звісно, надавали цим кольорам іншого значення, більш романтичного, більш маячного. Але мені здається, значення має бути саме таким. Ти знав, що колись тут було посольство Іспанії?

Вейга вперше за довгий час не міг знайти собі місця. Втрата найкращих розвідників майже в один момент навіювала тривожні думки командиру. Іспанець відчував біду. Ворог наближався до бази, це були не істоти, які штурмували б базу в лоб; хтось методично позбавляв Незламних ліній постачання та розвідки, унеможливлюючи відправку нових людей на пошуки провіанту та оцінку місцевості. Це було схоже не на підготовку до атаки, це виглядало радше як полювання на, можливо, останній боєздатний загін Незламних. Червоні від недосипу очі командира судомно бігали по карті місцевости, вивчаючи місця ймовірного наступу. Вперше за довгий час прапорці, які ставив Вейга на карті, означали не місця дислокації розвідників, а місця їхньої можливої зникнення. Дедалі частіше командир надавав перевагу усамітненню в командному пункті, а тренування бійців доручив Рікардо.

Усередині самої Бланка-Роха атмосфера була важкою. Часта відсутність командира вселяла тривогу в його загін. Хоч віра у Вейгу була непохитною, бійці відчували, що як такого плану в нього немає. Рікардо намагався надихати бійців, робив вигляд, що все гаразд і хвилюватися немає чого. Але відсутність нових нарядів на розвідку й нервозність самого Рікардо, яку він намагався безуспішно приховати, не додавали солдатам оптимізму.

Зараз Вейга сидів у командному пункті з Рікардо і ділився не стільки своїми думками про майбутню загрозу, скільки своїми спогадами. Рікардо мовчки слухав, не сміючи перебивати:

— Жодної програної битви. Жодної. Мені вдалося зробити те, що жодному загону Незламних не було під силу навіть у розквіті ордену. Логістика, розвідки, маршрути — все на максимально безпечному рівні, до падіння септи й після. Я знаю, мене ненавидять за те, що я не захищав її, але вони не розуміють, що падіння було вирішене наперед. Будь там хоч десять моїх загонів, це все одно марно. Наші бійці — каталонці, андалусійці, баски — люди, яких я особисто обирав, хіба заслуговують безглуздої смерти? Однозначно ні. Кожен із них — герой. Боляче думати про те, що тут наша історія може закінчитися.

— Ми не бачимо противника, командире. Безглуздо штурмувати базу, не знаючи, що на них чекає. Зникнення груп розвідників можливі з різних причин. Ми можемо організувати пошуки зниклих, це може дати результат і розуміння того, що сталося. Зрештою, пустка велика, і трапитися може що завгодно.

Сонце поступово наближалося до заходу, фарбуючи небо над базою в багряно-оранжеві тони. На горизонті вдалині з'явилася постать людини. Чатові, виставлені по периметру, одразу вскинули свої автомати та взяли на приціл несподіваного гостя. У міру його наближення один із бійців Вейги впізнав спочатку знайому форму, а потім і самого того, хто йшов. Це був Ллойд, загін розвідників якого зник останнім. Його броня була розбита, вся в крові, як і його обличчя — залите кров'ю з домішками бруду, воно більше скидалося на місиво, ніж на обличчя. Ллойд рухався повільно й спотикався, мов поранений звір, який ось-ось зустрінеться зі своїм небесним творцем. У руці над головою він тримав палицю, на яку була нанизана голова. Важко було розгледіти, чия це голова, але, придивившись, можна було зрозуміти, що вона належала Міці. В величезних гематомах, з відвислою нижньою щелепою та виколотими очима. Дійшовши до воріт, Ллойд без сил упав на коліна. До нього поспішили інші бійці, а за кілька хвилин підоспів і сам Вейга з Рікардо. Ллойда підняли, і він прохрипів:

— Вони йдуть, командире… вони змусили мене нести це… вони сказали, що всі ми будемо нанизані на палі…

Ллойд знепритомнів, повиснувши на руках побратимів. Вейга підійшов ближче до голови бійця, якому нещодавно сам віддавав наказ іти в розвідку. Бійця, який нещодавно жартував, усміхався. В очах Вейги вперше з'явилося не звичне відчуття гніву та жаги помсти за відібране життя свого бійця, а страх — тваринний і липкий. Він розумів, що сила, яка рухає на Бланка-Роха, хоче не просто знищити його, а виставити посміховиськом, розтоптати, як топчуть дрібних комах. Знищити не стільки тіло, скільки дух Нескоренних. Він подивився на спантеличеного Рікардо й сказав йому:

— Збери всіх бійців, я хочу звернутися до них.

Рікардо мовчки кивнув, і вже за п’ятнадцять хвилин усі бійці Вейги зібралися в головному залі в очікуванні виступу свого командира. Старий іспанець окинув поглядом, здавалося, кожного бійця й почав говорити рідною мовою тихо, але так, щоб усі почули:

— Invencibles, los conozco a cada uno desde hace muchos años. Cada uno de ustedes me juró lealtad. Hice todo lo posible para asegurar que a mis soldados no les faltara de nada. Hoy, deseo liberarlos de ese juramento. Una amenaza se cierne sobre nosotros, una amenaza que promete nuestra destrucción inminente. Aún tienen la oportunidad de abandonar esta base y sobrevivir. Pronto veremos la muerte, veremos su rostro y sentiremos su aliento. Elijan su camino ahora.

(Незламні, я знаю кожного з вас багато років. Кожен із вас давав мені клятву вірності. Я робив усе можливе, щоб усі мої бійці ні в чому не мали потреби. Сьогодні я хочу звільнити вас від клятви. Над нами нависла загроза, яка обіцяє нам швидку загибель. У вас ще є можливість покинути цю базу й залишитися живими. Найближчим часом ми побачимо смерть, побачимо її обличчя й відчуємо її подих. Оберіть свій шлях зараз.)

Вейга замовк і дивився на бійців, чекаючи їхньої реакції, але ніхто з його підопічних не зрушив із місця. Рікардо, який стояв поряд із командиром, сказав: