Не швидка допомога

За час самотніх мандрів Грег навчився бути тінню цього міста. Він був безшумним і обережним ще тоді, коли був бійцем Нескоримих, але зараз, коли одна помилка могла призвести до загибелі, Грегові доводилося бути ще більш викрутасним, хитрим і винахідливим. Попри незграбну ходу та вигляд кволого, божевільного волоцюги, він усе одно залишався небезпечним противником, не втративши бойових навичок.

Обережно пробираючись поміж тварюк крізь туманну димку, Грег підкрався до під’їзду будинку, у квартирі якого Ліліт була в ув’язненні. Обстеживши всі приміщення навпроти, Грег дістався й до тієї самої злощасної квартири. Увійшовши до неї, в коридорі він виявив тріснутий протигаз і розбитий бронежилет. Акуратно присівши поруч, він вивчив знайдені речі й, помітивши руде волосся в протигазі, Грег ледь помітно усміхнувся та проспівав тихим голосом:

— Приві-і-іт.

Потім, пройшовши до основної кімнати й покручуючи на пальці зламаний протигаз, Грег підійшов до крісла, на підлозі біля якого валялися фантики від галет. Взявши один із фантиків, він підійшов до заставленого дошками розбитого вікна. Відсунувши їх, Грег оглянув місцевість унизу й навколо, а також будинок, що стояв навпроти. Його зацікавило вікно останнього поверху панельки напроти. Через розмитість брудного скла було важко щось там розгледіти, але він, мов цуценя, яке побачило щось цікаве, нахилив голову ліворуч, потім праворуч, намагаючись щось роздивитися. Простоявши так іще з хвилину, тереблячи в одній руці фантик від галети, а другою стискаючи протигаз, Грег спокійно відійшов від вікна й продовжив досліджувати квартиру далі.

Увійшовши на кухню, він побачив, що частина стелі й стіни біля вікна була вся в засохлій крові, а на батареї під вікном, пробитій кулею, звисав невеликий клаптик закривавленої тканини. Підлога під батареєю також була у величезній калюжі засохлої крові, біля якої Грег побачив дві гільзи — від автомата й від револьвера. Взявши клаптик тканини, боєць присів навпочіпки й оглянув його з усіх боків:

— Цікаво... — хмикнув Грег.

Підвівшись на ноги й бурмочучи собі під ніс якусь мелодію, він покинув першу панельку та попрямував до другої — саме до тієї квартири, в якій він побачив дещо цікаве. Піднявшись сходами на самий верхній поверх, Грег із легкістю знайшов потрібну йому квартиру. Увійшовши до неї, він навіть крізь тканину кітеля, намотаного на голову, відчув затхлість сперлого повітря. Гробова тиша цього місця насторожувала, створювала напруження. Кожен крок, зроблений Грегом, змушував старі дерев’яні дошки підлоги скрипіти, що ще більше розпалювало атмосферу.

Він обережним, але впевненим кроком попрямував до кімнати, яка цікавила його найбільше. Зайшовши до вітальні, Грег побачив те, що й хотів побачити. На підлозі біля стінки лежав солдат без ознак життя. Кров на підлозі навколо бійця засохла, але Грега збентежило те, що рана в животі все ще кровоточила — що було просто неможливим. Наче удав, що звивається перед кроликом, Грег оглядав солдата: ходив довкола нього й прицінювався. Він знав його давно — це був ненависний йому Алістер. Беззахисний, ні живий ні мертвий, він лежав із заплющеними очима й ніби вже давно попрощався з цим світом.

Очі Грега блищали й іскрилися захватом від цього видовища, душа тріумфувала. Здавалося, на цю мить він чекав усе своє життя. Розташувавшись поруч із непритомним Алістером, він прийняв таку саму позу, як поранений боєць, і, дивлячись у стіну навпроти, сказав:

— Неважно виглядаєш, братику. Що-що ти кажеш? Я теж? Ну, я хоча б не здох у цій дірі. Та кинь ти, не ображайся. Усе ж краще здохнути так, ніж коли тобі відривають нахрін голову. Думаю, черевички тобі вже ні до чого будуть. Не проти, я заберу їх? Дякую, друже!

Грег підвівся й потягнувся розшнуровувати берці Алістера, звертаючись при цьому в порожнечу:

— Я візьму речі й піду, роби що хочеш.

Знявши один черевик, він вирішив приміряти його на свою ногу. Ледве частина ступні Грега пролізла у вузький берць, він зрозумів, що повністю взутися не вдасться через занадто малий розмір. Психанувши, він жбурнув берц убік:

— Ну що ти за людина така, а? — закотив очі Грег. Тяжко зітхнувши, він глянув на Алістера. — Ні здохнути по-людськи не можеш, ні взуття подарувати.

— Води... — ледь ворушачи губами, промовив Алістер.

— Та що ти? Може, ще й острівного налити? Їсти хочеш? У мене тут стейки з мармурової телятини по кишенях розпихані. Вода мерцям ні до чого, дружок.

Алістер трохи привідкрив очі й побачив людину з замотаною головою, що сиділа біля його ніг. Боєць сидів спиною до нього, біля роззутої ноги, і злегка повертав голову до нього лише тоді, коли говорив. Побачивши, що Алістер розплющив очі, Грег пожвавішав:

— Та й таке... Як ти примудрився-то? Руду шукав, так? А я от не шукав, але зустрів її раніше за тебе, уявляєш? У бланка Роха. Далеченько звідси, мабуть, заблукала. Дівчата — що з них узяти, вітряні. Уже, певно, й забула, як тебе звати. Ну гаразд, я пішов, бережи себе.

Грег подивився в приречені очі Алістера:

— Ніщо не вічне, братику. Неможливо все життя ходити по лезу ножа й випадково не натрапити на його вістря. От ти й натрапив. Не хвилюйся, я теж колись натраплю. Але сьогодні я віддам перевагу пожити. Бувай.

Боєць, накульгуючи, але все ж обережно йшов, коли почув за спиною:

— Грег… — пошепки й ледь чутно сказав Алістер.

— Добувач. Грег-Добувач — мене так звуть.

Бубонячи собі під ніс уже знайомі мотиви пісні, Грег-Добувач покинув квартиру, залишивши Алістера наодинці з уже, здавалося, наперед визначеною долею.

Алістер насилу перевернувся на бік. Світанок пробивався сюди неохоче — тонкою, холодною смугою, мов лезо, — і різав стіни на бляклі геометричні фігури. Світло не обіцяло порятунку. Воно лише показувало, як усе виглядає насправді.

Рана в животі тягнула вниз, ніби всередині хтось тримав його руками й повільно, наполегливо опускав у темряву. Дихати виходило коротко; кожен вдих доводилося брати як здобич, і Алістер давно перестав сперечатися з цим.