Пороги сніжного міста

— Завтра прибудемо, — втомлено потираючи змерзлі пальці й дихаючи на них, аби хоч трохи зігріти, Піп звернувся до Алонсо, що стояв поруч.

— Ніколи не бачив таких зим. Холод — це те, що я найбільше ненавиджу.

— О, друже мій, тоді місцеве літо розчарує тебе ще більше, — усміхнувся Піп.

— Ти вже бував тут? — запитав Алонсо.

— Один раз, ще до Великої війни. Мій батько був військовим і частенько їздив у відрядження. Ейденхолд був містечком, збудованим у військових цілях. Схований між цими горами, він міг витримати перший ядерний удар і, у разі чого, відповісти таким самим ударом. Люди, які тут жили, здебільшого були або вченими, або військовими. Ми з мамою приїжджали сюди один раз, коли навідували батька. Це був не той Ейденхолд, на який ти дивишся зараз. Так, архітектура жахлива — бетон і дерево. Та коли запалювалися вогні цього міста, було відчуття, ніби ти потрапляв у Лапландію на прийом до Санти. Для мене, як для малого мрійника, це здавалося чимось казковим.

— Сумуєш за тим часом? — запитав Алонсо.

— Сумую, мабуть, не так за часом, як за місцевими людьми: суворими, сильними й справедливими.

— Сіверяни — пихаті дикуни. Якби не їхня самовпевненість і марнославство, нам би не довелося відправляти в це прокляте місто своїх людей рятувати їхні дупи, — втрутився в розмову Маркос, що сидів неподалік біля вогнища. — Скільки хороших бійців загинуло через те, що великий і жахливий Берн не зміг упоратися зі своєю гординею?

— І скільки ж людей втратив твій батько? — запитала Ліліт, що сиділа з іншого боку вогнища.

— Жодного. А знаєш чому?

— Бо вирішив, що власна шкура дорожча, ніж шкура його побратима, — різко відповіла Ліліт.

— Так? А ти не думала, що шлях із Бланка-Роха сюди зайняв би тиждень? Авжеж, не думала. Мабуть, так само як і про те, скільки спорядження знадобилося б і скільки людей ми втратили б у боях із тварюками, поки йшли б сюди. Звісно, не думала. Про це думав твій батько — і, найімовірніше, думав не дуже добре, раз дозволив віддати життя своїх найкращих бійців за людей, які завжди вважали себе окремою державою, а не частиною ордену. Купка паразитів, які користувалися всіма благами, наданими Нескореними, і не давали натомість нічого.

— У Нескорених є кодекс, і мій батько йому слідував! — підвищила голос Ліліт.

— Кодекс помер разом із останніми мешканцями септи, Ліліт, — спокійним тоном втрутився в перепалку Алонсо.

— А де ви були, коли ми намагалися її захистити? Де був ти і ти? — дівчина тикнула пальцем у Маркоса та в Алонсо.

— Не треба дорікати мені гріхами мого батька. Септу вже було не врятувати — він розповів мені, що її доля була вже вирішена...

— Ах, не дорікати гріхами батька? Гаразд, тоді, може, поговоримо про те, що ти відпустив убивцю мого батька?! Ти таке саме лайно, як і Вейга! Вирішив, що після того, як твої бійці врятували мене, я маю плазувати перед тобою?! Перепрошую, я сказала «твої» люди? Це твої люди лише тоді, коли твій тато дозволяє тобі гратися в «солдатики». Подивися на себе: ти вважаєш вашу накрохмалену форму ознакою елітності вашого загону? Це ганчір’я — символ вашої боягузливості. Усі, хто її вдягнув, вдягнули на себе мишачу шкуру й за першої ж нагоди ховаються від небезпеки. Ти нікчема, Маркосе. Повторюючи всі наративи свого тата, ти навіть не стаєш схожим на нього самого, а хіба що на його тінь.

— Обережніше зі словами, Ліліт. Ти граєшся з вогнем, — процідив Маркос.

— Це ти, чи що, вогонь? Тебе сюди ніхто не кликав, і твоєму товариству тут ніхто не радий, окрім, мабуть, твого дружка. Ти сам напросився сюди, тож, якщо щось не подобається, — забирайся. Ми вже на підступах до міста, тож я певна, що далі ти впораєшся і сам.

Маркос підвівся на ноги, обтрусився, підійшов до Ліліт і, граючи вилицями, подивився їй у вічі. Дівчина у відповідь теж підвелася й із неприхованою ненавистю в очах подивилася на Маркоса. Їхня битва поглядів тривала лише секунд десять, доки її не перервав Алонсо:

— Мені здається, вам обом треба охолонути. Шлях був важким, і ви обоє вигоріли...

Маркос, іще секунду постоявши й дивлячись Ліліт у вічі, не відводячи погляду, сказав:

— Ти правий.

Розвернувшись у протилежний бік від компанії, він попрямував кудись у темряву. Алонсо, побачивши це, рушив слідом за ним.

— Маркосе! — гукнув він товариша. — Ти куди?

— Охолонути. Де, як не тут, найкраще це зробити? Я прогуляюся. Будь тут.

Піп, вирішивши не встрявати в марну суперечку своїх супутників, вирішив уважніше роздивитися занурене в темряву місто. Його увагу привернула одна з будівель, у якій ледь помітно, тьмяним помаранчевим світлом, освітлювалися стіни. Щоб переконатися, що очі його не підводять, він вирішив покликати Ліліт подивитися на це дивне сяйво:

— Ліліт, глянь, ти бачиш те саме, що й я?

Ліліт підійшла до Піпа, примружилася й уважно вдивилася в те місце, куди хлопець указав рукою:

— Що це? Вогонь? Думаєш, там є хтось? — спитала Ліліт.

— Світить так тьмяно, що не розібрати — вогонь це чи ні. Можливо, це аварійна лампа, що доживає свого віку. Світло тут було завдяки генераторам, як я розумію, як і на всіх базах Незламних, — відповів Піп.

— Не зовсім так, — заперечила Ліліт. — Світло в них було завдяки працям учених північнян. Вони якимось чином переробили сховище ядерних ракет на один великий вічний генератор.

— Перетворення ядерної енергії на електричну. Років на двісті мінімум має вистачити — гарне рішення, — підтримав Піп.

— Якщо на двісті років, то хіба це місто зараз не має світитися, як новорічна ялинка?

— Такий, як ти сказала, «генератор» потребує постійного нагляду й обслуговування...

— Тобто ти хочеш сказати, що в місті нікого не залишилося?

— Не знаю, Ліліт. Може, хтось і залишився, але йому — або їм — бракує навичок у галузі фізики.