Розділ 9 Шлях додому

•  Ну, шо голубки, пташечки мої дорогенькі, розказуйте...! – сивочолий капітан в накинутій на плечі шинелі, з великими пишними сивими вусами, що звисали по обидва куточки рота, уважно розглядав  Шурочку і Оксану, що злякано причаїлися справа від дверей.

•     Дівчата так злякалися, що не знали , що їм казати. Вони якось незграбно , один за одним , підійшли до стільця, що стояв напроти великого дубового столу на  точених ніжках, який був покритим зеленим сукном, а зверху лежала  стопка папок . По всьому оцьому шикарному столі були розкидані хаотично  папери, велика біла чорнильниця, наповнена до країв фіолетовим чорнилом,  стояла справа, а рядом лежала ручка з пером.

      Десь там, в іншому кутку кімнати , на тапчані, чувся храп, який то підіймався , а то і зовсім зупинявся і тоді здавалося, що той, хто спав, захлинувся. Але через декілька секунд  храп, як той вулкан, проривався і клекотав з новою неймовірної силою.

• Ей,  соня, перестань людей лякати..! -  сердито випалив капітан, - бачиш – злякаєш дівчаток... Ха...Ха...Ха!!
• Шо там ? Які дівчатка? – той , хто іще донедавна видавав  колінця храпу, швидко піднявся і протер свої заспані чорні очі, які іще довго не могли відкритись повністю.

•     Накінець, цей чоловік піднявся і перевалюючись з ноги на ногу , як качка, доплентався до столу, вчепився в його край і  спідлоба дивлячись на дівчат якось  невиразно  прошипів:

• Хто такі? Розказуйте... Документи є?
• Є..є.. – Шурочка витягнула з кофтинки свої папери і подала , -  оце все...
• Шо. Оо.. ? – Аж закипів іще сонний комендант, а це саме він і був, - ти шо мені суєш?
• Ми з Німеччини... працювали там на фермі... нас силоміць забрали іще раніше – лепетала Шурочка і додала – я із Яготина... Ну, точніше – із села Червоного.

•     Сивочолий комендант накінець проснувся і втупився своїми сірими очима в папірець, намагаючись зрозуміти німецькі літери:

• Ausweis. – повільно накінець прочитав , - А...то значить – посвідчення...Іван,  - звернувся він до капітана, - а де наш перекладач?

•     Той незрозуміло вирячився на коменданта і видавив:

• То.. це той... – Ви..
• Олександра... читав далі, - der Stadt  Düsseldorf, Deuschland... комендант гордо  літера за літерою згадував свої  знання з німецької мови... - Бач! Який я знаток! Хороші дівчатка! – і добавив, - і печатка стоїть! От німчура!

•     Потім він продивися   аусвайс  Оксани і задоволений якось важко і незграбно плюхнувся в стілець:

• Та шо там казати...  – він якось тепло подивися на дівчаток і добавив, - оці папери я заберу для перевірки, а ви  посидіть оце тутечки хвилин із двадцять..

•   Несподівано він проворно  різко встав , підпасався ременем з кобурою і легко заправив портупею, накинув шинель і вискочив із дверей. В вікно було видно як він підтюпцем почалапав своєю качиною походою в вокзал. А вже через декілька хвилин він повернувся і заявив:

• От шо...Зараз їдьте по домівках, а ми перевіримо ваші аусвайси... Якщо все в порядку – тоді ми вас турбувати не будемо. Ну.. а якщо , щось не так – тоді ми вас знайдемо.. Зрозуміло? – І добавив, - Іване, посади дівчат на потяг, поки він не поїхав..

•     І знову Шурочка і Оксана , як циплята, вдивляються із вагона  в розвалені хати , понурі ліси і  далекі горизонти, - десь там  чекають їх їхні домівки...

     Нарешті здалечинь показався Київ.

    Про це вони зрозуміли не зразу – по обидві сторони вагона тягнулись зруйновані будинки, валялась на дорогах цегла,  а бродячі собаки і коти шастали по вулицях в надії знайти собі якийсь корм. З під воріт де-не - де  виглядали худі і змарнілі обличчя дітлахів, а на стовпі  наперекір усім незгодам звила гніздо лелека. Вона стояла на своїми пташками, підіймала голову і клацала – клацала своїм дзьобом.  Де не де іще димились  обвуглені і обгорілі хати, але було видно, що життя відроджується ...

• Київ.. – почулося із репродуктора..- більше дівчаткам нічого і не потрібно було. Накінець- то, дома... Яке то щастя! Після стількох років...
• Ну то як, Оксана, не передумала – може до мене... місця хватить!
• Та, ні... Потрібно додому.. – Вона підхвалила свою торбинку на плече, причепурилась, обняла Шурочку  і весело вигукнула, - іще побачимось!

•      Так Шурочка залишилась одна. Вона розгублено стояла на пероні – кругом снували люди, потяги  все перегукувались , вперше вона розгубилася, не знаючи куди іти. Якось вона вже бувала в Києві, але тоді вона була не сама, а зараз...

• То шо красуне, допомогти? – молодий красивий юнак  з голубими очима і  чорним, як антрацит, волоссям дивися на неї  зверху. Він був високий і кремезний,  на одному плечі висіла курточка, і широкі галіфе видавали минуле цього юнака. Хромові чоботи виблискували на сонці, в руках він тримав військовий похідний мішок.
• Мені потрібно якось доїхати до Яготина , а тобі?
• О!! І мені теж! – зразу зраділа Шурочка, - візьми мене з собою,- якось  відкрито довірилась цьому юнакові дівчина.