Розділ 7 Додому

 Товарний поїзд, що стояв під парами на четвертій колії невеликого польського міста, то час від часу чмихав, прогріваючи свою велетенську пащу, то натужно подавав комусь довгий пронизливий гудок, що залазив аж під свитинку, яка була накинута на тендітні дівочі плечі  молодої дівчини.  Вона  то підіймалась , намагаючись щось попереду  вгледіти , то знову тихенько вмощувалась на  свою торбину, яка час від часу сповзала із сходинок старенького будиночку, що причаївся біля великого польського вокзалу .

   Дівчина помітно нервувала . Її очі схвильовано блищали на ранішньому сонці, а руки занервовано м’яли потріпану хустинку, що була накинута на плечі. На пероні вже почали збиратись перші пасажири. Вони збирались купками і жваво розмовляли про війну, про те, що накінець повернуться їх чоловіки і про те , що Гітлера, а точніше – те , що від нього залишилось, знайшли обгорілим біля свого бункера.

    Сонце повільно підіймалося із-за далекого обрію, там , за містом, і його золоті промені  відбивались в холодних водах Одера. Безпритульні собаки бігали по місту, намагаючись знайти собі щось поїсти, а люди, що залишилися після німецької окупації , якось несміливо і повільно вилазили із своїх розбитих  війною будинків і підвалів на світ Божий...

    Війна закінчилася...

   Десь недалеко, на сусідній вулиці , прогуркотіла вантажівка із солдатами, котрі в три ряди гуськом сиділи один за одним. Їх каски виблискували на сонці, а сонні обличчя вояків похмуро гойдались в так  вибоїн, котрі траплялись на кожному кроці дороги.

  Щецин... місто, котре розкидало свої охайні будиночки по обидві сторони Одера, котрий , як  велетенський зміг , прорізав  місто на дві частини. Великий міст, як не дивно, вцілів і величезною дугою з’єднував два береги оцього північного польського міста, котре було всього за декілька десятків кілометрів від Берліну.

   На вокзалі зібралось декілька товарних вагонів, в яких   чулися голоси , а подекуди  хтось голосно щось викрикував по українські, а йому  звідкись із низу відповідали по російськи:

• Гей, Петро! Та де ти там? Чи, може, заснув?
• Та здесь я, здесь... Чего орешь?  Я сейчас...
• Ти шо, не бачиш, що ми ось-ось можемо рушити? – питав голос  на українській мові
•  Сейчас...

   Той другий голос належав кряжистому вже немолодому чоловікові, котрий справляв свої потреби під вагоном. Він швиденько натягнув галіфе , затягнув ремінь і , тримаючи іще у руках штани, проворно заскочив у вагон.

• Шо, полегчало? – примружуючись,  сержант хитро посміхався примруженими очима, час від часу суючи в рот самокрутку.

    Їдкий самосад  заполонив весь вагон, в якому окрім оцих двох солдатів, десь в кутку тупцювали пару коней. Їхні  розумні морди з густими гривами  з двома парами очей дивились на оцих бравих вояків якби з розумінням і в той час спокійно спорожнювались просто під ноги.

• Ну ти подивись на них, Петре..! Що за свинство! А ну , відійди! – сержант взяв сіна і кинув під ноги коню. – Потерпи друже, не багато залишилося... Ось приїдемо додому, нагодую тебе вволю, потім запряжу тебе в воза і ... поїдемо ми з тобою на леваду. Там у мене стоїть попичка сіна – то ми її з тобою заберемо додому...

Сержант присів біля коня,і заглядаючи йому в очі, все намагався розказати йому про те мирне життя, котре їх чекає і продовжив:

• Намаявся , тягаючи гармати під кулями... Тепер буде інше життя...- від чмихнув самокруткою і додав – Чуєш, будемо жити по іншому.... по – людські – землю пахати, орати і сіяти пшеницю, картоплю.. Ох, як я за цим всім скучив!
• Ти думаєш он тебя понимаєт?  Раскажи лучше ти ему про свою бабу.. Ето интересней будет, а то «пахать, сеять» - єто же работа для коня!
• Нічого ти , Петре, не розумієш – робота, як що вона від душі,  це така приємна штука!!

    Поїзд іще раз  засопів, а потім заверещав своїм скаженим гудком на всю округу, якось ворухнувся і тихенько почав рухатись вперед. Один за одним заскреготали гальма, а потім зачепи , як зубами, з’єдналися в  русі.

    Додому... Ось тепер після скількох страждань і війни – додому. Цілий  товарний потяг тягнув товарні вагони, набиті всяким крамом і  солдатами. Десь- хтось затягнув пісню і почулися перші ноти «Катюші», які міцнішали  і поволі розпливалися ранішнім свіжим повітрям Щецина.

    Якось незвично все це було... Люди, що стояли на пероні, повертались туди, звідки линула ця пісня, а їх похмурі обличчя скляними очима дивилися то на ешелон, то на  зруйновані війною будинки.

• Ти куди? Ану назад! – сержант підбіг до розчинених дверей вагону, в які намагалися пролізти яких дівчата, - чого надумали, ану геть!
• Дядечку візьміть нас додому... в Яготин...
•  Ну будь ласка, ми тут самі...Ми втекли від німців... Нам потрібно додому... – як з кулемета сипалися слова , а точніше – прохання оцих обірваних дівчаток..
• Тю! Та вони ж українки! – здивовано витріщився на дівчат, що бігли біля вагону, - ти дивись, Петре, то це ж наші дівчатка!

   Потяг набирав швидкість і дівчата ледве встигали  за вагоном. На їх худих плечах теліпались  поношені піджачки, а в руках вони не випускаючи тримали  вузлики. Маленькі ноги , взуті в великі грубі солдатські  черевики,  якось незрозуміло швидко тягли оте взуття, а руки весь час хапалися за двері, за дошки, за сіно, яке  стирчало із вагона. Коні весь час дивились на оцих двох біглянок і тихенько ржали, як би просячи  свої поводирів забрати їх.

• Ладно, дівоньки, давайте руки! – сержант нахилився подав руки і обидві дівчини, як пір’їнки легко влетіли в вагон, на пахуче сіно...