Розділ 3 Дорога

 Довгі   гудки потяга, що повільно  набирав швидкість ,  неприємно  різонули  в вухах.  Звідусіль , з двох сторін по обочинах,  за потягом бігли люди. Вони  то падали, то підіймались  на ноги і знову бігли... бігли...  Не пероні залізничної станції Яготин  звідусіль  було чути стони і плач . З двох сторін , по обидва боки будівлі  до самої колії  тісними  шеренгами стояло німці з автоматами в руках. Їхні  холодні  бездушні погляди якось ненароком торкалися отих  нещасних людей, що плакали  - стареньких батьків, дідусів і бабусь . 

   А в цей час , напаковані  людьми теплушки  , поступово віддалялись від  перону, він батьків, від рідного краю.  Що чекало їх там, в далекій Німеччині?  Яка їхня доля   буде там, куди вини навіть  у вісні  не мріяли бути.  Ця невідомість давила, гнобила і , як не дивно,  породжувала  цікавість.

   Так , так – саме цікавість... тому, що багато хто серед оцих    «остарбайтерів» , а простіше – рабів із сходу, добровільно  вирішили випробувати доля в заможній і сильній Німеччині.  Ось уже декілька місяців  на всіх стовпах і будинках  висіли великі плакати з призивами  до молоді їхати працювати  в Великий Рейх. Що їх там чекаю порядок,  цікава робота,  цивілізація і заробіток. І така агітація  подіяла – найшлись молоді  хлопці і дівчата, які забули про  звірства фашистів, про наступ, про  кров  - про війну...  Знайшлись же ось такі дурненькі  голови, яким все рівне де було жити, аби годували і одягали. Вони хотіли жити красиво і без війни,  хотіли  своїми очима побачити цивілізовану Європу і зокрема – Німеччину, не зважаючи на те, що ворог загарбав їхню Батьківщину, їх землю, їх будинки – да і їх самих. 

    Це були раби нового покоління для яких  кусок хліба із столону  господаря , або недоїдок  був за щастя жити... мирно не важливо з ким .  Великий хаос роївся в головах  громадян Радянського Союзу  , яка як  бджолина сім’я   в   вулику, намагалась  знайти вихід заради свого спасіння .  Багато хто з них не сприймав свою нову владу  опісля  царя. Ще небагато пройшло часу, ще не всі забули звірства тих, хто був ніким і став всім і навпаки.  Кров лилась ріками  в громадянську  війну .  Були винищені  найкращі  душі, найкращі господарі, знамениті  вчені , артисти і  лікарі, які не сприйняли радянський режим. Все це іще пам’ятали їх діти і онуки, які  повірили в «визволення» , повірили в  вищу  арійську расу , а деякі – навіть  в  омрійливий момент створення незалежної держави. Але ні...- це не входило  в плани Гітлера.  Його цікавила земля,  територія і незначна кількість покірних безсловесних неосвічених рабів, які б обслуговували  нових господарів  світу – арійську націю.

    Всього цього Шурочка, яка тихенько притулилась до холодного  дерев’яного брусу вагона десь там в  кінці теплушки, не знала. Да і де там було їй щось знати, коли життя було інше, турботи були інші  - сама вона залишилась  сиротою.  Батько загинав на фронтах громадянської війни, а мати... мати померла від тифу...

    Зосталася сама сирітка із обездоленими сестрами в цьому страшному світі. Не мріяла вона про Німеччину і не бажала туди їхати, але ... доля  розпорядилась по іншому.  Тоді, коли вона  чудом вирвалася із лап поліцаїв, коли її , як могли , рятували  чужі люди – знайшовся один, який за пайку хліба доніс на неї в Згуровці.  Прийшли несподівано, схопили, як  непокірну курку, кинули на підводу і повезли бідну дитину в район, на станцію... В чім була – в тим і повезли – на голові  була шерстяна хустина в зелену полосу з розірваними кінцями, одіта була в  чорний великий не по-розміру  бушлат, що звисав із плечей так, що не видно було рук,  легеньке  в  клітинку сіре платтє, колись перешите із маминого плаття, а на ногах – не по розміру великі важкі черевики із скошеними п’ятами і  зв’язаними шнурками.

    На вулиці, за вагоном уже була осінь... Де не де на деревах  жовті і  оранжеві листочки тихенько висіли на  гілочках  спохмурнілих дерев, деякі – не втримавшись, падали і падали від різким вітром, що дув із Заходу  на землю, в невідомість...

    Шура мовчки дивилася через щілину вагону на  дерева, на листочки , на рідну землю, що віддалялась і віддалялась від неї. І вона, як отеє жовте листя, їде все далі і далі в невідомість – далеку Німеччину... Що її там чекає? Що чекає усіх тих, хто похмуро  стояв, чи на припічки сидів в цьому вагоні? – Ніхто про те не знав. Але в душі вони вірили, що  саме він повернеться додому обов’язково.  І ніхто – ні війна, ні  обставини цього не змінять. 

  Колеса  в так вибивали свій ритм:

• Тум- тум... Тум -тум... тум –тум...

   Раптом – над головами почулося завивання, що наближалося все ближче і ближче. Здавалось, що ось- ось осе дике завивання розірве барабанні перетинки, і раптом... десь поряд  пролунав  вибух, потім – другий, третій, четвертий...  Несподівано  потяг похитнуло, почулося різке гальмування коліс їдкий запах горілих  гальмівних накладок.  Вагон якось боком нахилився і почав  повільно  перевертатись.  Всередині все перемішалось – і люди, і їх пожитки,  і  все, що лежала і висіло.  Ті , хто був позаду вагона , як м’ячикі полетіли вперед на голову  передніх  нещасних ... Зчинився  неймовірний галас, чувся стогін, крики про допомогу  і прокляття. 

   А літаки, а саме вони зробили атаку на  оцей потяг,  не розбираючись  хто в цих вагонах , як дощем поливали  бідолах із кулеметів .

• А- а-а –аа-аа...

Накінець все стихло.  Запанувала неймовірна тиша. Люди лежали один на одному – хто як  упав.. , а ті, хто ще міг , поступово намагалися дотягнутись до дверей, які відкрилися від удару, утворюючі  достатній вихід для людей.