Розділ 9

Повернення майбутнього

Тієї ночі майже ніхто не спав.

На «Орбіті Першій» було тихо. За величезними панорамними вікнами безшумно мерехтіли тисячі зірок, а внизу, далеко-далеко, повільно оберталася Земля.

Еліас стояв біля скла.

Він довго мовчав.

До нього непомітно підійшов дідусь Андрій.

— Не спиться?

Еліас ледь усміхнувся.

— Стільки всього сталося... Я боюся навіть кліпнути очима. Наче все це може зникнути.

Дідусь став поруч.

— Знаєш... коли ми залишилися на Землі, я щодня дивився в небо. Щодня. І казав собі: «Одного дня вони повернуться». Мені не вірили. Казали, що я просто не можу змиритися.

Він важко зітхнув.

— Але я чекав.

Еліас відчув, як у горлі став клубок.

— А я все життя думав, що в мене більше немає родини...

Дідусь мовчки обійняв онука.

Еліас більше не стримував сліз.

Усі роки він був сильним капітаном.

Завжди знаходив рішення.

Завжди підтримував інших.

Але зараз він просто став онуком, який нарешті знайшов свою сім'ю.

— Я так боявся, що запізнюся... — прошепотів він.

— Ні, — тихо відповів Андрій. — Ти прийшов саме тоді, коли був потрібен найбільше.

У цей момент до них підійшли Данило й Максим.

Максим усміхнувся.

— Можна й нам?

Не чекаючи відповіді, брати міцно обійняли Еліаса.

Кілька хвилин вони стояли мовчки.

Не потрібно було жодних слів.

Бо іноді найдорожче — це просто знати, що рідні поруч.

Саме в цю мить MIRA тихо промовила:

— Вибачте, що перериваю...

Усі озирнулися.

— Артем просить усіх зібратися в головній залі. Він каже, що настав час показати вам найважливішу таємницю, яку «Орбіта Перша» берегла майже сто років...

І ніхто ще не здогадувався, що після цієї зустрічі життя людства зміниться назавжди.

У головній залі «Орбіти Першої» повільно збиралися люди. Тут були екіпаж «Орбіти 9», науковці зі станції «Дарвін», урятовані мешканці Землі, діти, старенькі, інженери й лікарі. Усі мовчали, відчуваючи, що зараз почують щось дуже важливе.

У центрі зали стояв Артем.

Поруч із ним з'явилася голограма штучного інтелекту «Орбіти Першої».

На відміну від MIRA та GAIA, він мав вигляд літнього чоловіка з добрими очима.

— Вітаю, — промовив він. — Моє ім'я ATLAS. Я є хранителем архівів людства.

— Приємно познайомитися, — тихо сказала MIRA.

— Взаємно, MIRA, — відповів ATLAS.

Еліас зробив крок уперед.

— Артеме, ти казав, що настав час відкрити нам найбільшу таємницю.

Артем кивнув.

Світло в залі пригасло.

Посередині з'явилася величезна голограма Землі.

Спочатку всі побачили її такою, якою вона була після Катастрофи: темною, зруйнованою, майже без життя.

Дехто опустив очі.

Потім зображення почало змінюватися.

Рік за роком...

Ліси ставали густішими.

Річки очищувалися.

На місці руїн виростали молоді дерева.

Тварини поверталися до своїх домівок.

Лада не стримала усмішки.

— Земля... сама почала лікуватися...

— Так, — відповів Артем. — Природа сильніша, ніж ми думали.

Максим не відводив погляду від голограми.

— Виходить... у нас є шанс?

— Є.

Артем обвів усіх поглядом.

— Але Землі потрібні не лише дерева. Їй потрібні люди, які більше не повторять помилок минулого.

У залі запанувала тиша.

Еліас дивився на дітей, які уважно слухали кожне слово.

Він зрозумів, що саме вони стануть першим поколінням нового людства.

Артем продовжив:

— Ми чекали майже сто років не тому, що боялися. Ми чекали, поки з'являться люди, які вміють не тільки виживати, а й співчувати, допомагати та берегти життя.

Дідусь Андрій тихо промовив:

— Може, саме тому доля й звела нас усіх разом...

ATLAS усміхнувся.

— Я аналізував історію людства багато десятиліть. І сьогодні можу сказати: уперше за дуже довгий час я бачу майбутнє, у якому люди не воюють між собою, а будують його разом.

У багатьох на очах виступили сльози.

Еліас повільно озирнувся.

Поруч стояли його брати.

Дідусь.

Лада.

Сара.

MIRA.

GAIA.

Сотні людей, яких ще недавно розділяли страх, космос і самотність.

Тепер вони стали однією великою родиною.

Еліас усміхнувся.

— Ми більше ніколи не будемо самі.

У відповідь зал вибухнув оплесками.

Це були оплески не одній людині.

Це були оплески новому початку для всього людства.

Оплески повільно стихли.

Артем підійшов до великого пульта керування й поклав на нього долоню.

— Є ще дещо, що ви повинні побачити.

Уся зала знову затихла.

Підлога ледь здригнулася.

Попереду почали повільно відчинятися масивні металеві двері, яких Еліас раніше навіть не помітив.

За ними відкрився величезний ангар.

Люди завмерли.

Усередині стояли десятки космічних кораблів.

Вони були новими.

Жодних слідів іржі чи пошкоджень.

Наче чекали лише одного наказу.

Максим не стримався.

— Це... цілий флот!

— Так, — відповів Артем. — Ми будували його майже століття.

Лада повільно підійшла ближче.

— Навіщо?

Артем подивився на неї.

— Бо вірили, що одного дня людство буде готове повернутися додому.

Еліас мовчав.

Його серце билося дедалі швидше.

Він провів рукою по блискучому корпусу одного з кораблів.

— Вони прекрасні...

ATLAS тихо промовив:

— Ці кораблі створені не для війни.

— А для чого?

— Для життя.

На великому екрані з'явилася карта Землі.

Зеленими точками були позначені місця, де вже можна було жити.

Лада уважно придивилася.

— Їх так багато...

— Так, — відповів ATLAS. — Планета відновлюється швидше, ніж прогнозували наші моделі.

Дідусь Андрій не стримав сліз.

— Я дочекався...

Еліас обійняв його.

— Ми всі дочекалися.