Розділ 6

MIRA починає

Минув тиждень.

Життя на «Орбіті 9» поступово змінювалося. Коридори, які ще недавно здавалися порожніми й тихими, тепер наповнилися дитячим сміхом. У зимовому саду Максим уже висаджував нові рослини, Данило допомагав інженерам ремонтувати старі системи станції, а діти із Землі вперше вчилися в космічній школі.

Еліас дивився на все це з теплом. Він давно не бачив стільки усмішок.

Та одного ранку спокій закінчився.

По всій станції пролунав незвичний сигнал.

Не тривога.

Не аварія.

Саме голос MIRA.

— Капітане Еліасе. Прошу негайно прибути до центру керування. Це надзвичайно важливо.

Голос звучав незвично.

У ньому з'явилося щось... людське.

Еліас швидко піднявся до командного центру.

— Що сталося?

Перед ним спалахнула блакитна голограма MIRA.

Вона мовчала кілька секунд.

Ніби вагалася.

— Я повинна дещо вам сказати.

Еліас насупився.

— Слухаю.

— Після повернення із Землі я почала аналізувати всі архіви станції. Я знайшла інформацію, яка була прихована навіть від мене.

— Яку саме?

MIRA підняла очі.

— «Орбіта 9» не є останньою станцією людства.

У кімнаті стало тихо.

— Що ти сказала?

— Існують ще три орбітальні станції.

Еліас завмер.

— Це неможливо...

— Вони приховали своє існування майже сто років тому.

Сара, яка саме зайшла до командного центру, зблідла.

— Тобто... ми були не самі?

— Так.

MIRA вивела на екран зоряну карту.

Три маленькі зелені позначки світилися далеко в космосі.

— Вони існують.

— Чому вони мовчали? — тихо запитав Данило.

MIRA відповіла не відразу.

— Бо боялися.

— Чого?

— Що людство повторить власні помилки.

Еліас важко видихнув.

— Ми щойно врятували людей із Землі... а тепер дізнаємося, що весь цей час поруч жили інші?

Він повільно підійшов до панорамного скла.

Його відображення дивилося на нього так само розгублено.

— Скільки ще таємниць приховує космос?

У цей момент MIRA тихо сказала:

— Це ще не все.

На екрані з'явився новий сигнал.

Невідомий.

Він надходив не із Землі.

І не з «Орбіти 9».

Хтось інший намагався вийти на зв'язок.

На екрані з'явилися лише три слова:

«Ми знайшли вас.»

По спині Еліаса пробіг холод.

Він зрозумів: історія тільки починається.

MIRA ще раз перевірила сигнал. На екрані одна за одною з'являлися нові позначки.

— Капітане... мені вдалося встановити походження першого сигналу.

Еліас підійшов ближче.

— Звідки він?

— Орбітальна станція «Дарвін».

На великому екрані з'явилося зображення величезної космічної станції. Усередині неї були ліси під прозорими куполами, озера, теплиці та наукові лабораторії.

Максим здивовано присвиснув.

— Це... ніби шматочок Землі в космосі.

MIRA кивнула.

— Саме так. Станцію «Дарвін» побудували для вивчення природи Землі. Її мешканці зберігали насіння рослин, ДНК тварин, дерева, квіти та все, що могло допомогти одного дня відродити планету.

Данило уважно подивився на екран.

— Виходить... поки ми боролися за виживання, вони берегли життя.

— Так, — відповіла MIRA. — Їхня місія ніколи не полягала у війні чи пошуку людей. Вони охороняли майбутнє Землі.

Еліас замислився.

— Значить, вони можуть допомогти нам відновити планету.

— Саме так.

На екрані знову блимнула ще одна позначка.

Цього разу вона була сірою.

Без назви.

Без координат.

MIRA насупилася.

— А ось це дивно...

— Що сталося? — запитала Сара.

— Я бачу ще одну орбітальну станцію.

— Яку?

— Не знаю.

— Як це — не знаєш?

— Усі дані про неї стерті. Немає назви. Немає історії. Немає жодного запису в архівах. Лише сигнал... дуже слабкий.

Усі переглянулися.

Еліас повільно запитав:

— Вона відповідає на наші запити?

— Ні.

— Вона жива?

MIRA мовчала кілька секунд.

— Я... не можу визначити.

По командному центру пробігла тривожна тиша.

Еліас ще раз подивився на зоряну карту.

— Отже, попереду нас чекає «Дарвін»... і ще одна загадкова станція, про яку ніхто нічого не знає.

Він глибоко вдихнув.

— Схоже, наша подорож тільки набирає обертів.

Після кількох годин очікування на головному екрані з'явилося повідомлення.

«Вхідний виклик зі станції "Дарвін".»

Еліас глянув на MIRA.

— Приймай.

Екран ожив. Перед ними постала молода жінка в темно-зеленій формі. За її спиною виднілися величезні дерева, квітучі сади й прозорий купол, крізь який було видно зоряне небо.

— Вітаю. Я — Лада Коваль, головна біологиня станції «Дарвін».

Еліас усміхнувся.

— Я капітан Еліас. Це екіпаж «Орбіти 9». Ми раді, що нарешті знайшли вас.

Лада уважно подивилася на людей, які стояли позаду капітана.

Її погляд зупинився на дітях.

— Це... мешканці Землі?

— Так. Ми евакуювали тих, хто вижив.

На очах Лади з'явилися сльози.

— Значить... вони все-таки вижили...

Вона на мить відвернулася, щоб опанувати себе.

— Вибачте. Ми майже сто років не отримували таких новин.

Максим тихо прошепотів:

— Вона плаче від радості...

Лада знову усміхнулася.

— Хочу показати вам наш дім.

Камера повільно повернулася.

Перед екіпажем відкрився справжній зелений світ.

Високі дерева шуміли від легкого вітру, між квітами літали метелики, по невеликій річці плавали качки, а вдалині бігали олені.

Діти із Землі не могли відірвати очей.

— Це... справжній ліс?

— Так, — усміхнулася Лада. — Ми називаємо його Садом. Тут зберігається все, що людство змогло врятувати: насіння, дерева, тварини, квіти й навіть ґрунт із різних куточків Землі.