Розділ 5

Ласкаво просимо додому

Перші дні на станції «Орбіта 9» були незвичайними для всіх, хто прилетів із Землі. Люди з подивом розглядали довгі світлі коридори, великі панорамні вікна, сади з рослинами під прозорими куполами та просторі житлові відсіки.

Еліас ішов попереду разом зі своїм дідусем, а поруч крокували його брати.

Старшого звали Данило, а молодшого — Максим.

Данило був спокійним і розважливим. На Землі він ремонтував сонячні батареї, очищувачі води та генератори. Завдяки його роботі підземне місто мало світло й тепло навіть у найважчі роки.

Максим був зовсім іншим. Він був веселим, допитливим і добре знав рослини. Разом із людьми він вирощував овочі, доглядав теплиці й шукав нові способи отримувати їжу навіть на спустошеній Землі.

Максим широко усміхнувся.

— Ну що, брате, тепер покажеш нам своє життя?

Еліас засміявся.

— Із задоволенням.

Він зупинився посеред головного залу й голосно промовив:

— Ласкаво просимо на станцію «Орбіта 9». Відтепер це ваш новий дім.

Люди переглянулися. У багатьох на очах виступили сльози.

— Наш дім... — тихо повторила літня жінка.

— Так, — усміхнувся Еліас. — Тут ви в безпеці.

Він повів усіх широким коридором.

— Праворуч — житловий сектор. Там на вас уже чекають кімнати.

Діти відразу підбігли до великих вікон.

— Подивіться! Земля!

— Вона така красива!

— Ми справді так високо?

Максим не міг відірвати очей від космосу.

— Я навіть не уявляв, що зірки можуть бути такими яскравими...

Данило уважно оглядав обладнання.

— Неймовірно... Тут стільки техніки. Це справжнє диво.

Еліас усміхнувся.

— А тепер ходімо далі.

Вони зайшли до великого зимового саду. Під прозорим куполом росли дерева, квіти й зелені кущі.

Дідусь Андрій торкнувся листка молодого дерева.

— Навіть тут росте життя...

— Ми дуже берегли цей сад, — відповів Еліас. — Він нагадував нам про Землю.

Максим засміявся.

— Тепер я знаю, де проводитиму більшість часу.

Сара усміхнулася.

— Нам якраз потрібна людина, яка любить рослини.

Люди почали розселятися по кімнатах. Діти радісно бігали коридорами, дивуючись кожній дрібниці, а дорослі вперше за довгі роки лягали спати без страху, що завтра доведеться боротися за виживання.

Еліас зупинився біля великого ілюмінатора. Поруч стали Данило й Максим.

— Дякую, брате, — тихо сказав Данило.

— За що?

— За те, що повернувся.

Еліас усміхнувся.

— Родина завжди знаходить дорогу одна до одної.

За прозорим склом повільно пливла Земля — уже не символ самотності, а дім, до якого людство одного дня обов'язково повернеться.

Увечері вся родина зібралася в невеликій кімнаті відпочинку. На столі стояли гарячий чай, свіжоспечений хліб і проста вечеря, яку для нових мешканців приготували кухарі станції.

Максим із цікавістю розглядав усе навколо.

— Не можу повірити, що тут є справжня кухня. На Землі ми готували на маленькій пічці.

Данило усміхнувся.

— А пам'ятаєш, як одного разу ти пересолив суп так, що навіть кіт відмовився його їсти?

Максим засміявся.

— Це було лише один раз!

— Три, — поправив його дідусь Андрій.

Усі дружно розсміялися.

Еліас дивився на них і не міг стримати усмішки. Він багато років вечеряв із екіпажем, але вперше сидів за столом із власною родиною.

— Про що замислився? — тихо запитав Данило.

— Якщо чесно... боюся прокинутися, — відповів Еліас. — Усе це здається сном.

Дідусь поклав руку на його плече.

— Це не сон, онуку. Ми поруч.

На кілька секунд запанувала тиша.

Максим підвівся з-за столу й підійшов до великого ілюмінатора.

— Подивіться...

Усі повернули голови.

За прозорим склом повільно оберталася Земля. Вона світилася м'яким блакитним кольором, ніби запрошувала людей колись повернутися додому.

— Вона прекрасна, — прошепотів Максим.

— Так, — відповів Еліас. — І одного дня ми її відбудуємо.

Його слова прозвучали тихо, але впевнено.

Усі мовчки кивнули.

У ту мить ніхто ще не знав, скільки випробувань чекає попереду. Але кожен вірив: поки вони тримаються разом, у людства є майбутнє.