Розділ 4

Заборонений архів

Поки мешканці підземного міста збирали речі, Еліас не знаходив собі місця. Радість від зустрічі з дідусем і братами змішувалася з тривогою. Одне запитання не давало йому спокою.

Хто приховав правду про Землю?

— MIRA, — тихо покликав він.

— Я слухаю, капітане.

— Ти казала, що на «Орбіті 9» є закритий архів. Чи можна отримати до нього доступ?

— Я вже намагалася. Система відмовляє. Але тепер, коли ми перебуваємо на Землі, сигнал із головним сервером став стабільнішим. У мене є шанс.

Еліас кивнув.

— Спробуй.

Минуло кілька хвилин.

На голографічному екрані один за одним з'являлися рядки коду.

«Доступ заборонено.»

Потім ще одна спроба.

«Рівень допуску недостатній.»

І раптом...

Екран спалахнув.

З'явився старий відеозапис.

На ньому був чоловік у формі командира космічного флоту.

Він дивився прямо в камеру.

— Якщо ви це бачите... значить, наш план провалився.

Еліас затамував подих.

— Після Катастрофи ми виявили, що на Землі залишилися люди. Але уряд вирішив приховати цю інформацію. Було ухвалено рішення не повертатися. Вважалося, що рятувальні місії поставлять під загрозу існування орбітальних станцій.

Сара не повірила своїм вухам.

— Вони... знали?

— Так, — відповів запис. — Ми мовчали. Ми боялися втратити тих, кого вже вдалося врятувати. Це рішення було найважчим у нашому житті...

Запис урвався.

У приміщенні запанувала тиша.

Еліас відчув, як у ньому закипає гнів.

— Вони покинули людей...

Його брат тихо промовив:

— Але тепер ти тут.

Дідусь Андрій поклав руку йому на плече.

— Минулого вже не змінити, онуку. Та майбутнє ще можна врятувати.

Еліас глибоко вдихнув і подивився на всіх присутніх.

— Тоді зробімо це.

— Що саме? — запитала Сара.

Капітан впевнено відповів:

— Ми повернемо кожну людину, яку зможемо знайти. І більше ніхто не приховає правду.

Усі мовчки кивнули.

Уперше за багато років людство отримало шанс не просто вижити, а знову стати єдиною родиною.

Після того як відеозапис закінчився, у кімнаті запала така тиша, що було чути лише рівномірне гудіння переносного генератора. Ніхто не наважувався сказати бодай слово. Здавалося, кожен намагався усвідомити почуте.

Еліас стояв нерухомо, дивлячись на згаслий екран. Його руки були стиснуті в кулаки так сильно, що пальці побіліли.

— Вони знали... — ледве вимовив він. — Вони знали, що люди вижили... і все одно залишили їх тут.

Його голос зірвався.

— Майже сто років...

Дідусь Андрій повільно підійшов до нього.

— Не звинувачуй себе, онуку.

— Але я теж жив на станції! — різко відповів Еліас. — Я носив ту саму форму. Виконував ті самі накази. Я навіть не здогадувався...

— Бо тобі ніхто не сказав правди.

Еліас опустив голову.

Перед очима промайнули всі роки, проведені на «Орбіті 9». Безкінечні чергування, тренування, перевірки систем... Він був переконаний, що служить заради майбутнього людства.

А тепер виявилося, що це майбутнє весь час чекало на нього тут.

На Землі.

Сара тихо витерла сльозу.

— Уявляєте... діти народжувалися, дорослішали, старіли... і щодня дивилися в небо, сподіваючись, що хтось повернеться.

Дідусь сумно усміхнувся.

— Ми ніколи не переставали чекати.

— Навіть через стільки років? — здивувався Лукас.

— Так. Надія іноді сильніша за час.

Еліас підійшов до невеликого вікна. Крізь нього було видно ранкове небо. Воно було таким самим блакитним, як у старих фотографіях, які він розглядав у дитинстві.

— Дідусю...

— Так?

— Ти сердився на нас?

Старий довго мовчав.

— Спочатку — так. Дуже. Здавалося, що нас просто забули. Але з роками я зрозумів: ті, хто живе нагорі, мабуть, теж стали заручниками чужих рішень.

Еліас заплющив очі.

Йому стало трохи легше.

Та лише на мить.

Бо попереду залишалося ще одне важке завдання.

Він повернувся до всіх, хто стояв у залі.

— Послухайте мене.

Люди одразу стихли.

— Я не можу змінити те, що сталося багато років тому. Не можу повернути тих, кого ви втратили. Але я можу дати слово.

Він зробив крок уперед.

— Від сьогодні ніхто більше не залишиться покинутим. Ми повернемося за кожною людиною, яку знайдемо. Якщо доведеться здійснити десять польотів — здійснимо десять. Якщо сто — буде сто. Ми не полетимо звідси, поки останній мешканець Землі не матиме вибору: залишитися вдома чи почати нове життя.

У когось із людей затремтіли губи.

Літня жінка міцно притиснула до себе маленького онука.

— Невже це правда?.. — прошепотіла вона.

Еліас подивився їй просто у вічі.

— Так. Цього разу ми не підемо без вас.

І вперше за довгі десятиліття в підземному місті пролунали не схлипування й не слова розпачу.

А тихий, несміливий, але щирий сміх людей, які знову повірили, що завтра обов'язково настане.

Підготовка до евакуації тривала майже весь день. Люди складали в невеликі сумки лише найцінніше. Старі сімейні фотографії, дитячі малюнки, потерті щоденники, кілька книг, які дивом пережили десятки років, і маленькі речі, що нагадували про тих, кого вже не було поруч.

Еліас дивився на них і розумів: вони забирають із собою не речі. Вони забирають свою історію.

— Усі готові? — запитав він.

Люди мовчки кивнули.

Маленький хлопчик міцно тримав за руку свою бабусю.

— Ми справді полетимо до зірок?

Еліас усміхнувся.

— Так. Але пам'ятай, найголовніше — не те, куди ми летимо. Найголовніше, що ми летимо разом.

Коли всі зайшли до посадкового модуля, двері повільно зачинилися. Усередині панувала незвична тиша. Одні схвильовано дивилися у вікна, інші не могли стримати сліз.

Дідусь Андрій сів поруч із Еліасом.

— Знаєш, онуку... Я вже не сподівався побачити космос.