Розділ 3

Голос, якого не мало бути

На «Орбіті 9» панувало незвичне пожвавлення. Усі розуміли: після майже ста років очікування людство нарешті зробить перший крок назад до Землі.

У великому ангарі техніки завершували останні перевірки посадкового модуля. Металевий корпус блищав під яскравими лампами, двигуни тихо гуділи, а на екранах один за одним загорялися зелені позначки.

Еліас мовчки оглядав корабель.

Він пам'ятав слова сигналу.

«Ми знайшли безпечне місце...»

Ця фраза не виходила з голови.

Якщо безпечне місце існувало, то хто його створив? І чому вони мовчали майже століття?

— Капітане, усі системи працюють, — доповіла Сара.

— Добре. Продовжуйте перевірку.

У цей момент MIRA знову з'явилася у вигляді голограми.

Її обличчя виглядало незвично серйозним.

— Еліасе... є ще дещо.

Він насторожився.

— Що сталося?

— Я знайшла приховану частину сигналу.

— Приховану?

— Вона була зашифрована дуже старим способом. Майже сто років тому такими кодами користувалися лише урядові центри.

У командній залі запала тиша.

— Відтворюй.

З динаміків долинув сильний тріск.

Потім почувся чоловічий голос.

Стомлений.

Хрипкий.

Але дуже спокійний.

— Якщо це повідомлення хтось отримав... значить... ми чекали недаремно...

Усі уважно слухали.

— Не довіряйте всьому, що знайдете в архівах...

Еліас різко підняв голову.

— Що?

Голос продовжив:

— Правда... була прихована...

Шум.

Кілька секунд тиші.

І останні слова змусили кожного завмерти.

— На станції... є той... хто знає...

Передача обірвалася.

Ніхто не промовив ані слова.

Лукас першим порушив мовчання.

— Що це означає?

Сара похитала головою.

— Хтось на нашій станції знає правду про Землю?

Еліас відчув, як по спині пробіг холод.

Він багато років служив на «Орбіті 9» й був упевнений, що знає тут кожен коридор, кожен відсік і майже кожну людину.

Але зараз ця впевненість почала руйнуватися.

MIRA заговорила тихіше, ніж зазвичай.

— Капітане... у закритому архіві є файли, до яких навіть я не маю доступу.

— Як це можливо?

— Їх заблокували ще до мого запуску.

Еліас подивився на чорний екран.

Він зрозумів, що експедиція на Землю — це лише частина загадки.

Інша частина весь цей час була поруч.

На борту «Орбіти 9».

Посадковий модуль із легким поштовхом торкнувся землі. За ілюмінаторами здіймалася сіра пилюка, а навколо стояли напівзруйновані будівлі, густо оплетені дикими рослинами. Після майже століття мовчання Еліас знову ступив на Землю.

Він повільно вдихнув повітря.

— Це... справжній запах лісу, — тихо сказав він.

Сара усміхнулася.

— Ніколи не думала, що Земля пахне саме так.

Раптом MIRA заговорила:

— Капітане, за триста метрів від нас зафіксовано рух.

Усі насторожилися.

— Зброю не діставати, — твердо сказав Еліас. — Ми прийшли не воювати.

За кілька хвилин із-за старих бетонних стін вийшли люди. Вони були виснаженими, але в їхніх очах жевріла надія. Попереду стояв сивий чоловік із міцною дерев'яною палицею.

Він довго дивився на Еліаса, ніби не вірив власним очам.

— Невже... ви прилетіли? — ледве вимовив він.

Еліас зробив кілька кроків назустріч.

— Ми отримали ваш сигнал.

Старий усміхнувся, і на його очах заблищали сльози.

— Я знав... Я знав, що колись ви повернетеся.

Еліас уважно придивився до його обличчя. Воно здавалося дивно знайомим.

— Як вас звати?

— Андрій...

Старий зробив паузу.

— Андрій Вален.

Еліас застиг.

Саме так звали його дідуся.

— Це... неможливо...

Старий уважно вдивився в обличчя капітана.

— Ти... син Марка?

— Ні... Я його син... Еліас.

Дідусь кинув палицю на землю й міцно обійняв онука.

— Еліасе... Ти живий...

Капітан уже не стримував сліз. Усе життя він вірив, що його родина загинула під час Катастрофи.

У цей момент із будівлі вибігли двоє чоловіків.

— Дідусю, що сталося?

Вони зупинилися, побачивши Еліаса.

Старий усміхнувся крізь сльози.

— Діти... це ваш брат.

На кілька секунд усі мовчали.

Потім брати одночасно кинулися до нього й міцно обійняли.

Еліас відчув, ніби весь тягар багатьох років раптом зник.

Він глянув на людей, які зібралися навколо.

— Ми прилетіли не лише за відповідями, — твердо сказав він. — Спочатку ми врятуємо всіх вас. А вже потім розберемося з усіма таємницями.

На обличчях людей вперше за довгі роки з'явилися щирі усмішки.

У цей момент Еліас зрозумів: їхня місія тільки починається.

Люди повели екіпаж вузькими вулицями старого міста. Більшість будинків давно перетворилася на руїни, але між ними виросли дерева, кущі й виноградні лози. Здавалося, що природа поволі повернула собі Землю.

Еліас не міг відвести очей від дідуся.

— Я все життя думав, що вас більше немає...

Старий Андрій сумно усміхнувся.

— Ми теж так думали про вас. Коли останній корабель злетів, ми вже не встигли дістатися космодрому. Довелося навчитися виживати тут.

— Але як?

— Разом. Інакше ніхто б не пережив перші роки.

Вони зайшли до великої підземної зали. Усередині було тепло. Горіли ліхтарі, працювали очищувачі води, а біля столів сиділи десятки людей. Діти сміялися, літні люди готували вечерю, молодь лагодила обладнання.

Побачивши гостей із космосу, усі повставали.

У залі запанувала тиша.

Маленька дівчинка несміливо підійшла до Еліаса.

— Ви... справді прилетіли із зірок?

Еліас присів навпочіпки й усміхнувся.

— Ні. Ми прилетіли додому.

Дівчинка міцно обійняла його.

У капітана перехопило подих.

Він ніколи не думав, що після стількох років знайде не лише людей, а й справжню родину.

Його брати сіли поруч.