Розділ 2

Сигнал із безмовної планети

Наступного ранку на «Орбіті 9» було незвично тихо. Новина про загадковий сигнал ще не вийшла за межі командного центру, але напруження вже відчувалося в повітрі. Кожен член екіпажу розумів: капітан не викликав би всіх на термінову нараду без серйозної причини.

Еліас увійшов до командної зали першим. Він майже не спав. Усю ніч переглядав старі архіви, карти Землі й записи останніх днів евакуації. Чим більше він читав, тим більше запитань виникало. У документах було надто багато прогалин. Цілі сторінки були видалені, а деякі звіти позначені грифом «Не відкривати».

— Усі зібралися? — спокійно запитав він.

Екіпаж мовчки кивнув.

MIRA з'явилася посеред зали у вигляді блакитної голограми.

— За останні дванадцять годин сигнал повторився дев'яносто вісім разів. Його джерело не змінилося.

На екрані знову засвітилася карта Землі. Маленька червона точка блимала серед руїн колишнього міста.

— Я не можу пояснити це логічно, — продовжила MIRA. — Але сигнал штучного походження. Його не могли створити природні процеси.

У залі запала тиша.

— Якщо це люди... — тихо промовив Лукас.

— Ми не маємо права їх ігнорувати, — завершив Еліас.

Однак не всі поділяли його впевненість.

Інженер Сара схрестила руки на грудях.

— А якщо це пастка? Ми нічого не знаємо про те, що сталося на Землі після Катастрофи.

— Саме тому ми повинні дізнатися правду, — відповів капітан.

Він підійшов до великого ілюмінатора. Земля повільно оберталася внизу. Відстань між ними здавалася невеликою, але майже століття страху зробили її безмежною.

MIRA раптом змінила тон голосу.

— Отримано нову передачу.

Усі різко повернулися до головного екрана.

Цього разу сигнал був довшим.

Крізь сильні перешкоди почувся людський голос.

— ...Орбіта... якщо ви... нас чуєте...

Потім пролунало кілька секунд шуму.

— ...часу... майже... не...

Передача урвалася.

Еліас відчув, як у нього похололи руки.

Хтось на Землі знав про існування «Орбіти 9».

І хтось відчайдушно намагався встановити зв'язок.

Капітан глянув на екіпаж.

— Починаємо підготовку до спуску.

У когось на обличчі з'явився страх.

У когось — надія.

А в самого Еліаса було лише одне відчуття.

Він знав, що після цієї експедиції їхнє життя вже ніколи не стане таким, як раніше.

Після наради ніхто не поспішав розходитися. Здавалося, що навіть повітря на станції стало важчим. Еліас дивився на членів екіпажу й бачив те, що вони намагалися приховати. Лукас нервово стискав долоні, Сара мовчки вдивлялася в екран із картою Землі, а молодий навігатор Ноа раз у раз поглядав у темне вікно, ніби сподівався побачити відповідь серед зірок.

— Я знаю, про що ви думаєте, — тихо сказав Еліас. — Ви боїтеся.

Ніхто не заперечив.

— Я теж боюся. Але найбільше мене лякає інше. Якщо ми зараз відвернемося від цього сигналу, то ніколи не дізнаємося правди.

Його слова прозвучали просто, без пафосу, але саме тому кожен відчув їхню щирість.

MIRA перервала тишу.

— Я завершила аналіз атмосфери Землі. Радіаційний фон значно нижчий, ніж показували архіви дев'яносто сім років тому.

Сара здивовано підняла голову.

— Тобто... висадка можлива?

— Теоретично — так. Але ризик залишається високим.

Еліас повільно кивнув.

— Тоді готуємо посадковий модуль.

Усі розійшлися по своїх місцях. У великому ангарі загорілося яскраве світло. Механіки почали перевіряти двигуни, запас кисню, системи навігації та захисні костюми. Металеві інструменти дзвеніли, двигуни тихо гуділи, а кожен рух був точним і виваженим.

Еліас провів долонею по корпусу посадкового корабля.

Саме на ньому вони вирушать туди, звідки майже століття ніхто не повертався.

— Капітане, — тихо промовила MIRA. — У мене дивне відчуття.

Еліас усміхнувся.

— Відчуття?

— Якщо говорити людською мовою... так. Наче цей сигнал адресований саме вам.

Капітан мовчки подивився на Землю.

Він не знав, що чекає на них унизу.

Але вперше за багато років у його серці з'явилося те, чого давно не було.

Надія.

Еліас ще довго стояв біля ілюмінатора. Перед ним повільно оберталася Земля. Та сама планета, про яку він чув із дитинства. Та сама, яку всі називали втраченою.

Він тихо промовив:

— Якщо там справді хтось є... як вони прожили стільки років?

MIRA з'явилася поруч.

— У мене немає відповіді.

— А якщо ми прилетимо запізно?

На мить запанувала тиша.

— Такої ймовірності я теж не можу виключити.

Еліас заплющив очі. Перед ним промайнули обличчя людей, яких він ніколи не знав. Діти, що могли народитися вже після Катастрофи. Люди, які, можливо, щодня дивилися в небо й чекали хоч якогось знаку.

— Уявляєш... — тихо сказав він. — Майже сто років чекати, щоб тебе почули.

Його голос зірвався.

MIRA уважно подивилася на нього.

— Капітане... ваш пульс прискорений.

Еліас усміхнувся кутиком губ.

— Це називається хвилювання.

— Воно неприємне?

— Іноді.

— Але ви все одно летите.

— Бо є речі, які важливіші за страх.

У цей момент до них підійшла Сара.

— Можна?

Еліас кивнув.

Вона кілька секунд мовчала.

— Я хочу вибачитися.

— За що?

— За те, що сперечалася з вами. Насправді... мені страшно.

Еліас подивився їй у вічі.

— Мені теж.

Сара здивовано усміхнулася.

— Ви ж капітан.

— Саме тому я не маю права приховувати правду від себе. Сміливість — це не коли не боїшся. Це коли робиш крок уперед, навіть якщо страшно.

У Сари на очах блиснули сльози.

— Я втратила дідуся під час евакуації. Він не встиг сісти на корабель. Усе життя я думала, що його більше немає...

Еліас мовчки поклав руку їй на плече.

— Якщо хоча б одна людина вижила... значить, ми летимо не дарма.