Орбіс

Заснувши близько четвертої ранку я прокинулася о сьомій нуль шість від дзвінка Василя Васильовича. І вже за пів години прибула до головного офісу корпорації «Орбіс». Майже всі місця на стоянці зайняли поліційні авто, ніби сюди злетілися співробітники більшості відділків Києва, тож мені знадобилась дрібка часу, щоб знайти де припаркуватись.

На дворі стояло двадцяте квітня, але температура була не більше п’яти градусів. Останній тиждень був дощовим, якось навіть пролітав сніг, а сьогодні місто поглинув туман, який тільки починав згущуватися. Я вийшла з авто та відразу ж застібнула куртку під саму шию. Здавалось, холод одномоментно здатен проникати крізь одяг тонкими голками — я відчула як по спині побігли мурашки. Брр… Поглянула на нависле сіре полотно над головою, що тиснуло мов якийсь прес. Повз, не привітавшись та широко позіхаючи, пройшов сержант Онофрійчук. Я вирішила пожартувати, щоб він звернув на мене увагу:

— Ще якась пташка залетить, та вдавишся.

Він гигикнув та зупинився. Завжди усміхнений сержант виглядав геть похмуро, під очима пролягли темні кола. Мені здалось, що він так само як і я не виспався, або просто ще навіть не відпочивав. Одне із двох.

— Доброго, колего, — промовив він. — Хоча цей ранок важко назвати добрим.

Я погодилась із його твердженням.

— Я в шокові від того, що сталося, — зізнався він. — Та не тільки я. Теща вже сто разів телефонувала, питала, чи то правда.

— Тоді ми б тут не стояли. — Глянувши на наручний годинник, я подумала з жахом, що вже давно мала б бути на місці злочину. Капітан випише догану.

Оминувши декілька авто, ми — я і сержант — вийшли зі стоянки та швидким кроком направились довгою алеєю, обсадженою з обох сторін вистриженими декоративними деревами та кущами, до високої сучасної будівлі, яку прикрашала виготовлена зі скла назва. На сходах перед вхідними дверима чатувала озброєна варта. Я відчула якесь незрозуміле хвилювання, увійшовши в залу, де з'юрмилися репортери. В цей момент прессекретар поліції давав інтерв'ю, а біля нього тулилася молода дівчина у чорному вбранні, яка серветкою витирала сльози. Запитання лунали наперебій. Через гамір я не здатна була чітко розібрати слова, але більшість запитували про те, хто вбив Ніну Щербу. Який мотив. І чи є вже якийсь натяк на слід лиходія. Мене також це цікавило.

Перетнувши залу, ми з сержантом зупинились, чекаючи на ліфт. Терпіння було на межі того, щоб лопнути. Ліфт чомусь опускався занадто повільно. Я навіть встигла порахувати кількість вазонів, — чотири — що прикрашали приміщення, та помітила прочинені двері до архіву, які, з міркувань безпеки, мали б бути зачинені. З думок мене витяг голос сержанта:

— Агов, ліфт чекає.

— Так-так, — вирвалось у мене.

Розкішний офіс Ніни Щерби, директорки компанії, займав весь двадцять шостий найвищий поверх. Пройшовши трохи довгим коридором, устеленим дорогою доріжкою, я уявила, як небіжчиці приємно та спокійно було працювати тут, якомога далі від буденної метушні та клієнтів. Та й вид із вікон на місто грів душу.

Біля дверей кабінету Щерби невеликою купкою групувалися поліціянти. Я звернула увагу на капітана Василя Васильовича Швеця, який стояв уперши кулаки в боки. Він мав сумний вигляд, хоча на обличчі виразно читалась інша емоція — злість. Він спостерігав за тим, як кабінет Ніни вивчали експерти, тіло нещасної лежало біля столу у невеликій калюжі крові. Яскраво руде волосся впадало в очі. На столі знаходився ноутбук, пару тек із паперами, телефон. На дивані, що стояв біля невеликої бібліотеки, лежало пальто кремового відтінку та сумка.

Василь Васильович двома пальцями пригладив свої вуса.

— О сьомій нуль п'ять Ніна увійшла в кабінет, — почав говорити капітан. Мені здалося, що він це нагадує собі, а не звертається до мене, оскільки погляд його став порожнім, ніби капітан заглибився в себе.

— Одна? — запитала я.

— Очевидно, що ні, — відповів капітан. — Але потрібно переглянути записи з камер відеоспостереження з коридору. У кабінеті їх нема. Вона любила приватність.

Якщо убивця йшов із нею чи за нею, то Ніна могла б повідомити когось звичайним смс чи дзвінком. Але вона цього не зробила. І смартфон уже лежав на столі. Отже, убивця прийшов через кілька секунд чи хвилин після того, як жінка зняла верхній одяг. Вона мала намір сісти за стіл, але не встигла, розмірковувала я, попередньо окинувши прискіпливим поглядом приміщення, де сталася трагедія.

Я одягнула одноразові рукавички та бахіли, щоб увійти в кабінет Щерби. Експерти взагалі працювали у білих костюмах, бо це не «CSI: Місце злочину». В житті часто все інакше, чим у кіно. Не так романтично та естетично.

Я присіла біля тіла Щерби. Поглянула у нафарбоване обличчя шістдесятип'ятирічної жінки. Ніна дбала про себе, і тому мала молодший вигляд на свої роки. Я пригадала свою матір, яка не володіючи мільйонами доларів, мешкаючи у селі, тримала чимале господарство та город, не ходила щонеділі до косметолога і стиліста. В шістдесят у неї вже були зморшки як у шарпея, мігрень, болі у ногах та попереку.

— Один точний постріл у серце, — прокоментував експерт. — Ювелірна робота.

Я вже це помітила, адже на її білосніжній блузі розповзлася червона пляма в області грудної клітки. Згадалося попереднє розслідування, коли жінка застрелила свого чоловіка, бо той їй зрадив. Вона тричі вистрілила у серце, тому що її власне було розбито. Вона помстилася. Можливо і тут є якийсь схожий підтекст. Я підвелася, щоб оглянути робочий стіл. Ноутбук «спав», на смартфоні десятки пропущених дзвінків. В повідомленнях, на перший погляд, жодних погроз, лише ділові листування. Експерт запакував гаджети, щоб відправити їх на експертизу. Наступними я перевірила кишені пальта та сумочку, де знайшла губну помаду, записник та окуляри. Нічого цікавого.

У коридорі зчинився галас. Якась жінка кричала на всю горлянку, що щось вкрали. Як і інші, я завмерла на місці, намагаючись розібрати її голосіння. Поліціянти пообертали голови в її сторону. До капітана підбігла молода дівчина у стриманому костюмі. Напруживши мозок, я пригадала, що вже бачила цю мадам у вестибюлі, коли прессекретар поліції давав інтерв'ю репортерам.