РОЗДІЛ 1

На дворі мило, і мило так безбожно вже третю днину поспіль, що Чортівці мали для стороннього візитера вигляд забутого та не заселеного села. Тонкі сизі струмені диму, що відчайдушно виривалися з димарів заметених хат, лютий січневий вітер розганяв, мов ті неприкаяні душі, які більше не знаходять собі місця в світі живих. Мороз скував усе довкола, а нічне небо, освітлене повним місяцем – мовчазним свідком всяких таємниць, здавалося холодним і байдуже ясним.

На дворі було ні душі – навіть біля шинку, де завжди можна було знайти хоч когось, лише у буді завивав від неспокійного сну пес. Та і який спокійний сон міг бути? Все його дражнила та нанявкувала кицька, наче промовляла: «Ой спи, дурненький, спи, поки я собі справу справлю». Але пес тільки гарчав у відповідь, бо добре знав: не проста то кицька. І цього разу, як тільки вона нечутно граційно стрибнула через перелаз, щезнувши в густій тіні, завив ще голосніше — наче хотів застерегти всіх, хто б почув.

Та дарма надривався - побігла собі вже молодиця, в яку обернулася кицька, до садиби Чурая. Там, через три хати, на весь розмах грішних душ справляло бозна-які святки шановне товариство. Та саме, коли темнокоса відьма підійшла до дверей, з хати раптом висипався невеличкий гурт людей. Вони здавалися схожими на звичайних гуляк: хтось сперечався, хтось голосно хрипко сміявся, хтось ледь тримався на ногах. Чи то були п’яні, чи лише прикидалися, але всі виглядали так, немов несли із собою частину того грішного святкування. Та в очах деяких із них було щось інше – холодне, лискуче, як лезо. А правив цією спільнотою статечний чоловік. Від нього віяло чимось незбагненно важким, але водночас привабливим.

Він подивився на дівчину, мов бачив її наскрізь, і, схиливши голову, з усмішкою промовив:

— Ну що ж, мила, не змерзла до нас іти?

Вона примружила очі, зупинилася зовсім поруч, а вітер шарпнув її хустку, оголюючи витончену шию.

— Мороз не страшний, коли знаєш, до кого йдеш. А я ж йду туди, де завжди тепло.

Молодиця зухвало торкнулася пальцями його жупана, і, злегка нахиливши голову, раптом муркнула, як кішка, м’яко і витончено. А тоді вона, посміхаючись, швидким рухом витягнула з кишені золоту монету, яку той, схоже, не встиг навіть помітити.

— Дякую за щедрість, пане, — кинула вона, ховаючи монету у свою хустку

— Тепло в мене завжди є, — озвався він, і голос його звучав, ніби мед із отрутою. — Але не кожному воно до вподоби.

Постать Корнія Уласовича, здавалося, сама по собі розрізала темряву, як полиск леза в місячному світлі. Високий, стрункий, з гострими вилицями та пронизливими очима, що завжди ховали в собі трошки більше ніж просто лукавство. Темне волосся, трохи недбало зачесане, спадало на чоло, а тіні від світла підкреслювали сувору лінію губ, що рідко складалися в щиру посмішку. Чорна сорочка з високим коміром і застібкою у вигляді дуката з золотим сонцем виглядала з-під недбало накинутого жупана. 

Господар, видихнувши у морозне повітря білу хмару, у компанії двох відьом завів пісню сороміцьку. Навіть сам звук його голосу, низький, глибокий, в'язкий, як темне вино, що повільно заповнює келих.

А вчора із вечора, в дівчини була,

Вона мені казала: "Качура нема.

Качур утік у лози, А я до тебе в прохолоди.

Ой лишенько, лишенько, Що ж тепер робити?

Буду вранці по росі

За тобою ходити!"

Всі зайшлися сміхом, який віддавав сутність кожного гостя. Адже сміх був дивним — розірваним, мовби з глибини, з потойбічного світу, з тієї межі, де людина вже не є людиною. А Корній лиш усміхнувся та провів рукою по ошатних вусах і бороді, ніби підкреслюючи якусь власну думку.

– Корній, а, Корній, - раптом завела одна з жінок поруч, - а Мелася рога грозилася підпиляти тобі тиждень тому. Але останні дні три така тиха та лагідна, що хоч до рани клади. Таки кістки її пропарив? Ану, зізнавайся – що зробив?

Корній лише примружив очі, і в їхньому зеленкуватому блиску майнув відтінок насмішкуватої теплоти, що змушувала водночас і довіритися, і насторожитися. Він обвів поглядом товариство, ніби дозволяючи кожному повірити, що вони вже знають відповідь, та промовив неголосно та й так вже лагідно, що мороз по шкірі:

– А що ж, мої любі, – протягнув біс, наче смакуючи кожне слово, – як не я, то хто? Роги можна підпиляти хіба що для того, аби гостріше вколоти тих, хто забув своє місце. Меланія ж тепер буде завше пам’ятати, що краще в теплі сидіти, ніж шукати, чим обпечені пальці мазати. То ж лише слово добре знайшов та теплом поділився. Хіба не знаєте, що морозу нема страшнішого, ніж той, що з-під серця приходить? Її, сердешну, аж трясло від нього. А вогонь... Вогонь то завжди заспокоїть. Тільки головне — не дати йому розгорітися надто сильно, щоб хата не згоріла.

Його слова знову потонули в гучному сміху товариства.

Але тишу, що запала по селу, порушив легкий скрип старого воза. Він неспішно рухався вузькою сільською дорогою, прокладаючи дорогу. Під чорною цупкою вуаллю, яка приховувала обличчя, сиділа вона — загадкова гостя, яка, здавалося, не належала цьому часу й місцю. Її фігура в довгій чорній сукні, облямованій темним хутром, здавалася чимось не з цього світу. Сиділа прямо, мов королева, однак у поставі було щось стримане й трошки напружене, а голова була опущена, наче весь час дивилася на власні руки.

— Приїхали, пані. У таку хуртовину не мерзніть та йдіть хутенько в дім. Давайте вам зі скринею допоможу.

Візник зупинився біля крайньої хати. Вона підвелася й легко спустилася на землю з допомогою сивочолого чоловіка.

— Дякую вам, але мені допоможуть. Це вам потрібно поспішати, — м’яко, з теплом відмовила вона низьким, мелодійним голосом, поклавши монету в руку старого чоловіка та ще раз подякувала.

Той лише вдячно хитнув головою та зніс багаж з возу. Його руки швидко сховали плату в кишеню вбогого кожушка, і він так само тихо рушив назад.

Шляхтичка врешті-решт підвела голову та оглянулася довкола. Пішла по слідах від колес воза, що тільки-но від’їхав. Навіть власні пожитки та їх безпеку не зважала – вона ледь не бігла, чого собі, поважній пані, ніколи не дозволяла. Та ні, не ніколи. Лишень, колись у минулому житті йому на зустріч неслась, наче на крилах. «Туркотлива горличка» - якось сміялася подружка, коли плела їй коси до зустріч зі своїм милим. Та від того жарту лишень правда зоставалася.