Опівночі

Міллі чомусь не спалося. Вона все крутилася та крутилася. Напевно, що заважало спати світло повного місяця. То заплющувала очі, то знову втуплювала їх в стелю. Від тиші в будинку вуха напружувалися намагаючись впіймати бодай якийсь звук. Раптом тишу прорізав скрип дверей. Звук був з сусідського подвір'я. Дівчина встала з подушки та підтягнулася до вікна. Тоненькими пальчиками розсунула штори. З її вікна гарно було видно сусідське подвір'я. З будинку вийшов молодий чоловік – сусід Генрі. Лише в одних штанях. Дівчинка пильно дивилася за милим чоловіком, який їй так подобався. Генрі зійшов зі сходів. Поглянув на місяць. Його обличчя було до жаху бліде. Потім різко впав на коліна, закрив обличчя руками та нахилився до землі. Його тіло здригалося, але Міллі не могла зрозуміти, що він плаче. Вона намагалася почути хоч звук, але ні – тиша. Потім знову двері відчинилися, вибігли сусіди. Містер та Місис Голдіч. Жінка обійняла сина. Дівчинці вдалося трохи відчинити кватирку. Голдічі заговорили: -Синку, вставай, ходімо в будинок. Нас можуть почути. -Мамо, я не зміг. Я так хотів... – тремтячим голосом відповів Генрі. -Я знаю, милий. Я знаю. Ти не встиг. Але вже нічого не зробиш, треба жити далі. Вже багато часу минуло. -Синку, підводься. Бо розбудимо сусідів. Батьки почали підіймати сина. Повільно завели його в дім. Двері зачинилися. Міллі ще довго сиділа біля вікна. Заснула лише під ранок.

В день було все як звичайно, привітні сусіди, милий Генрі. Нічого незвичайного, мов вночі нічого й не було. Дівчина чекала ночі, й ось, трохи за опівніч, чоловік знову вийшов з будинку. Знову впав на коліна та плакав. Тоді вже це було зрозуміло. Говорив, що й минулого разу. Батьки знову його забрали. А вдень – все спокійно. Міллі дуже рідко спілкувалася з Генрі, тому не знала як запитати, про те, що бачила. Та й ні з ким не хотіла це обговорювати. Тому кожної ночі лише спостерігала, та прислухалася до подій. Чула: «Я не зміг», «Мені так шкода». Їй теж було його шкода. Їй хотілося підбігти та обійняти його. Але вона просто дивилася з вікна та не рухалася. Майже кожну хвилину її думок, займав Генрі. Як їй дізнатися, що з ним? Що сталося? Ось цієї ночі Міллі точно підійде до нього і заспокоїть. Все! Годі спостерігати як він мучиться. Йому потрібно допомогти. Вона обійме його і скаже, що все добре. Щоб там не сталося, він не винен. Він просто не встиг. Вона запам'ятала слова Місис Голдіч. Вночі вона не спала та чекала коли вийде чоловік. Ось, в один і той же час, опівночі на порозі з’явився Генрі. Босоніж він спустився на землю. Легкий вітер розвіював його волосся. Місяць освітлював тіло здавалося, що наскрізь. Міллі напружилася, вона вже готова була бігти. Ось як тільки но він впаде на коліна, дівчина побіжить до нього. Пригорне щосили та скаже все, що хотіла. Чоловік впав на коліна. Міллі хотіла бігти. Але втупилася в обличчя Генрі. Він дивився прямісінько на неї. Його темні очі дивилися в її. Він бачить дівчину. Говорить до неї. Його голос звучить в її вухах...

-Пробач, Міллі, я не встиг! Генрі дивився як тьмяніє у вікні обличчя Міллі. Все прозоріше та прозоріше. Язики полум’я поглинали стіни, мов вогонь повільно знищує стару фотографію. Вітер жаринами й димом розвіював її кімнату. Він дивився аж, поки на місці її кімнати не залишилася стіна нещодавно закладена цеглою новими сусідами.