Частина 1

Скільки людей у світі? Мабуть, мільярди…

У кожного свої проблеми, клопоти та справи.  У когось – робота,  в іншого – навчання. За цим всім багато хто не має часу на сім’ю, друзів, або, навіть себе.

Найбільшим «пожирачем часу» є інтернет. Ми – ніби комахи – потрапляємо у світ технологій та ґаджетів. Ці липкі сіті, з кожним нашим рухом, стягуються все більше. Штучний інтелект – павук, який плете свою Всесвітню павутину, затягує кожного необережного.

***

Михайло вже вкотре за цей вечір протирає окуляри та намагається боротися з позіханням. Гарний електронний годинник показує північ. Мати знову буде сваритися через таке пізнє повернення з роботи додому, а сестра лише запитає чи вдалося втілити проєкт в життя.

Юнак нещодавно закінчив з відзнакою університет. Він захопився програмуванням ще в дитинстві. Ніщо так не цікавило Михайла, як комп’ютер, залізо, яке багато років люди намагаються «оживити». Створення штучного інтелекту для нього не тільки захоплення, а й сенс всього життя. Написання програми, це як цікава гра із загадками, які потрібно розгадати. Через кілька невдалих спроб обов’язково можна підібрати потрібне слово чи команду, щоб розробка запрацювала.

Він дуже сподівається, що уже скоро зможе завершити проєкт та взяти відпустку, щоб побути із сім’єю.

***
 

За вікном знову йде дощ. Монотонний стук краплин губиться між ревінням грому. Вітер зі свистом піднімає та ще кілька хвилин кружляє у повітрі шматки паперу, які лежать на тротуарі чи колись були у перекинутому сміттєвому бачку. У небі, поміж хмарами шугають блискавиці.

Нарешті після кількаденної зливи, негода вщухла. За вікном з-поміж сірих, похмурих та важких хмар проглянуло сонце.

Дарина дивилася крізь вікно як падають останні краплини дощу на землю та розходяться хмари. Повернувшись до шафи, вона взяла легенько кофтину та штани. Дівчина переодягнулася та швиденько вийшла зі своєї кімнати. Дарина спустилася із східців та пройшла повз вітальню.

- Куди ти йдеш? – крикнула мати з кухні до дівчини. У коридор з невеликої, майже непомітної кімнати вийшла жінка.

- У парк…

- Допізна не гуляй!

- Так, мамо! – Уже з порогу крикнула дівчина. Дарина вийшла з двору та попрямувала у бік автобусної зупинки.

На зупинці уже зібралося десять чоловік. Всунувши навушник у вухо, Дарина увімкнула музику. Автобус повинен приїхати хвилин через п’ять.

Доїхавши до парку, дівчина вимкнула музику та просто пішла по алеї. Вона любить прислухатися до співу пташок, спостерігати за людьми, аналізувати їх дії та намагатися вгадати, що у людини на душі.

Сьогодні людей було на диво багато. Хтось з них стояв, всунувши руки в кишені та спостерігаючи за птахами; інші – бігали, слухали музику чи вигулювали собак. Багато у парку було і дітей зі своїми матерями. І вся ця сіра маса людей така передбачувана. Вони щось фотографували, гортали стрічку новин або соціальних мереж чи просто говорили по телефону.

Повертаючись додому, Дарина думала, що така ж передбачувана, як й інші люди. Авантюристка, яка любить пригодницькі романи та фільми, дівчина, яка хоче у майбутньому стати юристом, вирішила, що пора чимось зайнятися, щоб не бути схожою на усіх людей у світі…