Розділ 18

  —То що там? Дізнався щось?–кинув на сусідній стілець свій рюкзак Ян примощуючись навпроти Тіма за його парту. Ен сьогодні трохи запізнювалася. 
  —Нічого цікавого.
  —Взагалі?–не повірив той. 
  —Не більше ніж ми вже знали.
  Ян хотів було сказати щось ще але різко затих і Тім помітив як посуровіло його обличчя. Він майже одразу зрозумів, що саме так зіпсувало йому настрій. 
  Весь кабінет гудів від перешіптувань та пліток деякі з яких долетіли і до вух Яна.
  —Кажуть поліція планує закрити справу.–почув Тім притишений голос з парти попереду, прямо за спиною Яна. 
  —Але як? Вбивцю ж так і не спіймали.–відповів йому інший голос.
  —У них і доказів немає ніяких. Тато каже, що скоріш за все це був дикий звір і саме так скаже й поліція. 
  —І ви в це вірите?
  На якийсь час запала невпевнена тиша.         
  —Ну ми всі бачили, його в той день.–прошепотів хтось у відповідь. 
  Тім стис в пальцях ручку згадуючи як колись зробив те саме з олівцем який одразу ж хруснув навпіл, і послабив хватку. 
  —Воно й на краще.–раптом сказав Ян.
  —Впевнений в цьому?
  Тім поглянув в темні очі Яна, в яких змішалося все одразу, і скорбота і біль, і чужа Тіму рішучість. Зараз вони найбільше нагадували в'язке болото.
  Всі розмови затихли коли Клариса увійшла в кабінет в компанії своїх подружок. І увага Тіма зімкнулася на ній, не даючи Яну часу на відповідь. 
 На парті Клариси лежав великий пакунок. Вона не помітила його як тільки увійшла розмахуючи високим тугим хвостом. Вся поглинута власними думками, вже звично для неї. Подружки кружляли навколо дівчини як набридливі комахи, а їй не було ніякого діла до їх гудіння. 
  —А що це?–зацікавилася Амалія звертаючи увагу подруги.
  Клариса обвела пакунок здивованим поглядом. Він майже займав весь простір на стільниці. Бордова обгортка була перев'язана срібним бантом. 
  —Не знаю.–тихо відповіла дівчина.
  —Від кого він? Там є записка?–не вгавала Амалія. Вона підділа пальцем бант поки Клариса лиш невпевнено дивилася не наважуючись робити щось чи ні. 
  —Давайте розпакуємо, цікаво ж.–запропонувала Каміла. 
  Амалія вже потягнулася до краєчку банта, щоб розпустити його, як Клариса раптом хлопнула її по руці так, що ляск рознісся всим кабінетом змусивши всіх присутніх звернути на них увагу. 
  —Це для мене!–рівно відповіла дівчина на вражений погляд подружки. 
  Вона обережно взяла пакунок в руки, покрутила і розпустила бантик. Після цього розгорнула пакувальний папір і завмерла. Скляний погляд втупився в полотно в її руках. Дівчата поряд захоплено ахнули і загули перемовляючись про побачине. 
  —Як гарно, це ти?–запитала Віка у Клариси, але та їй не відповіла.
  Тім помітив як здригнулися її плечі. Вона важко впала на стілець і її щоками нестримно полелися сльози. Вперше всі побачили як плаче Клариса з того дня, як помер Антон. Вона затулила схлипи долонею не випускаючи з іншої руки власне фото у весь зріст. 
  —Звідки воно тут?–запитав Ян, що весь цей час разом з Тімом спостерігав за нею.
  Це було те саме фото, яке вони з Яном знайшли в актовій залі кілька тижнів тому. Фото зроблене Ентоні. 
  Тім не відповів. Дзвінок змусив усіх розсістися по своїх місцях і тимчасово забути про те, що вони щойно побачили. Клариса загорнула фото назад в упаковку, стерла рукавами худі сльози і ніби повністю переключилася на урок. Тільки червоні щоки та заплакані очі свідчили, про те, що сталося кілька хвилин тому. Тім спостерігав за нею смикаючи ногою під партою і сам того не помічав. Він відмахнувся від Яна щойно вчитель зайшов в кабінет. Говорити з ним зараз зовсім не хотілося. Його думки займала лиш Клариса що продовжувала кидати короткі тужливі погляди на пакунок поряд з собою. Все заняття вона була незвично тихою і майже не відповідала, якщо вчитель не запитував її навмисне. Але щось підказувало Тіму, що їй потрібно було отримати це фото. Вона заслуговувала на це. 
  День йшов спокійно і тихо. Ніби нічого страшного ніколи не відбувалося в стінах школи чи на вулицях цього міста, й не мало ніколи відбутися. Ен майже не з'являлася поряд, весь час крутячись десь поряд з Романом. Лиш після третього уроку підскочила до Тіма дізнатися, що він знайшов в блокноті і знову так само зникла. Але Тім відповів їй як і Яну всі десять разів. Нічого цікавого. 
   —Там були лиш старі сімейні історії і купа малюнків потвор. Нічого більше.–присягався він.
   —Тоді чому ти не хочеш, щоб я поглянув на них?–не відставав Ян.
  Він не вірив Тіму, хоча причин на це у нього не було.
  —Бо як я вже й сказав, я лишив блокнот вдома.
  Тім посунув тарілку з курячим супом і відкрив підручник з літератури. Наступний урок буде присвячений Шекспіру. Тім не любив п'єси але їх трагізм іноді притягував. 
  —Тут немає, про що хвилюватися.
  —Ага, тільки ти весь день ходиш дивний. І я впевнений, що не до добра це. 
  Тім проігнорував його просто перегортаючи сторінку підручника. 
  В кишені завібрував телефон. Тім давно вимкнув звук дзвінків, бо йому ніхто ніколи не телефонував. Ніхто окрім мами. Але зараз вона не мала телефонувати. Не сьогодні. Не в цей час. У Тіма защемило серце. Він важко сковтнув дивлячись на екран телефону. 
  —Візьмеш?–запитав Ян, ще підозріліше слідкуючи за його обличчям. 
  —Так.
  Пальці чомусь не слухалися. Тім натис на прийняття виклику. 
  —Тім?—одразу ж почувся знайомий голос. Чомусь зараз він був пронизаний тривогою.
  —Привіт, мам. Що сталося? 
  —Як твої справи синку? Все гаразд?–одразу накинулася вона з питаннями. 
  —Так, у мене все добре.–відповів він впевнено.
  —Точно?
  —Так, а чому ти питаєш? Щось сталося?–він зім’яв в пальцях сторінку підручник. Ян обов'язково помітив би як затрусилися його руки, якби він не стискав в них так сильно телефон та нещасну сторінку книги.
  —Та просто якось неспокійно останнім часом. Весь день дуже нехороше передчуття. Серце ніяк не вгамується. От різко захотілося тобі зателефонувати.–в шлунку Тіма поворухнулося щось неприємне.—Відчула ніби маю це зробити прямо зараз. Вибач, якщо заважаю.
  «Як? Чому саме зараз?»
  —Ні-ні, ти не заважаєш.–спішно запевнив він.—У мене зараз обід.
  —Добре. Мені просто потрібно було впевнитися, що у тебе все гаразд. Щось я розхвилювалася. Можливо треба пити менше кави.
 Тім почув як мама глибоко зітхнула.
  —Я в порядку. В тебе вже має бути ніч?–перевів він тему уникаючи очей навпроти.
  —Дванадцята вже.–відповіла Олеся втомлено. Здається Тіму вдалося трохи заспокоїти її, але тривога все ще не покинула її голос остаточно. 
  —Лягай спати, мам, і не хвилюйся, у мене все добре. 
  Кілька хвилин в телефоні звучала лиш тиша сповнена стурбованих сумнівів, але врешті Олеся все ж здалася втомі.
  —Гаразд.–зітхнула вона вкотре.—Добре харчуйся там, і бережи себе. 
  —Звісно, мам.
  —...Я люблю тебе, синку.–ледь чутно сказала вона і від чогось у Тіма защемило серце. Вона не раз говорила, що любить його, але зараз все було по іншому.
  —І я тебе.–відповів він так само тихо не звертаючи уваги на те, що його міг підслухати Ян.
  —Щось не так?–запитав він коли Тім затримав погляд на темному екрані телефона, вириваючи того з думок. 
  —Ні, нічого. Просто скучила. Мені вже час, скоро почнеться заняття. 
  Він швидко закинув телефон в кишеню, а підручник в сумку. Перекинув ремінь через плече і втік доки Ян не встиг зупинити його. До уроку було ще достатньо часу. 
  В дверях їдальні він раптом зіткнувся з групою старшокласників.
  —Привіт.–радісно махнув йому Роман.
  —О, Тім, ти вже поїв? А ми тільки йдемо, думала може разом пообідаємо?–визернулла з-за плеча старшокласника Енн.
  —Привіт. Вибачте, мені треба йти. Але думаю Ян не відмовиться від компанії.
  І не слухаючи можливих заперечень Тім вискочив у коридор. Посмішка одразу спала з обличчя подруги. Він подумав, що останнім часом вона виглядала більш веселою. Стала частіше фарбуватися і перестала ховати очі за кучерявими пасмами. Він був радий, що вона, здається, нарешті знайшла своє щастя в обличчі Романа. Старшокласник видавався хорошим хлопцем і ніби як був справді закоханий в неї. Більше Енн нідочого були всі ці містично-сімейні проблеми Тіма. Особливо тепер. 
  Він провів її поглядом і побачив як вони з Романом приєдналися до Яна. Всі троє про щось говорили й сміялися, а Тім сильніше стис ремінь і відвернувся в ту саму мить коли знайомі очі спробували впіймати його в натовпі.