Розділ 17

  В кав'ярні було повно людей. Тонка підошва кед вибивала глухий ритм. Десь на периферії слуху грала трендова музика, яку підлітки заслухали до нудоти на шкільних перервах. Тім вже встиг насмітити на столику рваною серветкою поки чекав. 
  Чужа долоня лягла на коліно і наполегливо притиснула ногу до підлоги, зупиняючи дратівливий стук. Тім перезирнувся з її власником. 
  —Що?
  —Нічого.–спокійно відповів Ян, але руки не прибрав.—Просто, не хвилюйся. Все буде добре. 
   Легко йому казати. Це ж не він відчував, що стукає в двері, за якими стоїть його зниклий батько, – в очікуванні коли той відчинить їх, а він все не відчиняє.
  —Ти вже знаєш, все, що маєш.–всміхнулася Ен.—Що б не сталося з твоїм татом, ти з цим впораєшся. 
  —МИ впораємося.–виправив Ян.
  Тім обвів друзів невпевненим поглядом. Він був вдячний, що вони були зараз тут. Але відчував, що насправді не знає нічогісінько. Нарешті всі відповіді були так близько, що Тім міг відчути їх тяжкість на власній шиї. 
  Щойно Тім хотів відповісти, що не впевнений в цьому, як продзеленчав дзвіночок на дверях кав'ярні. Швидкий цокіт каблуків по кахельній підлозі змусив усіх трьох обернутися. Жінка в пальто кольору карамелі і з двома довгими русявими косами мотала головою в пошуку чогось чи когось. Коли її очі натрапили на Тіма, вони шоковано округлилися, і Тім міг закластися, що на якусь мить в них пробігла крупиця страху. Але Софія швидко приборкала себе. Вона не відводячи очей пройшла через всю залу до столику підлітків і під цокіт високих підборів стала перед Тімом.
  —Вітаю, Тимоше.
  Її голос звучав холодно. 
  —Доброго дня.–віднайшов свій голос Тім. 
  Тепла рука на його коліні не давала остаточно розчинитися в цьому відчутті. 
  Ен з Яном привіталися також і Ян відсунув жінці один із вільних стільчиків пропонуючи їй сісти навпроти. 
  —Ти…, вибач, не очікувала, що ви настільки схожі.–ледь чутним голосом сказала Софія розглядаючи риси Тімового обличчя. 
  За останні два місяці Тім вже встиг звикнути до цього, але сірі очі жінки аналізували його так прискіпливо, що мимоволі спиною бігли мурахи і хотілося стиснутися до невидимої цяточки під дерев'яним столиком. 
  —Я знаю.–відповів він.—Я його копія. В усьому. 
  Жінка здригнулася. Вона точно вловила натяк. 
  —Он як.–видихнула вона.–Цього він і боявся.
  —Розкажіть мені про нього!–не стримався Тім. Він не знав як можна зараз заспокоїтися. Він майже бачив татову спину, яку от-от мав наздогнати. 
  Вона важко сковтнула востаннє пробігшись очима по його обличчю, і стиснула щелепи перед тим, як почати говорити. 
  —Я знаю не так багато, як тобі здається. Але у мене є відповіді на твої питання.
  Вона потягнулася до внутрішньої кишені пальта і серце Тіма зробило занадто сильний удар по ребрах. 
  Пухка рука поклала на стіл перед Тімом маленький записник в шкіряній обкладинці сірого кольору. І з однією іржавою плямою на зрізі. 
  —Вони всі тут.–прошепотіла вона.
  Тім застиг поглядом на занадто знайомій речі. 
  —Ви читали?–так само тихо запитав він, ніби боявся цих зшитих докупи під шматком синтетичної шкіри папірців. 
  —Ні.–жінка хитнула головою і Тім помітив, як хитнулися її коси. 
  На фото, які він бачив, волосся у неї було значно коротшим. А кажуть, воно зберігає пам'ять. Напевне у Софії був гарний етап життя сповнений хороших спогадів. Раз вона вирішила його не обрізати. 
  —Він не дозволяв читати.–вона не промовила вголос ім'я Олександра, всі й так чудово розуміли про кого йде мова. Але від Тіма не сховалося, як Софія взагалі ніби уникала його ім'я. 
  —Тоді звідки вам знати, що там є хоч якісь відповіді на мої питання? Ви взагалі знаєте ЯКІ у мене питання?
  Тім намагався стримувати раптове роздратування. Сам не розумів звідки воно взялося. 
  —Здогадуюсь, хлопче. Але знай, що навіть твоєму батьку, я не дозволяла говорити зі мною зверхньо!
  Від колишньої її розгубленості не лишилося й сліду, вона змінилася сердитим поглядом і зведеними докупи круглими бровами. 
  —Вибачте.–витиснув з себе Тім, він не хотів грубити умисне.—Я просто більше не можу допустити щоб це знову виявилася звичайна пустунка. 
  Ян сильніше стиснув пальці на його коліні нагадуючи, що він поряд. Ен торкнулася його долоні своєю в підтримуючому жесті. Софія помітила кожен з цих рухів.
  —Щось мені здається, що в цих пошуках, хлопче, ти жодного разу ще не залишався з пустими руками.–загадково прокоментувала вона, але Тіму було не до здогадок, що ж жінка мала на увазі.—Але підозрюю, що у тебе й до мене є запитання. Став їх, я відповім, на скільки буду спроможна. 
  Вперше Тім відчув, що його сприймають серйозно, а не як загублену дитину, що сумує за татком, якого навіть не бачила ніколи в житті. 
  —Чому саме ви?–запитав Тім те, що найбільше непокоїло його останні дні відтоді як він дізнався про співпрацю батька з Софією Сливною, жінкою яку знав лише завдяки праці в одному університеті.—Чому тато довірив свої секрети вам? 
  Олеся була з ним все життя, підтримувала його і любила більше за все в цілому світі, то чому ж Олександр обрав розповісти все сторонній жінці а не їй? Тім не міг цього зрозуміти. Хто як не Олеся підтримав би його найкраще і зміг все зрозуміти? Хотів захистити її? А насправді приховав важливу частину свого життя і залишив її в болючій невідомості. Тому мати й не могла відпустити його, на думку Тіма, бо навіть не знала напевне, що це кінець. 
  —Тому що я була йому ніким.–відповіла Софія так ніби це одразу ж все пояснило.—Він не боявся нашкодити мені, але довіряв достатньо, щоб бути впевненим, що я нікому не розповім зайвого і не всуну носа туди куди мені не варто. Олександр був холодним на розрахунок, але дуже боявся за тих, кого справді любив. От тільки таких людей було мало в його житті, тому він ладний був зробити, що завгодно, щоб вберегти їх, і навіть померти самому. 
  —То це сталося з ним?–запитав Тім і так знаючи відповідь. 
  —Я цього не знаю, Тимоше.–похитала вона головою.—Як я й казала, я не лізла туди куди він не дозволяв. 
  —Тоді, що ви взагалі знаєте?–встряг вже Ян.
  Софія перевела погляд на нього і на його руку, що ховалася під стільницею. Її губ торкнулася легка посмішка перш ніж вона відповіла.
  —Ми працювали над дечим.–стримано повідомила вона.—Я тоді викладала астрономію, коли вперше зустріла твого батька, Тимоше.
  —Тім.–виправив він коли жінка вигнула ліву брову.—Просто Тім.
  —Добре, Тім.–погодилася вона і її обличчя ніби трішки пом'якшало.—Одного разу Олександр прийшов на одну з моїх лекцій присвячених місячним фазам та їх впливу на землю. Я навіть не помітила його поки він не лишився в кабінеті після заняття і не почав ставити дивні запитання. Після цього він часто заходив до мене. Розпитував у мене все, що я знала і багато, чого не знала. Сам шукав відповіді і радився зі мною. Ми не були друзями в класичному розумінні, і я взагалі сумніваюся, що в Олександра були звичайні друзі, але ми так багато часу проводили в моїй аудиторії, що стали достатньо близькі, щоб я запитала, чому він цікавиться всим цим так сильно. 
  —І що він відповів?–запитала Ен виглядаючи не менш схвильованою ніж Тім.
  —Що я не повірю навіть якщо він розповість. 
  —І ви так просто відступили?–з докором хмикнув Ян. Тім помітив, що Софія, чомусь, йому зовсім не сподобалася. 
  —Звісно ж ні.–натомість просто усміхнулася вона.—Кожен день я ставила йому запитання, допитувалася і набридала йому. Обіцяла, що повірю, що б там не було. І я була впевнена, що повірю. Адже як можна не повірити людині, що сама так палко вірить в те чим займається? Але він тримав язика за зубами і лиш ігнорував мене з кожним днем все більше. Тоді я зрозуміла, що лиш відштовхую його цим і полишила спроби. Та якраз коли я замовкла, Олександр заговорив.–якось дивно сказала Софія.—І я йому не повірила. 
  Тім опустив руки під стільницю і несвідомо стиснув рукав Янового светра, аби знову не вп’ястися нігтями у власну долоню. Ян не міг не помітити цього, але не лише не прибрав руку, а натомість обережно замінив тканину своєю долонею. Тім не міг дозволити собі настільки міцно вхопитися за руку Ен, але за Янову так. І Ян жодного разу не сказав, що йому боляче. Тож Тім дозволив йому бути його рятівною дошкою, його якорем, що триматиме на землі. 
  —Чому? Що такого він вам розповів в що неможливо було повірити?
  Він знав, що у нього немає права в чомусь звинувачувати цю жінку. Тім вже давно звик, що йому ніхто не вірив, але знав як це боляче, коли не можеш нікому розповісти і вічно живеш ніби в іншому світі, сам, без жодної душі поряд, хоча ніби як навколо й купа людей. Він думав, що знав, як важко було Олександру тоді тягнути на собі цей тягар. 
  —Сказав, що ми всі в небезпеці. Що скоро має статися щось погане, і що ніхто не може це зупинити. Казав, що це пов'язане з фазами місяця. 
  —Місячне затемнення.–здогадався Тім.
  —О ні.–заперечила колишня професорка змусивши всіх трьох спантеличено вирячитися на неї.—Він вивчав затемнення, так, але не боявся їх так сильно, як ночі новолуння.–шокувала вона всіх. 
  —Як це новолуння? Але чому?–розгублено кліпала Ен.
 —Думаю, це тому що ніч новолуння найтемніша. Місяць зовсім не видно на небі в таку ніч.
  І тут пазл склався. Ніч темряви про яку говорилося в легенді Ганни Матвіївни. Ніч коли темрява отримає свою повну силу. Проте…
   —Але ж новолуння буває кожного місяця?–засумнівався Тім.—Чому батько боявся його саме тієї ночі? 
  —Ось!–погодилася Софія.—Ось чому я не повірила йому коли він говорив, що має статися щось жахливе. Кожного місяця відбувається новолуння і всі ми живі й здорові прокидаємося на ранок. Але він був такий переконаний, що цього разу все буде по іншому, що нам всім загрожує невідома небезпека. І навідріз відмовлявся пояснювати мені яка. Він скидався на психа.–присоромлено зізналася вона.—Ніби раптом зійшов з розуму і вигадав собі якісь неіснуючі небезпеки. Але я не хотіла ображати його і прикидалася ніби вірю. А варто було повірити насправді.–вона похмуро опустила погляд на пусту миску перед собою і між її нафарбованих брів пролягли зморшки, жінка одразу стала виглядати набагато доросліше ніж раніше.—Я мала повірити йому коли він попереджав мене, коли віддав мені цей записник і наказав віддати тобі коли ти прийдеш по нього. Коли попрощався і сказав, що наступного ранку може не прийти в університет. Що ми більше ніколи не побачимось. Він знав, що так станеться, а я не вірила. Думала це все вигадки. А тепер..–захлипнулася повітрям Софія, її щокою стекла сльоза розмазуючи не стійку туш. 
  —Ви не могли знати.–спробував заспокоїти її Тім відчуваючи як у самого серце стиснулося жорсткими мотузками. 
  —Могла!–заперечила вона.—Я знала і нічого не зробила. Як би я тільки зателефонувала комусь, поліції.
  —Ні. Поліція тут ні до чого і ви це знаєте.–занадто спокійно сказав Тім.—Ви ж це відчуваєте. Інакше вже давно прочитали б, що тут приховано. 
  Тім відпустив руку Яна відчувши одразу ж прохолоду на зігрітій шкірі і провів подушечками пальців по м'якій обкладинці старого блокноту. 
  Софія важко сковтнула втупивши очі в предмет, що приховував всі відповіді, яких вона так боялася. 
  —Так.–прошепотіла вона.–Це справді так. Я уявлення не маю, що сталося з твоїм батьком Тимоше. Звідки він знав, що це станеться, чи як це пов'язано з місячними фазами. Але коли я побачила повідомлення від тебе, прямо як він і передбачав, я злякалася. У мене є родина, Тім. Діти і чоловік яких я люблю. Вони весь мій світ. Я знаю, що для Олександра такими були ви з твоєю мамою. І я пам'ятаю як Олександр боявся, що все це, чим би воно не було, нашкодить вам. Він вв’язався в усе це і поставив під загрозу вас. Мені справді шкода, що ти втратив батька, але я так не можу. Я не можу залишити своїх дітей без матері. Це все не моя справа, чим би воно не було. Тому я не хочу знати правди. Але ти маєш право її знати. Олекасандр хотів цього. І я виконала його прохання. Тепер всі відповіді у тебе. Але вони лише твої. 
  Вона багатозначно обвела поглядом Ен та Яна і Тім зрозумів, що вона мала на увазі. 
  —А це вже, як ви й сказали, не ваша справа.–не дуже доброзичливо всміхнувся Ян змусивши Тіма дивуватися. 
  Софія стисла губи, але нічого йому не відповіла.
  —Я раджу тобі, Тимоше, прочитати це наодинці. Так хотів Олександр. І тепер я вірю, що він мав рацію. 
  Вона вказала наманекюреним пухким пальцем у блокнот в тімових руках. Його секрети, його відповіді. Олександр хотів, щоб тільки Тім знав це все. 
  —Тім, вирішувати тобі, але знай, що ми поряд, що б не сталося.–зазирнула йому в очі Ен.
  —Я знаю.–запевнив він подругу, згадуючи прохання Ганни Матвіївни.–Дякую, що зберегли це для мене.–звернувся він до Софії.
  Жінка лиш кивнула з таким поглядом, ніби знала, що Тім зробить правильне рішення. На її думку правильне. 
  —Прощавай, Тім.–лиш кинула вона на прощання і Тім не знав, чи це тому що вона більше ніколи не бажала згадувати небезпечне минуле, чи тому що знала, що скоро він зникне так само як і його батько. 
  Дзвіночок на дверях кав'ярні провів її в спокійне життя де її більше ніщо не буде пов'язувати з темрявою. А Тім лишився там, в оточенні двох найближчих йому людей. Людей які готові були наразити себе на небезпеку для нього. І яких він не хотів нізащо втрачати. Він чудово знав, що вони будуть поряд, знав, що все зрозуміють.
  —То що ти вирішив?–запитав його Ян.—Покажеш нам? 
  —Так.–кивнув Тім, він почув як ледь звучно з полегшенням зітхнув Ян.—Але спочатку прочитаю сам.—додав він.
  —Тім.–спробував заперечити Ян, але той не дав йому цього зробити.
  —Я справді після цього дам прочитати вам обом. Але спочатку хочу першим дізнатися все. Мені це потрібно. Будь ласка.–вперше він попросив щось у Яна з тих пір як вони знову почали спілкуватися. Але йому це справді було необхідно. Він мав зіткнутися з цим сам. А вже тоді дозволить друзям зняти з нього частину ноші. 
  Ян невпевнено вдивлявся в його очі. Він сумнівався чи варто дозволяти Тіму залишитися наодинці з цим усим. Тім бачив це в його погляді. Та врешті Ян все ж здався. 
  —Гаразд. Але пообіцяй, що розповіси все, і що одразу ж зателефонуєш мені чи Ен, якщо дізнаєшся щось важливе!
  —Обіцяю!–впевнено промовив Тім подумки схрещуючи пальці. 
  —Тоді все добре.–як завжди всміхнулася Ен.—Давайте замовимо чогось поїсти? У мене вже живіт бурчить. 
  Тім не думав, що йому хоч шмат в рота полізе, але покірно погодився. Ян весь залишок часу не відводив від нього очей. А Тіму тільки й лишалося, що робити вигляд ніби він цього не помічає.