Розділ 16

   Осінь ставала все холодніше. Школярі один за одним куталися в шарфи й теплі светри. Вчителі встановлювали обігрівачі в своїх кабінетах. Останнє листя злетіло з гілок, тепер вже зовсім голих дерев, ще до настання листопаду. А заняття йшли своєю чергою.
   —Тож на вашу думку, чому моряки знущалися над альбатросом?–звернувся Дмитро Євгенович до класу.
   Сьогодні вони обговорювали поезію Бодлера. Тім не був в захваті від його творчості, але все ж міг зрозуміти її суть. У поета теж була своя темрява.
   —Альбатрос тут – це метафора самого митця. Він відображає його місце в суспільстві нездатному прийняти його.–піднявши руку відповів Тім. 
   —Правильно.–кивнув вчитель.—Тільки це не метафора, а символ.–виправив він.—Тиміш вірно сказав.–звернувся він до інших учнів.—Альбатрос – це символ митця. Тоді як матроси – це символ суспільства, позбавленого відчуття прекрасного. Позбавленого моралі. Тому вони не розуміють природи альбатросу і знущаються над птахом.–він ходив по кабінету протираючи спітнілі окуляри.—Так і світ, побудований на практичності та жорстокості, не розуміє поета, що як птах літає думками високо в небі. В сутності матроси – це символ суспільного зла, яке не здатне пізнати вищого духовного ідеалу.
   —Вибачте,–обізвався хтось з іншого кінця кабінету,–але чому це одразу всі моряки мають бути символами зла? 
   Клас перевів всі погляди на Микиту Шафронського, що несміливо підняв руку догори.
   —Я не розумію вашого питання, Микито.–одягнув окуляри викладач і сперся на стільницю свого столу. Сьогодні на ньому був довгий коричневий кардиган та шарф в клітинку. 
   Шафронський нахмурився перед тим як пояснити свою думку.
   —Що, як вони не розуміли, що роблять? Їм здавалося, що це просто невинні жарти. Звідки їм було знати, що альбатрос так страждає від цього? 
   —Але ж, альбатрос теж живе створіння.–доєдналася до розмови Ен прикусивши кінчик ручки між передніми зубами.—Хіба людині не було б боляче від таких жартів? То чому альбатросу не мало бути?
   —Можливо вони й не задумувалися про це. Всі ж жартували й сміялися, – ніхто не думав про свої дії всерйоз. 
   —Вони зламали йому крила.–підкинув Тім.—Думаєш, це був невинний жарт?
   Нік зиркнув на Тіма лиш на мить, і хмуро відвернувся до парти. Він втупився поглядом у власні долоні про щось ретельно розмірковуючи. 
   —Може вони й не хотіли цього робити, та не мали іншого вибору.–тихо промовив він.—Тобто… Хіба вони не мали підкорятися наказу капітана?
   Щось в його тоні змушувало Тіма сумніватися, чи вони все ще говорять про поезію. 
   —Тобто тепер вони таки все розуміли?–запитав Тім у відповідь, він бачив як напружилися плечі хлопця.—Якби вони справді не хотіли – не робили б цього. Але усвідомлюючи, що роблять птахові боляче, жоден з них не став на його захист. 
   —Але стати на його захист – означало б піти проти капітана й всієї команди.–заперечив Нік.—Ті з матросів, хто зробив би це, стали б вигнанцями. Їм прийшлось би так само, як альбатросу. Якщо не гірше. 
   —І тому вони вирішили пожертвувати іншим заради себе?–не подіяли на Тіма виправдання Ніка. 
   Той спохмурнів ще сильніше. Його очі дивилися тільки на парту перед собою. Ковпачок ручки тріснув в зубах Ен. Клас з цікавістю спостерігав за розвитком дискусії між однокласниками, а хтось взагалі, байдуже спав схилившись чолом на лікті. 
   —В нашому житті, Микито, вибір є завжди.–відповів йому вчитель.—Зламати комусь крила, чи врятувати? Важливо тільки те, що для вас переважує: чисте сумління – чи статус?–він сперся на стіл розмірковуючи про мораль поеми, що так зачепила підлітків.—Якби моряки не послухалися наказу капітана, можливо їх би звільнили, так.–кивнув Дмитро Євгенович.—Але альбатрос і далі літав би вільно в вишині, а не змушений був би тягнути свої крила по землі, терплячи несправедливу наругу. Якщо серед матросів і були ті, хто відрізнявся думкою від інших, Тиміш підмітив правильно, – вони не зупинили знущання. Натомість свідомо обравши зробити боляче птахові. На кожному з них лежить відповідальність. Не можна скинути її на інших і сказати, що просто плив течією. Автор не показав нам, що хтось з матросів відрізняється від інших. Тому тут вони ВСІ є символом занепалого суспільства, яке ніколи не стане кращим.
   —Через одну помилку?–пробубнів Нік.—А якщо вони потім усвідомили свою провину? Хіба вони не заслуговують на другий шанс? 
   —Думаю, всі заслуговують.–розмірковувала Ен.–Якщо вони справді пошкодували про зроблене і більше не ловитимуть птахів, щоб познущатися над ними. Хоч вже зробленої помилки вони й не виправлять, але хоча б більше не зроблять нових, і цим врятують інших птахів.–усміхнулася вона однокласнику, і одразу ж знову задумливо нахмурила густі брови.—Та чи пробачив би їм постраждалий альбатрос? 
   Нік уважно слухав дівчину. Тім за всі роки, що вони навчаються разом, ніколи не бачив його таким серйозним на заняттях.
   —Справді.–погодився вчитель.—Кожен може спокутувати свою провину. В житті неможливо обійтися без помилок. На них ми навчаємось. Вони вирізблюють з нас кращих людей. Головне, робити висновки. Якщо матроси зробили правильні висновки і виправилися, тоді вони наблизили суспільство до того ідеалу, про який так мріяв митець. Але в поемі ми цього не бачимо…
   Тім бачив як Микита продовжує розмірковувати над цією розмовою, занадто зациклений на ній. Навіть коли заняття скінчилося, він все ще блукав десь в своїх думках. 
   —Дивний він сьогодні.–шепнула Ен коли вони виходили з класу.—Не знала, що його так цікавить поезія.
   Тім кинув погляд на відстороненого однокласника збираючи речі в сумку, і стенув плечима. Нік справді був дивний сьогодні. Але не їх справа, – що коїться в його голові.
   —Тім, підійди до мене, будь ласка.–позвав його Дмитро Євгенович, до того, як вони з Ен покинули кабінет. 
   Вони перезирнулися і проштовхнулися повз натовп підлітків, що спішили на перерву. Неприємний вузол смикнувся в грудях. Могла бути лиш одна причина з якої вчитель знову викликав його на «тет-а-тет», ще й назвав при цьому «Тім». 
   —Щось не так з моїми тестами?–занадто спішно випалив Тім підходячи до столу викладача. На минулому тижні була чергова контрольна, але до цього він вважав, що впорався з нею добре.
   Хтось врізався в його плече, зіштовхуючи зі шляху.
   —Вибач.–буркнув Микита навіть не дивлячись на нього. 
   Тім провів його здивованим поглядом до дверей. Раніше він не вибачався за таке. Бо робив це умисне. 
   —Ні,–повернув увагу учня викладач,–якраз навпаки. Ти впорався на відмінно.–він виклав на стіл листок з роботою Тіма, де у вуглі обережною цифрою червоніла яскрава п'ятірка. 
   Тім взяв до рук листок, повністю викинувши з голови думки про однокласника. В грудях дивно залоскотало коли тугий вузлик розпустив свої пута. Він вже давно не бачив під своїми роботами таких гарних оцінок. 
   —Ого!–вигукнула Ен.—Молодець!
   Вона сама тримала в руках власну роботу за яку отримала четвірку з плюсом. 
   —Ти теж.–всміхнувся він їй. 
   —Так, ви обидва молодці.–схвально кивнув Дмитро Євгенович.—Але тобою, Тім, я пишаюся найбільше.–промовив він змусивши Тіма ніяково напружитись.—Всі вчителі хвалять тебе останнім часом. Я радий, що ти все ж знову в наших рядах. Так тримати!
   —Дякую.–відповів Тім, не знаючи, як реагувати на раптову похвалу. Востаннє його хвалили ще коли бабуся була жива. 
   Той хитнув головою і похлопав його по плечу відпускаючи на десятихвилинну свободу. 
   Тім поглянув на тести в своїх руках, приємно було довести собі, що він все ще чогось вартий. Не дарма останні вечори, а іноді й ночі, проходили повністю в навчанні. Дуже швидко він повернувся в рейтингові класу, хоч і не на перше місце, але принаймні на п'яте. Це вже було хорошим початком. І ніхто не змушував його мовчати, боятися знати більше ніж інші…
Він обережно вклав листок в сумку між підручників, аби жоден кутик не зім’явся до того, як він повернеться додому. Сам розумів наскільки це по дитячому. Але хто йому заборонить?