Розділ 14

   В четверг злива почалася з новою силою. Тім йшов шкільним коридором поспішаючи на математику. З неї за ці кілька років він пропустив найбільше. Хоча Тім обрав філологічний профіль, в дитинстві йому подобалися цифри. Вони були для нього як суцільна головоломка, яку він не розумів, але наполегливо намагався розгадати. Прямо як батькові таємниці. Що правда, і в тому й іншому, особливого успіху так і не досяг.
   Він вже запізнювався, Олексій Валентинович був не найприємніший із вчителів, чиї заняття відвідував Тім. Йому було байдуже розумієш ти його предмет, чи ні, всі завдання мали бути здані і виконані на відмінно, навіть, якщо для тебе це лиш вибірковий курс. На думку Олексія Валентиновича математика була головною і найважливішою з наук, без якої його учням не вижити в світі. Та насправді життя учнів його не сильно то й хвилювали, Тім не раз вже перевірив це на власній шкурі. Єдине, що хвилювало цього чоловіка, це чи отримає він премію за високу успішність класу. 
   Та з соромом вилетіти з курсу Тім все одно не хотів, тож поспішав проштовхуватися між неспинним потоком інших учнів. Коридор здавався занадто маленьким для такої кількості підлітків, коли хтось наступив йому на ногу, а він сам випадково зачепив провід чиїхось навушників, і ті полетіли на підлогу загрожуючи бути розчавленими чужим кросівком.
   —Вибач.–пробубнів Тім бідоласі на якого налетів, спішно нахиляючись, аби підняти його річ з підлоги. 
   Всюди стояв такий гомін, що він не зміг почути, що відповів йому незнайомець. Але він чув як з динаміків великих чорних навушників лунали віддалено знайомі звуки електрогітари і хрипкий голос соліста, що співав про своє вічне кохання. Тім підняв їх і прислухався до мелодії намагаючись згадати де ж чув її раніше. Незнайомець простягнув руку по свої навушники.
   —А, так. Точно. Вибач ще раз.–осмикнув себе Тім і простягнув їх господарю, та раптом все заглушив шкільний дзвінок. 
   Тім зіщулився почувши його прямо біля вуха, а коли підняв погляд, нікого не побачив. Він озирнувся навколо. Коридор був пустий, хоча ще мить тому тут було не проштовхнутися. Музика стихла, як і всі голоси. Навушники, які Тім так і не встиг віддати господарю, теж зникли. Рука стискала повітря. Чутно було тільки помірний стук крапель дощу на склі. Тім поглянув у вікно, воно повністю вкрилося конденсатом і стало неможливо розгледіти, що за ним. 
   Тім важко сковтнув слину.
   —Агов? Є хто?–погукав він. Ніхто не відгукнувся.–Гаразд. Нехай. 
   Хоча все це й було дуже дивно, можливо, Тім просто ненадовго втратив свідомість, і всі вже просто на заняттях. Колись його жахливий сон та відсутність нормального харчування мали дати про себе знати. Він дістав з кишені телефон і поглянув на годинник. 00:00. Але цього не могло бути. Якщо він ще не зовсім зійшов з глузду, то не дивлячись на хмарність, все ще був день. До того ж, якби він втратив свідомість серед шкільного коридору так надовго, хтось та й мав би відреагувати. Мабуть, на телефоні годинник збився. 
   Тім знову озирнувся. Найближчим кабінетом був кабінет біології. Тім стиснув пальці на ремені сумки, відчуваючи якусь безгрунтовну тривогу, і підійшов до дверей. Він смикнув ручку, але ті виявилися замкнені. Він приклав до них вухо і прислухався до звуків по той бік. Нічого. Абсолютна тиша, хоча зараз там мало б проходити заняття. Тім поглянув на інші двері. Кабінет англійської мови. Там точно ніколи не буває пусто. Він відпустив ремінь сумки і втиснув нігті в долоню, відганяючи неприємне відчуття в області шлунку. Тім спробував відчинити їх, але й тут невдало. Він підійшов до наступних дверей. Теж зачинено. І наступні також. До яких би дверей не підходив Тім, жодні не піддавалися. Всі кабінети були зачинені. З жодного не чулося ні розмов, ні навіть шорохів. Але ж такого не могло бути! Сотні учнів не могли зникнути в нікуди всього за якусь кляту секунду! 
   Тім зірвався на біг. Звуки кроків відлунювали від пустих стін. Третій поверх. Четвертий. Другий. Перший. Він кидався від кабінету до кабінету крізь поверхи і ніде не було жодної живої душі, жодні двері не піддалися. Коли його чергова спроба увінчалася черговим провалом Тім безсило привалився до стіни. Кожні, чортові, двері тут були зачинені. Він важко дихав, чи то від втоми, чи то від тривоги яка потроху починала переростати в неприкриту паніку. Футболка під тонким светром промокла наскрізь і неприємно липла до спини. Горло пекло, а коліна відмовлялися тримати. Тім заплющив очі в спробі змусити мозок працювати тверезо. 
   —Все гаразд. Цьому точно є якесь пояснення.–прошепотів він сам до себе і сам собі не повірив. 
   Єдине пояснення лежало в його сумці списане свідченнями про те, що пояснити неможливо. Але панікою справі не допоможеш. Потрібно було думати. Думати! Думати! Злива за вікном все не вщухала. Тільки з кожним Тімовим кроком ставала сильніше. Від неї плуталися думки. І тут Тім зрозумів, що з нею не так. Він різко розплющив очі і втупився у спітніле вікно. Стук крапель, що ехом відбивався від шкільних стін – відбивався від його скронь. Це був стук Тімового серця. Краплі дощу били в такт його пульсу повторюючи кожен удар і наростаючи разом із Тімовим страхом. 
   «Що за чорт?»
   З першого погляду здавалося дощ, як дощ. Нічого особливого. От тільки щойно Тім це усвідомив і відчув як серце забилося втричі частіше, скло здригнулося від ударів дощових крапель. Спиною пройшовся холодок. Тім зітхнув і побачив як з рота вирвався клубочок пару. Так не мало бути. Через ранні похолодання опалення в школі увімкнули ще тиждень тому.
   Треба було йти звідси. Вибиратися як можна скоріше. Але щойно він двинувся до виходу, як за його спиною з тихим скрипом відчинилися одні з дверей. Тім повільно обернувся до них, намагаючись ігнорувати голос розуму, який відчайдушно кричав йому не робити цього. 
   Це був кабінет зарубіжної літератури Дмитра Євгеновича. Тім чекав поки хтось вийде звідти, але цього не відбувалося. Двері ніби запрошували Тіма увійти. Він знав, що робити цього не варто. З кабінету все ще не лунало жодного звуку. Він все ж зробив обережний крок назад, як почув чийсь тихий голос. 
   —Ходи сюди, Тім.–погукав він майже пошепки, і у Тіма мурахи пробігли від п'ят до кінчиків волосся на голові. 
   Це був не голос когось з учнів, і точно не голос Дмитра Євгеновича. Тім вже чув його раніше. Тоді в роздягальні. Серед купи інших голосів які кликали його здатися темряві. Він зковтнув ком жаху, що застряг у горлі, не відводячи погляду від темряви відчинених дверей.
   —Йди до нас.–продовжував шепотіти безтілесий голос. Хоча, можливо, тіло у нього таки було, проте Тім не хотів його бачити.—Ти спізнився, Тім. Заходь!
   Тім не хотів заходити. Йому було байдуже й куди він там спізнився. Йому хотілося тільки зірватися з місця і чимдуж кинутися до виходу. Натомість він зробив крок вперед до дверей. 
   —Погана ідея. Жахлива ідея.–у відчаї шепотів він собі продовжуючи крокувати все ближче до єдиного відчиненого кабінету. Як загіпнотизована тваринка, яка ніби й відчуває, що йде в западню, але не може боротися з собою. Знову. Але цього разу майже свідомо. Холодний піт стікав потилицею і поколював на шкірі. 
   —Ми чекаємо на тебе, Тім. 
   Тім опинився перед самісіньким порогом в кабінет. Всередині було темно. Він не бачив нічого. Але тихий голос продовжував кликати його туди. Тім затамував подих і переступив поріг.