Розділ 12

   Черговий вівторок почався для Тіма не з кави, як йому хотілося б. Ніч видалася неспокійною. Батькові створіння весь час щось перекидали, скрипіли підлогою та шкарябали стіни. А один з них намагався пропалити дірку в спині Тіма, коли той з усіх сил прикидався ніби не помічає його. І коли ближче до ранку щось видало дивні задушливі звуки і тріпотіння крил, Тім спробував втиснутись у матрац власного ліжка й зникнути, аби цього не чути. Пізніше, коли нарешті задзвонив будильник, а тіні відступили, Тім скинув з голови ковдру й підійшов до відчиненого вікна, затискаючи носа від нудотного металічного запаху. Колись, в подібні моменти кров в його жилах холола, а тепер він відчув лиш легкий жаль. 
  На підвіконні лежав маленький мертвий горобець. У бідолахи була звернута шия, настільки сильно, що він стік кров'ю, замастивши все підвіконня. Тім декілька хвилин не міг відвести погляду від жорстокої картини перед собою. Звісно це було не вперше коли він знаходив «подарунки» від таткових потвор. Іноді це були миші чи криси, влітку різні комахи, а місяць тому два рудих сусідських коти. Їх було шкода найбільше, вони подобалися Тіму. Горобець був вже шостим за рік. 
  Тім не знав чи так ці створіння намагалися йому погрожувати, чи просто розважалися нудними ночами, проте здригався кожного разу коли знаходив новий труп якоїсь тварини в своїй квартирі. І завдяки цьому, ніколи не забував, що він в небезпеці поки вони поряд. 
  Коли він вперше знайшов понівечене тільце миші у своєму шкільному рюкзаку, йому було тринадцять, це було його привітальним сюрпризом, коли після бабусиного похорону він повернувся додому. Йому майже весь той рік снилися миші, що поїдають одна-одну заживо, і їх крики стояли у вухах ще годинами після пробудження. 
  Та тепер Тім вже не боявся так сильно. Хоча все ще не міг спокійно дивитися на них. Він розвернувся і взяв пакет з під закусок якими вечеряв вчора, зіштовхнув туди пташку і коли відчув її вагу в руці, важко сковтнув. Тім закрутив пакет і викинув у смітник на кухні. А потім взув капці та виніс у сміттєвий бак біля під'їзду. Він обов'язково поховав би його по справжньому, та ритися на подвір'ї під вікнами людей, мало не через день, здавалося не найкращою ідеєю. Хто повірить, що це не він вбивав усіх цих бідолах? 
  Ранковий холод приємно морозив голу шкіру, Тім вийшов у самих шортах, в яких і ліг спати. Ще тільки почався другий тиждень жовтня, а дерева стояли майже зовсім без листя. Аномальні морози не збиралися відступати і ніяким «бабиним літом» навіть не пахло. Тім поглянув у сіре небо і глибоко вдихнув запах вихлопних газів та вологої землі. 
  «Все гаразд, Тім. Ти живий. Ти справжній і все навколо теж.»–нагадав він собі. 
 За всю ніч йому так і не вдалося поспати навіть кілька хвилин, тож було прийнято рішення, в школу не йти. Він намочив ганчірку і прийнявся відтирати підвіконня. Яскраво-червоні розводи нагадували про все те, що могла робити його кров. Поріз на долоні затягувався важко і Тіму постійно хотілося здерти набридливий струп, щоб просто знову побачити її. 
  Коли він закінчив, підвіконня знову сяяло білизною, не лишилося жодного натяку про те, що зранку тут щось було не так. Тім хотів би просто поспати в цей день, але думки в голові не давали зімкнути очі навіть на хвилинку тож він просто робив, що міг: знову перечитував батькові записи, але тепер до них додався ще й рівний почерк Яна. Проте це нічого не давало. Сьогодні ніщо не могло приглушити його тривогу. До місячного затемнення лишалося кілька місяців, а він навіть не знав, що саме має тоді статися. Тім вирішив, що є тільки один шлях, дізнатися про батька хоч щось. Врешті, колись їм би все одно довелося поговорити. 
  Він дістав старий телефон з ниточками тріщин на екрані і швидко набрав повідомлення на знайомий номер:
  «–Привіт. Вибач, що турбую в не домовлений час, але нам потрібно поговорити. Я вважаю, що вже достатньо дорослий, щоб дізнатися хоч щось про мого батька. Тож, мамо, розкажи мені все, що знаєш про нього. І не потрібно повторювати, що він був чудовою людиною, це я вже чув.»
  Повідомлення виглядало кращою ідеєю ніж дзвінок. Можливо, Олеся наважиться розповісти у ньому більше, ніж коли чутиме голос сина. Принаймні Тім сподівався на це. Лишалося тільки чекати. На годиннику була дев'ята, отже в Новій Зеландії мало бути близько шостої вечора, це означало, що вона вже не зайнята і якраз повертається додому. 
Довго чекати не довелося.

  Вона зателефонувала майже одразу. Тім відчував як злегка тремтять руки, але підняв слухавку.
  —Привіт, Тіммі.–її голос звучав холодно і втомлено. Тім пам'ятав цей голос з дитинства, від нього серце і горло стискалися лещатками, аби Тім більше не міг сказати нічого, що викликало б такий тон. Проте, Тім вже не був дитиною. Він нагадував собі це постійно, щоб продовжувати рухатись далі.—І що ж саме ти хочеш знати?–вона злилася на нього. Тім чув це. 
  —Для початку,–відповів він не впізнаючи власного голосу, так впевнено той звучав,—Як ви з ним познайомилися.
  Він хотів знати все, що тільки міг дізнатися. Від цього, можливо, залежало чиєсь життя. Більше це не просто пошук правди. Хоча, чесно кажучи, це вже давно не просто пошук правди. Олександр мав якесь призначення, окрім порятунку Олесі, і воно передалося його сину, то, може бути, що це ніколи й не було простим пошуком правди. Можливо, весь цей час, Тім йшов за своїм призначенням, про яке писав батько, і сам цього не усвідомлював. 
  Олеся по той бік телефону гучно зітхнула, Тім чув шум шосе і чиїсь голоси, що перемовлялися незрозумілою йому мовою. Напевне вона якраз чекала свій транспорт на зупинці.
  —Я була на другому курсі університету, а він був аспірантом мого професора з філософії. Не буду брехати, що це було кохання з першого погляду, ти сам сказав, що вже не дитина, тож казки ні до чого. Але коли ми зустрілися я одразу ж відчула, що він той хто мені потрібен. Він любив людей, постійно всім допомагав, не очікуючи нічого навзаєм. І ми з подругами вирішили цим скористатися, попросили підготувати нас до іспиту, і хоч він сам був завантажений роботою, все ж погодився, не лишивши собі й миті вільного часу. Дівчатам подобався чорноокий красунчик, майже професор. Кожна хотіла його уваги. А я відмічала кожну деталь про нього, яку тільки вдавалося вихопити, бо сам він про себе не розповідав нічого. Був весь такий таємничий і відсторонений.–з кожним словом Тім все гостріше відчував як складно їй говорити. Це була їх перша справжня розмова про батька, а можливо і взагалі перша розмова.—З часом я дізналася, що він постійно кусає кінчик олівця коли над чимось думає, любить співати народних пісень, ненавидить лестощі і холодні напої, боїться темряви, але не боїться встрягнути в сутичку з хуліганами, щоб захистити дівчину, яка йому подобається. Коли він дивився на світло, здавалося, що воно просто тонуло в його глибоких очах. А його волосся, точно як у тебе, постійно було в повному безладі, навіть якщо він намагався його приборкати.–Тім чув усмішку в її голосі, коли вона згадувала тата, і біль, який так і не втих за такий довгий час. Виявилося, що слухати маму куди важче, ніж він міг собі уявити. Він завжди сприймав її відчуття, як свої власні й іноді це було просто нестерпно. Тому вони й не могли бути поряд.  
  —Якось я побачила, що він малював мої портрети, просто колекціонував їх один за одним. Поки я читала книги чи писала конспекти він таємно вихоплював на папері кожну мить. І вони були такі гарні, що я подумала: «напевне не закоханий художник, не зміг би створити їх». Тоді я запросила його на побачення і він погодився. Всі подружки неймовірно заздрили мені.–коротко засміялася вона, і це був такий теплий звук.—А вже за кілька років ми одружилися і з'явився ти. Ось так це і сталося. 
  Ось так. Абсолютно звичайна історія кохання, яких у світі мільйони. Нічого надприродного чи фантастичного. Тім, насправді, й не очікував нічого такого, просто було дивно розуміти, що в Олександра, було звичайне життя. Батько якого він знав, жив у своїх записниках і темних кутках квартири. Він малював чудовиськ і був помішаний на своєму призначенні побороти темряву не ступивши на її бік. Він не був аж ніяк звичайним. 
  —Я прочитав в його щоденнику, що мене назвали на честь дідуся.–згадав Тім обережно. 
  —Так. Я його ніколи не бачила особисто. Тиміш Іскрицький І.–з якоюсь іронією сказала вона. Виявляється навіть його ім'я належить не йому. Це лише черговий слід минулого.—Вони з твоєю бабусею, загинули коли Саша був ще підлітком. Він не особливо любив говорити про них. Знаю тільки, що це була автокатастрофа. Виростили його двоюрідні тітка з дядьком. Що з ними зараз, мені не відомо. Ми не спілкувалися з ними.
  «Виходить батько був сиротою…»–Тім не знав, що відчуває до цього. Напевне, нічого. 
  Він мовчав. Хвилини тягнулися занадто довго. Питань було занадто багато. А відповідей на них у Олесі було занадто мало. 
  —Чому ти ніколи не говорила, що у тебе хворе серце?–раптом запитав він, неочікувано навіть для самого себе. Олеся не відповіла. Вона важко зітхнула, почувся механічний голос сповіщаючий про щось пасажирів і в телефоні раптом стало надто гучно. Тіму довелося прикрити динамік, поки все не втихло. А потім мама знову заговорила.
  —Тому що більше воно не хворе. І це не для дитячих вух. Ти взагалі не мав знати нічого такого. Але раз Саша вирішив, що писати про це достатньо розумно… Ще задовго до твоєї появи, лікарі встановили діагноз – «аортальний стеноз». 
  У Тіма перехопило подих. В голові луною відбилися слова: «аортальний стеноз». Він знав, що це. Батько Яна був одним з кращих хірургів міста, якщо не країни. Він часто розповідав їм з Яном, коли ті лишалися у нього вдома, про різні хвороби. Такі собі медичні лекції по профілактиці захворювань. Але Віктор Сергійович часто занадто захоплювався і розповідав навіть те, що дітям знати було не обов'язково, проте завдяки цьому, зараз Тім точно знав, з чим мала справу мати. 
  —Все дійшло до того, що потрібна була операція, але грошей на неї у нашої родини не було. В будь яку мить серце могло зупинитися. Коли Саша дізнався про це, ідея знайти лікаря який проведе хорошу операцію за дешево, стала для нього просто залежністю. Але марно, за безгріш ніхто не хоче працювати. Він влаштувався на додаткову роботу, почав марніти, постійно ходив похмурий. Так далі продовжуватися не могло, тож я наказала йому просто прийняти те, що колись мене може настати. Але він відмовився. Шукав лікарів, витратив всі гроші які лишилися йому у спадок від батьків, та марно. Потім Саша зробив мені пропозицію і ми вирішили повернутися в Світле, щоб я була ближче до своєї родини. Там і одружилися в сімейному колі. Йому довелося перейти на заочне навчання і влаштуватися у місцевий університет викладачем. А я тільки закінчила бакалаврську ступінь і вирішила не продовжувати освіту. Ми справді готувалися до гіршого сценарію. А тоді я завагітніла тобою і все стало ще складніше.       
  —Що сталося потім?–запитав Тім.—Ви знайшли лікаря? 
  —Ні.–відповіла вона.
  —Тоді як ти вилікувалася?–тихо запитав Тім, здогадуючись, що відповідь його не влаштує. 
  —Звичайні ліки раптом почали діяти. Лікарі сказали це чудо. А в один день всі симптоми просто зникли. Я виявилася повністю здоровою. Не знаю як це вийшло.–зітхнула вона, як людина, яка втомилася думати про речі, на які не могла собі відповісти.—Я думала, що колись настане час, коли тобі доведеться рости тільки з батьком. Що з тобою поряд буде він, а не я. Але все сталося навпаки, і чесно кажучи, я не була готова. Не знала, як бути матір'ю одиначкою. Як змиритися з тим, що все це довге життя, доведеться прожити без нього. Мені ж було всього двадцять два. Я й сама ще була дитиною.–шкода, що Тім не бачив її зараз, не бачив з яким виразом вона це говорить. З жалем чи байдужістю.—Ти був випадковістю, Тім.–зізналася вона. Це зізнання різонуло по серцю, але не так вже й сильно. Тім здогадувався про це. Читаючи уривки батькових записів, було складно не зрозуміти, що вони не хотіли його, не планували. Та почути це від матері все одно було трохи боляче. А Олеся тим часом продовжувала:—Але найкращою випадковістю в моєму житті. Ти так на нього схожий. І ти все, що лишилося в мене від Саші. Знаю, що ніколи не була для тебе ідеальною матір'ю, але я завжди любила тебе так, як тільки могла. Як тільки вміла.–вона плакала. Тім знав це, хоч вона й намагалася приховати свої емоції. Вони обидва ніколи не вміли робити це достатньо добре. Він бачив як сльоза скотилася її щокою вниз до підборіддя і зірвалася розтанувши на чужому асфальті, десь там, за океаном. 
  «Можливо, цього було замало, мамо.»
  Але в голос він сказав лиш:
  —Я знаю, мам.–відчуваючи себе егоїстом, за те, що бажав більшого від неї. 
  —Вибач мені Тім. Що я зараз не поряд. 
  —Не треба. Все гаразд.–збрехав він. У них ніколи не було все гаразд, і вони обидва це знали завжди.
  Вона шморгала носом і відкривала замок своєї квартири, а Тім стирав єдину сльозу зі щоки, притискаючи телефон до скроні. Він навіть не знав, звідки вона взялася і чому. Але вона була. 
  —Тім.–озвалася вона через деякий час, коли дихання по той бік слухавки знову стало рівним. 
  —Так?–відповів він. Все ще приголомшений раптово щирою розмовою з мамою. 
  —Саші більше немає з нами. Ти ж це знаєш?–він знав.
  —Так.
  —Чому тоді продовжуєш шукати його сліди? Не можна вічно ходити дорогою того, хто зник назавжди. 
  —Я знаю, що його більше немає.–повторив Тім.—Але хіба тобі самій ніколи не хотілось дізнатись, чому він зник? Що сталося насправді?
  В телефоні знову запанувала тиша. А тоді Олеся тихо сказала:
  —Мабуть, в глибині душі я завжди цього хотіла більше за все. 
  Єдиним, чого Тім справді не очікував ніколи почути від неї, так це були ці слова. Йому завжди здавалось, що Олеся свідомо замкнулася в безпечній бульбашці подалі від усіх цих проблем, від усього, що могло зробити їй боляче. Тім думав, що вона не хоче знати правди, бо боїться її. Уникає, щоб не бути пораненою ще більше. Але тепер вона говорить йому, що насправді хоче знати правду. Це не просто збивало з пантелику, а змушувало повністю переглянути все їх минуле. Невже весь цей час він неправильно розумів її? 
  —Тім, піди зараз в нашу з татом кімнату.–раптом сказала вона вкотре за сьогодні дивуючи Тіма. Вперше за все життя, мати не просто дозволила, а сама сказала йти в заборонену кімнату. Тім без вагань встав з дивану нічого не запитуючи.
  Він увійшов в кімнату, в якій бував, насправді, вже не раз, але жодного разу з дозволу Олесі. Тут завжди все лишалося незмінним. Та ж картина на стіні, той самий пил. Те ж саме весільне фото в рамочці біля ліжка. 
  —Я в кімнаті.–сказав він якось тривожно.
  —Добре. Бачиш фоторамку на тумбочці біля ліжка?
  —Так.
 Тепер, після того, що він дізнався, було складно дивитися на цю фоторафію як раніше. Зараз він краще знав обох людей на ньому. Знав, що під цими посмішками ховалася купа болю та секретів. Невже всі дорослі такі? Усміхаються на фото та грають щасливі ролі для інших, коли у самих земля руйнується під ногами.
  —Підійди і візьми її в руки.–він так і зробив.—Переверни і від'єднай задню частину.–продовжувала скеровувати вона.—Там, між стінкою та фото має бути невеличкий старий ключ. Бачиш його? 
  У фоторамці справді лежав маленький залізний ключ, з пластиковим брелком, на якому чорною фарбою була написана цифра «28». Тім ніколи й не підозрював, що у звичайному весільному фото може бути щось заховане. Жодного разу йому не спало на думку перевірити фоторамки. 
  —Від чого він?–запитав Тім дістаючи ключ та відчуваючи його вагу на долоні.
  —Саша лишив якісь речі в університеті де працював. Мені повідомили про це на наступний день, після… після його зникнення. Я збиралася їх забрати, але все часу не було і наснаги, а потім взагалі якось забулося та так і лишилися вони лежати там. Не знаю, що там, але можеш сходити подивитися. Може, захочеш забрати щось собі. А може, знайдеш там свої відповіді. 
  Тім не вірив, що вся ця розмова взагалі відбулася. Коли він їй писав, майже ні на що не сподівався. А врешті, отримав від мами більше ніж будь коли. Він міцніше стис ключ в долоні, відчуваючи як його метал впивається в ще не повністю загоєну шкіру.
  —Дякую, мамо.–сказав він.
  —Це я маю тобі дякувати, Тім. І вибач, що була такою поганою мамою весь цей час.–вона говорила щиро. Вперше за шістнадцять років вони ось так говорили. Звісно, це далеко не ідеально і зовсім таки не виправить нічого з того, що було та є. Але це вже щось. Можливо, це початок до чогось більшого. Можливо…
  —Ти не була нею.–і він справді так вважав.—Ми ж просто люди. А люди іноді помиляються. 
«Але деякі помилки занадто тяжкі, щоб їх можна було виправити.»
  Він зробив за своє, не таке вже й довге, життя купу помилок. Якісь були легші, якісь гірші. Але одна з них не простима. Через його дурість померла людина. Звісно він не збирався робити цього. Але якщо казати чесно…
  «Я справді хотів цього.»
  Без Ентоні його життя стало куди простішим, це ні для кого не секрет. Було лицемірно з його боку переконувати себе та всіх, що він зовсім не бажав, щоб все справді так сталося. Тім завжди хотів лиш, щоб Тарновець відчепився від нього. Та він не збирався цього робити. І чи був взагалі інший вихід припинити все? Можливо, це був єдиний варіант, за якого Тім міг звільнитися від його вічних принижень. Та й, нічого виправити вже все одно неможливо. Він не шкодував ні краплі, що все сталося так, як сталося. Обираючи між собою та Ентоні, він ніколи б не обрав Ентоні. Врешті, він не герой, а звичайний підліток невдаха. Антон справді більше ніколи не прокинеться – по його вині. І такою була ціна його свободи. І навіть, якщо він і ніколи б не вбив умисне, зараз все склалося вдало для нього, тут і сперечатися нема з чим. Тім, без сумніву, не хотів, щоб на його руках була чужа кров, навіть, якщо це кров Ентоні. Та зробленого не відвернеш. І це його вічний хрест. 
  Тож, так, він не міг засуджувати маму чи тата за помилки які скоїли вони. Здається, це у них було сімейне – постійно лажати.