Розділ 11

Записи із щоденника Олександра Іскрицького.

«14.10.2004

  Жодного прогресу, пройшло два роки, а я так нікуди й не зрушив. Це якась маячня. У мене майже не лишилося часу. Треба діяти активніше. Я маю знайти спосіб все налагодити.»

   
«20.07.2006

  Сьогодні я випадково збив дворового пса коли намагався припаркуватися коло будинку. На щастя бідолаха вижив, що правда якби не Олеся, все було б по іншому. Я вийшов з авто коли почув глухий удар і жалібне скавуління. Пес звалився на тротуарі неподалік від місця аварії. У нього були зламані дві лапи й розбита голова. Він лежав на боці і важко дихав перебиваючись на тихе скавчання, а я стояв навпроти і дивився, прислухаючись до своїх відчуттів. Їх не було. Я не відчував абсолютно нічого коли слідкував за тим як схвильована Олеся зі сльозами на очах підбігла до постраждалого пса і нашіптуючи йому заспокійливі слова набирала номер знайомого ветеринара. Лікар приїхав вчасно і забравши Щасливчика, (як його опісля нарекла Олеся), повідомив, що у нього зламані ще й ребра і ймовірно пошкоджені внутрішні органи, але все буде гаразд якщо провести огляд та надати допомогу. Чим, за наші з Олесею кошти, він і зайнявся одразу ж. Олеся не стала ніяк коментувати мою байдужість, хоч і бачила, що я навіть бровою не повів, аби допомогти тварині. Натомість вона весь день сторонилася мене і кидала такі погляди, ніби більше не знає хто я. Вона боїться мене. Мені це не подобається, настав час закінчувати з експериментами. Ще трохи і я замість того, щоб зупиняти темряву, перейду на її бік й тоді мене вже ніщо не врятує. Тож сьогодні я припиняю створювати нових потвор, хоч тяга зробити це знову майже непереборна, та я більше не можу бачити в очах коханої цей жах. Я занадто загрався. Потрібно пам'ятати хто я, врешті решт, і хто вони.»

«…

  Вони в’їлися в стіни цього будинку, як набридлива пліснява, з якою ніяк боротися, і це не дало жодного результату. На неї вони не діють так, як на мене. Скоро я знайду їх слабкості і спосіб їх знищувати.»

«01.03.2007

  Як давно я не вів тут записи. Після одруження майже не лишилося часу на досліди. Кажучи по правді я більше й не хочу мати з цим жодної справи. Легше просто змиритися. Минули роки, а я так і не знайшов способу побороти темряву і її потвор. Вони все так само блукають коридорами моєї квартири і це тільки мої. Яким я був дурнем, коли думав, що вони мені допоможуть. А скільки їх ще розкиданих по світу мені навіть думати не хочеться. Олеся - це найбільший скарб в моєму житті, і я не хочу втратити її, але через цю безнадійну боротьбу можуть постраждати невинні люди. До затемнення лишилося декілька місяців – час спливає. Я маю займатися цим. Але я зайшов занадто далеко, щоб здатися.»

«...

  Чорт забирай, я зіткнувся з однією з цих потвор просто на вулиці, біля старої автозаправки. Уявлення не маю хто це зробив, але підозрюю, що розбиратися з цим вже запізно. Його час все одно вже сплив. Лишається тільки сподіватися, що ця потвора більше нікому не нашкодила і не нашкодить. Можливо вона зможе вберегти мої секрети. Було б добре. До того ж, я нарешті дізнався як захистити Олесю. Поки це все, що я можу.»

«02.09.2007

Сьогодні я дізнався, що моя дружина вагітна. Ніколи не думав про дітей. Мені завжди здавалося, що я не створений бути батьком. У мене є певне призначення, яке я маю виконувати, і я не можу скинути цей тягар ще й на свою дитину. Але Олеся така щаслива.Тепер я маю ще більше причин не кидати пошуки ліків, нехай все горить пекельним полум'ям. Якщо зі мною щось станеться, з ним повинна бути хоча б його мама.»

«12.12.2007

  У нас буде син. Господи, який я щасливий. Ми вирішили назвати його Тимішем, на честь його дідуся, мого батька. Нещодавно Олеся поклала мою долоню до себе на живіт і я відчував як він ворушиться там, живий, справжній. Це найкращий день в моєму житті. Але одночасно і найгірший. Я сподіваюся він не успадкує мої здібності, інакше його життя буде неймовірно складним. Хоча я в будь якому разі сподіваюся, що зможу бути поряд і все пояснити та всьому його навчити. Та якщо... Якщо я не зможу бути поряд до того як він виросте, боюся на нього впадуть такі тяготи, з якими він не впорається. Не знаю чи зможу собі це пробачити. Він ще навіть не народився, але я вже люблю його понад усе на світі. Не знав, що вмію так любити.»

«…

  Завтра день коли все скінчиться. На щастя, Олеся вже давно не скаржилася на біль в серці. Її хвороба відступила. Мені нарешті це вдалося. Тепер вони з Тимошем будуть в порядку. Тепер питання лиш в тому, що буде зі мною.»
 

  Тім перечитував записник вже декілька разів. Тож, виявляється, батько шукав зцілення не для себе. Воно було потрібне Олесі. Але чому вона ніколи не говорила, що у неї була якась хвороба серця?
  Тім думав, що добре знав свою матір, але він помилявся. Як помилялася вона, що до Олександра. А сам Олександр?
  —«Він ще навіть не народився, але я вже люблю його понад усе на світі. Не знав, що вмію так любити.»–прочитав пошепки Тім.
  Невже чоловік якого він навіть ніколи не бачив, міг так несамовито його любити? Його мучило питання: чи було б все по іншому, якби тато був живий? Чи були б вони з мамою щасливіші хоч трохи? Тім думав, що настільки особисті записи мали б справити на нього більше враження, але цього не сталося. Проте чомусь, окремі рядки все продовжували кружляти в думках. 
  Він розмірковував про все це лежачи на парті в пустуючому кабінеті музики, доки тривала велика перерва, і водив пальцем по рівних списаних рядках. Тут було багато повсякденних записів ні про що, як і в попередньому записнику, але деякі записи все ж здавалися доволі цікавими. Як от один з тих, що були без дати. Олександр ніде не пояснив які секрети він мав на увазі, чи як збирався захистити Олесю. Або ж от запис за  01.03.2007 – лишився без продовження. Про яке затемнення він писав? І чому більше ніде про нього не було нічого сказано? 
  Єдина згадка існування «пітьмавих створінь» – як їх називала Ен, по всьому світу, де вони ставили під загрозу життя безлічі людей, не давала особливо ніякої важливої інформації. Ні хто ці створіння такі, ні для чого вони існують. Що ж взагалі таке ця темрява Олександр теж не пояснив, як і не пояснив яке вони з Тімом мають відношення до неї. Тільки постійно писав про якесь призначення і тягар, який доведеться нести Тіму. Хоча про це, Тім мав певні здогадки. Він вже давно зрозумів, що пов'язаний з потворами і темрявою. Але як? 
  Від цієї невідомості голова йшла обертом. Іноді, Тім починав думати, що ніколи не знайде відповідей. Батько помер і лишив Тіма самого розбиратися з усіма своїми секретами, а мати навіть нічого про це не знала. Невже він якось загіпнотизував її? Тому вона не бачить цих потвор, а вони її? Це і був його спосіб захистити її? 
  Тім поглянув на руку, на якій все ще носив блакитний платочок поверх бинтів, сам не знав для чого. Вчора він зробив те, що не міг пояснити ніяк, то чому б Олександру не вміти куди більше всього, про що Тім навіть не уявляв? Тім жадав ВСІХ відповідей, а не якихось розмитих крупинок.
  Дивно, цей записник мабуть був останнім, який встиг залишити Олександр, а занадто вже цінної інформації в ньому не було, проте тепер Тім хоча б знав, що грати з тим, з чим він має справу, і справді небезпечно. Якщо ця «сила», чим би вона не була, робить з нього монстра, він повинен забути про неї. Олександр боявся темряви, і боявся, що вона його поглине. Проте навіть він не зміг її побороти. На що тоді сподіватись Тіму? Він себе побороти не міг, не те, що темряву. 
  Тім перегорнув нарешті декілька сторінок назад і помітив перекреслений надпис на полях. Він перевернув записник так, щоб зручніше було прочитати, і зіщулив очі вдивляючись в літери під шаром чорнильної пасти.
  —О-пів-ніч-ник.–прочитав він вголос незвично криві літери. 
  Надпис був поряд з черговим малюнком створіння, маленького і з деформованим тілом, мов невдалий експеримент. Він був незакінченим. В цьому записнику, Олександр майже не малював, а ті малюнки, що були, так і залишилися незакінченими. 
  —Це ти опівнічник? То так вас називав тато?–запитав Тім у малюнка і тільки зрадів, коли той йому, все ж, не відповів. 
  Логічно, враховуючи, що його створіння виходили на полювання тільки вночі, проте Тімові блукали тінями коли він того бажав. Він не був певен чи справді ці створіння називалися опівнічниками. Але міг це перевірити. Адже, як стало відомо, вони розуміли його мову. 
  Він скотився з парти і закрив записник залишивши там. Швидко перетнув кабінет і визирнув за двері, перевіряючи чи нікого немає поблизу. Крутнув замок і зачинив себе всередині. Потім закрив вікна і опинився майже в повній темряві. 
  «Все гаразд. Тимоше, ти в безпеці. Твій батько робив це купу разів.»
  «Але де він тепер?»
  Тім перетягнув один із стільчиків в центр кабінету, туди де падала тонка смужка світла з проміжку між тканиною на вікнах. У тьмяному світлі танцювали часточки пилу.    
  Тім дістав з кишені старий записник і відкрив на пустій сторінці, тільки тепер подумавши, що цей записник точно був старшим за той, що вони з Яном та Ен знайшли вчора, проте його батько не ховав і залишив в ньому купу пустих листків. Та можливо він, на відміну від наступного, просто був саме для малюнків, враховуючи, що в ньому їх було куди більше ніж записів. Тім повернув його зрізом до себе і тільки тепер звернув увагу на іржаву пляму, що вкривала кожну сторіночку. Кров. Батькова кров. На чорному записнику плям не було. Тім ще вчора зрозумів, що його кров має якесь значення для цього всього. Вона працювала, як каталізатор. І це була тільки ще одна таємниця. 
  Тім заплющив очі відчуваючи шершавий папір під пальцями і глибоко вдихнув рахуючи до десяти і запевняючи себе, що все буде гаразд. Він робив це вже купу разів. Він зможе це контролювати. 
  «Правда ж?»
  Та щойно олівець торкнувся паперу, а він подумав про створіння яке хоче зобразити, як відчув, що свідомість витікає крізь пальці. Знайомий льодяний спокій розлився його венами, заміняючи гарячу кров, і відчуття реальності майже одразу почало зникати.    
   Тім різко відкинув блокнот на стіл озираючись навколо, ніби бажаючи запевнитись, що все ще лишається на місці, в кабінеті музики. Він був там. Все ще там, і все ще при тямі. Та повторювати спробу, після того, що він знав, йому більше не хотілося. Це таки було чортовим гіпнозом, і він сам задіював його до себе останній місяць, навіть не усвідомлюючи цього. 
  —До біса це. Має бути інший спосіб.