Розділ 9

По обіді середи Тім вперше за довгий час вирішив відвідати їдальню. Він вже й не пам'ятав коли був тут востаннє перед тим як Ентоні почав використовувати будь яку можливість поставити йому підніжку чи перекинути його тарілку супу на підлогу (в кращому випадку). Він йшов трохи кульгаючи між столиків заповнених учнями і  не чув перешіптувань та уїдливих жартів в спину. І хоча знав, що більше для цього немає ніякої потреби, намагався зіщулитися до невидимих розмірів. Звички було не так просто позбутися. Куди б він не глянув, йому здавалося, що для нього немає місця за жодним столом. Аж поки не побачив пустий обідній столик у кутку їдальні, подалі від чужих очей. Ідеально. Та щойно його таця з тихим металічним дзенькотом опустилася на стільницю, як поряд грюкнула ще одна. 
  —Ти не проти?–Анна Віцюк не стала чекати на відповідь і відсунувши стільчик вмостилася поруч з Тімом, абсолютно не помічаючи збентеження, що застигло на його обличчі.–Я страшенно хочу їсти. 
  Дівчина навіть не поглянула на нього, одразу беручись за свій обід, курячу відбивну, розміром з власну долоню, і жменьку зеленого салату. Не сказати, що дуже поживно, але Тім вирішив це не коментувати. Зараз його більше хвилювало чому ця дівчина взагалі сіла поруч з ним. 
  «Після того як видала все про мене клятому майору.»
  —Ти щось хотіла?–не вигадав нічого краще Тім, щоб лишатися ввічливим. 
  Анна хитнула головою продовжуючи свої марні спроби наколоти на вилку зелені горошини, що бігали від неї по тарілці, не бажаючи бути з’їденими дівчиною.
  —З чого ти взяв?–безтурботно озвалася вона.—Просто хотіла скласти тобі компанію. Мені здалося тобі це потрібно.
  Круглі дівочі окуляри опустилися майже на самий кінчик носа, але вона і не збиралася їх поправляти. Сьогодні вона була одягнена у смугастий светр усіх, яких тільки можливо, відтінків помаранчевого, а на руках її висіли ланцюжки різнокольорових браслетів. Вигляд дівчина мала – звично-дивакуватий. 
  —Раніше ми не спілкувалися. Наскільки я пам'ятаю. 
  —Це не так.—заявила вона.—Ми говорили, на фізкультурі, кілька тижнів тому. Ну гаразд-гаразд, так.–здалася Анна, коли зрозуміла, що її спроба відвести підозри спрацювала прямо навпаки. Вона нарешті підняла очі і поглянула Тіму в обличчя, та щойно їх з Тімом погляди зійшлися вона знову відвернулася. Тепер вона здавалася Тіму пригніченою перш ніж почала знову говорити:—Я…чесно кажучи..ну… я боялася підійти раніше. 
  Ну це вже зовсім вибило Тіма з рівноваги. 
  —Боялася? Я що, настільки моторошно виглядаю? 
  —Ні, не ти.–дівчина ховала від нього очі, а її щоки побагровіли, як думав Тім, від сорому.   
  Він вже зрозумів, в чому тут справа.
  —Аа, ти про Ентоні.
  Анні не було потреб продовжувати, та вона все ж зробила це:
  —Просто, ти ж знаєш, я не з найпопулярніших дівчат школи, на таких як я зазвичай не звертають уваги. Я бачила як несправедливо з тобою поводяться ті хлопці, і справді хотіла вступитися за тебе, адже це було так жорстоко й не справедливо. Але Ентоні... Моя репутація і так майже на дні, він просто знищив би мене.–останні слова Анна прошепотіла ледь чутно, Тім навіть не вловив би, що вона сказала, якби слухав хоч трохи менш уважно, а її плечі неприродно похилилися, горошок так і лишився, все ж, наколений на вилку й забутий.  
  —А тепер, коли його немає і мене нарешті ніхто не чіпає, ти вирішила сказати поліції про те, що у мене був мотив його позбутися.–скоріше констатував факт ніж поставив питання Тім.
  Так. Це було занадто жорстоко і можливо навіть недоречно з його боку. Все ж він чудово розумів страхи Анни, він сам вже побував на місці якого вона так боялася, але саме ця обставина і не давала йому прийняти її зараз. Адже дивлячись зі сторони на злочини його кривдників, вона сама ставала їх співучасницею, на думку Тіма. Поки Тім день крізь день піддавався знущанням, вона просто ігнорувала все, що відбувалося навколо неї, хвилюючись лиш за власну шкуру. А тепер намагалася поводитися як нічого й не бувало, в надії, що Тім просто забуде про все. Люди навколо нього ставали «все дивакуватішими й дивакуватішими». 
  Дівчина зіщулилася, майже як він сам декілька хвилин тому. Зі згорбленою спиною і втиснутою в плечі головою вона виглядала ще меншою ніж вже була 
  —Не треба так.–жалібно проскімлила вона.
  —А як треба?–безжально запитав він.
  —Я не.. Ти маєш зрозуміти мене, Тім. Майор тиснув на мене. Все говорив про Ентоні та той жахливий день. Наполягав, щоб я пригадала все, що відбувалося тоді. Я злякалася, думала так буде краще. Ти ж не робив цього, я знаю. Я просто хотіла допомогти.–останні слова дівчини перебив гучний вибух сміху з іншого кінця їдальні і Анна з Тімом інстинктивно повернулися на шум. 
  Вперше зі смерті Ентоні за його колишнім столиком чувся сміх. Після його похорону люди починали потроху приходити в себе, ніхто не міг вічно перебувати в траурі. Живі мали продовжувати жити. Тільки Клариса все постійно десь зникала і поверталася з червоними очима. Команда футболістів і друзі Ентоні сміялися з якогось жарту сидячи за обідом, серед них був і Ян. На мить їх з Тімом погляди зустрілися. 
  —Я розумію.–відповів він Анні повертаючись до розмови.—Кому як не мені розуміти, але не впевнений, що зможу пробачити. Може колись, але не зараз.
  Він стис холодний метал ложки в долоні, прислухаючись до дзвінкого сміху з того кінця мриміщення. 
  Анна розуміюче кивнула. Та здається слова Тіма не вбили її надію остаточно, тож вона продовжила свій обід більше нічого не сказавши. Тім поглянув на холодну вівсянку в своїй тарілці і не відчув особливого апетиту. Жахливий вибір. 
  Анна не відставала від нього всю решту дня, тільки те й робила, що хвостиком бігала від кабінету до кабінету, навіть якщо у них були окремі заняття. Тім вже починав думати що їй подобається не Ян, а він сам. Від цієї думки у нього волосся на руках дибки ставало. Ні, такого йому не потрібно. 
  —Анно..
  —Ен – можеш називати мене Ен. Так зручніше.–вона зупинилася перед Тімом змушуючи зупинитися і його.—Знаю, що ти не хочеш бути друзями, та хоча б партнерами на біології ми можемо бути? Це нічого не означатиме. Обіцяю! 
  Тім подивився в її величезні карі очі і просто не зміг сказати «ні». Потрібно було заборонити їй так дивитися на людей, мов невинне звірятко, якого ти збираєшся образити ні за що. Він почуватиметься справжнім монстром, якщо відмовить.
  —Добре, Анно.–приречено зітхнув він.
  І хоч Тім відмовився називати її так, як вона того бажала, все ж цього було достатньо, щоб в її оленячих очах засяяли щасливі вогники. Губи Анни розтягнулися в чарівній невинній посмішці, і він просто не зміг образити її.
  —Добре.–повторила дівчина.
  Все так само посміхаючись вона увійшла в кабінет і без сумнівів попрямувала до місця де Тім зазвичай сидів сам. Їх провели здивованими поглядами. Мабуть це стане новою темою для обговорень однокласників на найближчі декілька днів. Двоє «фриків» нарешті зійшлися. 
«Що може бути поетичніше?»
  Тім зітхнув і кинув свою сумку на стіл, змусивши Ен підскочити на місці від неочікуваності. Йому взагалі не було цікаво ні як виглядають забальзамовані жаби, ні які у них нутрощі. Він залишив всю роботу на Анну, раз вона сама визвалася бути його партнером, лиш іноді кидаючи якісь безсенсові фрази і киваючи на її запитання. Було помітно, що дівчину не сильно влаштовував такий порядок, вона кривилася і бридливо тримала банку з мертвою жабою самими пальчиками в перчатках, але мовчки продовжувала писати все, що знає про цей вид, бажаючи залагодити свою провину перед Тімом. Тім підозрював, що несправедливо поводиться з нею, але нічого не міг зробити з собою.
   Він дивився у вікно, сьогодні там рідко літали птахи, а він любив за ними слідкувати і уявляти як це – мати крила. 
  Коли він сумував чи йому було погано, руки самі тягнулися до карману сумки, туди де лежав батьків записник, і вже за мить він тримав його перед обличчям. Тім говорив собі, що треба просто забути про все це, ніби нічого й не було ніколи, ніби батько й справді просто втік від вагітної дружини, злякавшись відповідальності, а на Ентоні напав дикий звір, що випадково заблукав в школу з лісу. А всі ті створіння, що ночами блукають його квартирою – лиш витвори його уяви. Звичайної хворої уяви. Та хіба ж він міг просто залишити все як є? Це, нажаль, було вище за нього. Він розгорнув записник знову, і одразу ж відчув потяг щось намалювати. 
  —Що це у тебе?–через плече зазирнула Анна. Руки з бридкою банкою вона відвела подалі, але Тіму все одно було байдуже на неї. Він не відчував якоїсь огиди, чи страху до бальзамованих трупів земноводних.
  —Нічого такого, просто вигадки.–видав він їй заготовлену відповідь. Все ж, так воно й виглядало. 
  —Хм.. Ти пишеш роман?–все не збиралася гасити свою цікавість дівчина. Її очі швидко забігали сторінкою і Тім був не впевнений чи вона справді читає, чи лиш розглядає.—Оо, ні, це не роман.–її тон дивно змінився, коли вона побачила малюнок, на якому одне із створінь блукало кухнею Тімової квартири. 
  —Ти про що? Звісно ж роман. Я сам його вигадав.–запевнив Тім, але нехороше передчуття все ж закралося йому в груди. Про, що взагалі говорила ця дивна дівчина?  
  —Ти теж їх бачив.–не відриваючи затуманеного погляду від малюнку, тихо прошепотіла вона.
  У Тіма серце провалилося в п'яти. Невже вона бачила одну з потвор створених Тімом в стінах школи? Якщо це так, то у нього великі проблеми.
  —Ен, ти про кого? Ти десь бачила це створіння?–обережно запитав Тім, сподіваючись, що це не так. Але на його велике розчарування дівчина ствердно кивнула. 
  —Так, мама говорила, що вони не справжні, що їх вигадала моя бабуся, щоб змушувати їх з братом, коли вони були дітьми, а потім і мене, вчасно лягати спати.–продовжувала вона все тим же дивним тоном, ніби була зараз не поряд з Тімом в кабінеті біології, а десь далеко у своїх спогадах.—Мама водила мене до психологів, щоб ті допомогли мені зрозуміти де реальність, а де вигадка. Але я бачила їх. Вони реальні. Одне з них викрало мого кота. 
  Ось тут Тім вже нічого не розумів. Звідки бабуся Анни знала про цих створінь і як вони могли викрасти кота Анни? Він був впевнений, що навіть якщо хтось з них і лишався довше, аніж він гадав, то за межі школи вони точно вийти не могли. 
  —Твоя бабуся лякала тебе  створіннями, а потім одне з них викрало твого кота?–перепитав він збентежено. 
  —Так. 
  —Що сталося з твоїм котом, Ен?-він зазирнув їй в обличчя, привертаючи увагу, але Анна на нього навіть не глянула, вся її увага була на малюнку потвори. 
  —Ох, його звали Плутон. Я обожнювала його гладеньку чорну шерсть, і милі карі оченята.–з сумом згадувала дівчина.–Коли мені було вісім, ми гуляли неподалік від дому, але я загледілася на хмарки, вони в той день були надзвичайно чарівними, а одна з них навіть нагадувала біленьку черепашку, тож я не помітила як відійшла далі, ніж мені дозволяли батьки, і зайшла у якийсь незнайомий провулок. Це створіння було там, воно сиділо собі в тіні і чекало, а потім раптом Плутон зайшов в тінь, воно вистрибнуло на нього, схопило мого бідолаху кота і зникло разом з ним в темряві. Мій бідненький, сподіваюся де б він зараз не був, він там щасливий. 
  Виходить, це було не його створіння. Коли Анні було вісім, йому теж було стільки ж. Він тоді ще навіть не підозрював про існування записників, і тим паче, чудовиськ яких можна було створити за допомогою них. Отже, лишався тільки тато. Це мало бути його творіння. Тільки його чудовиська жили так довго, що лишалися навіть після нього. 
  —А, що саме тобі розповідала бабуся про цих чудовиськ? Вона теж їх зустрічала?
  —Пані Анно, пане Тимоше, фліртувати будете на перерві, а зараз у нас урок!–гаркнула вчителька, Рита Володимирівна.
  Тім ніколи її не любив, її сиве волосся завжди стирчало як у Ейнштейна і вона дивилася на учнів таким же скаженим поглядом, від якого мурахи бігли шкірою, а тепер, коли вона на весь клас сказала, що вони з Анною «фліртують» він її і взагалі зненавидів. 
  —Вибачте.–хором сказали вони і дружно схилилися над партою.
   Ен і справді повернулася до роботи, а Тім все думав над її словами, він, можливо, нарешті натрапив на новий слід батька, і не міг залишити це так. 
  —Ен, а ти покажеш мені де бачила те чудовисько?–схилився він до кучериків дівчини і ледь чутно прошепотів своє питання їй на вухо, від чого дівчина ледь помітно здригнулася. 
  —Так, звісно. Я купу разів ходила там опісля, тож добре знаю ті місця.–з наївною легкістю погодилася вона і Тім вперше за день усміхнувся їй показуючи свої дружні наміри. Її це, здається, повністю влаштовувало. 
  На відкриту сторінку записника прилетів зім'ятий м'ячик паперу. Тім здивовано роззирнувся навколо, Ян стояв всього за дві парти від них з Анною, на його руках були одягнені такі ж гумові рукавички як і у Тімової партнерки і він жестом наказав Тіму розгорнути та прочитати записку. Тіму було зовсім не цікаво дізнаватися, що цьому хлопцю знову знадобилося від нього, але він все ж обережно розгорнув папір в надії, що Ян не торкався його перчатками, після того як обмацав засушене опудало ропухи, і взявся читати:
  «–Що ти знову замислив?»
  Тім кинув на нього здивований погляд. Звідки він дізнався?
  —З-чого-ти-взяв?–запитав він у нього самими губами, але здається Ян все зрозумів. 
  Він повів бровою, ніби натякаючи, що це очевидно. Тіма ледь не трусило від того як зверхньо іноді до нього ставиться цей хлопець. Раніше Ян не був таким нестерпним. Він відвернувся, більше не бажаючи мати справу з колишнім другом, вистачило і нещодавніх пригод.
  —Тім!–позвала пошепки Анна і Тім спробував прикинуться, що не почув її, але вона позвала його знову, на цей раз гучніше. 
  —Що?
  —Ян продовжує, ну.. цькувати тебе?–ніяково поцікавилась вона.
  —Чому ти так подумала?–насупився Тім, хоча певні думки на цей рахунок у нього були.
  —Ну, ця записка,–вона вказала пальцем на згорток зім'ятий в Тімовій долоні,–і він постійно дивиться на тебе. 
  —Все не так.–Тім повернувся до іншого кінця кабінету і впіймав погляд зелених очей. 
  Ян і справді дивився в їх бік, але зовсім не на Тіма, як подумала Ен, він дивився на блокнот в його руках.
  —Він ніколи мене не чіпав, не хвилюйся.
  —Добре. Тоді, в такому разі, ви з Яном близькі?–раптом запитала вона після декількох хвилин тиші, змусивши Тіма вдавитися повітрям. 
  —Що? Ні!–ледь не вигукнув він на весь клас. 
  Ен стенула плечима записуючи якісь результати експерименту в їх з Тімом таблицю. 
  —Я просто, бачила вас в понеділок вдвох, і подумала, що якщо він не цькує тебе, то, напевне, ви спілкуєтесь. І ти міг би мене познайомити з ним.–стенула вона плечима не дивлячись на Тіма. 
  —Ми не спілкуємось.–запевнив Тім.
  —Гаразд, я зрозуміла. Шкода. 
 Не встигло заняття закінчитися, а Ен віддати їх роботу на перевірку, як Тім зібрав свої речі і вислизнув у коридор в надії відірватися від дівчини й добряче подумати про те, що він дізнався від неї, на самоті. Та варто йому було зробити крок за поріг кабінету, як його одразу ж перехопили. 
  —То що?–серйозно поглянув на нього Ян загороджуючи шлях далі доки не відповість. 
  —Що «що»?–перепитав Тім, хоча й чудово розумів чого той від нього хоче. 
  —Що ти надумав зробити цього разу?–незворушно пояснив Ян.
  —Слухай, Бірошин,– Тім був більше не в змозі стримуватися. Коли справа стосувалася Яна, він не міг залишатися спокійним,–відвали вже, я не збираюся когось вбивати, а з іншим розберуся сам.
  Він намагався вкласти в ці слова всю злість і роздратування які стало важче стримувати з тих пір як він перестав малювати у блокноті. Чи було з ним так і раніше? 
  —Я й не думав, що ти збираєшся когось вбити. Просто здалося, що ти щось знайшов. 
  —Якщо й так…
  —Тіме, я вже думала ти покинув мене.–вигукнула Анна мало не налетівши на нього коли вибігала з кабінету. 
  Так спішила. Мабуть думала, що він тікає від неї. А це, доречі, так і було, до того як Ян все зіпсував. Хоча з іншого боку… це ж чудово.
  —О, Ян..–зашарілася дівчина, навіть її світлі кучерики ніби залелися рум'янцем коли вона побачила поряд з Тімом високу фігуру Бірошина, що з цікавістю розглядав новоприбулу дівчину.—Привіт.
  —Привіт, Ен. Милі шпильки.–байдуже помітив він і Ен зашарілася ще більше, поправляючи пальцями шпильки з пластиковими квітками соняшників.
Тім розплився в задоволеній посмішці.
  —Яне, Ен говорила мені, що вона цікавиться футболом, а у вас наступний урок разом. Чому б тобі не розповісти їй більше поки ви йтимете до кабінету?–ввічливо попрохав Тім. 
  Ян поглянув на нього з німим запитанням, ясно виражаючи ним все, що думає і про Тіма і про його прохання. Але Тім вирішив не помічати цього. Анна ж виглядала, навпаки, дуже задоволеною його допомогою, і вся прямо сяяла. Вона вдячно посміхнулася і не очікуючи відповіді Яна схопилася за його руку. 
  «Завжди будь ласка, Ен.»
  Тім був куди більше задоволений тим, як все складалося, за неї саму. 
  —Так, мені дуже цікаво. Я буду дуже вдячна якщо розкажеш мені більше про всі ці фоли і блокшоти.–звернулась дівчина до Яна. 
  —Блокшот – це з баскетболу.–поправив її Ян.
  —От бачиш, мені ще стільки потрібно дізнатися.
   Тім ледве стримав смішок, що так і рвався з нього коли Ен пропустила зауваження Яна повз вуха, і ні трохи не зніяковівши, лиш розглядаючи обличчя Яна закоханими очима «Бембі». 
  —Ну, весело вам провести час, а мені вже пора на історію. Бувайте.–махнув він на прощання цим двом.
   Ен помахала йому навіть не глядячи і потягла Яна за собою до кабінету інформатики. Тім із задоволенням слідкував за тим як стражденно перекосилося його обличчя коли він самим поглядом пообіцяв Тіму розправу за цей трюк. Тім подякував всесвіту, за те, що Ян виявився достатньо порядним, аби не дозволити собі послати дівчину куди подалі. Що ж, він зараз позбавився і приставучої Анни і занадто допитливого Яна. Чудова робота. 
  Так він і попрямував на історію, відчуваючи благоговіння від цієї спокійної миті. А там вже дозволив собі розчинитися в нових знаннях як звичайний підліток його віку.
  Він увійшов в кабінет одним з перших. Окрім вчителя там вже була Клариса. Сиділа за першою партою виводячи в конспекті важливі дати Другої світової війни. Її волосся було сплетене в тугу косу, що скрутилася на парті в знакові безкінечності. Тім не бачив її очей, бо вона не підняла їх від зошита, навіть не поцікавившись хто увійшов в клас. Але навіть так, Тім міг з упевненістю сказати, що вони були потьмянілі й байдужі до всього, що відбувалося поза її думками. Так було тепер завжди. 
  Тім зайняв своє місце далеко позаду неї. Коли кабінет почав заповнюватися все більшою кількістю учнів, дівчина так і не відірвалася від записів. Навіть коли її фальшиві подружки підбігли до неї, награно щасливі бачити її на спільному уроці, і почали розповідати якісь дурнуваті плітки про старшокласників. Вона спілкувалася з ними як і раніше, тільки от помітно було, що їй байдуже на всі ці речі, які раніше були невід'ємною частиною її життя. В голові лунали слова Яна: «У них з Кларисою навіть була мрія – після випуску відкрити власну галерею.», «Цей портрет він мабуть збирався подарувати їй на їх рік. Але не встиг.». Вона правильно відповідала на питання вчителя, була активною на уроці, посміхалася жартам Амалії та Рити, але ця посмішка не мала нічого спільного з тією, яку закарбував на фото з актової зали Ентоні. Клариса знову відвідувала тренування і Тім знав з розмов інших, лишалася на них кращою. Здавалося вона в нормі, нарешті прийшла в себе. Але це було не так. Вона вже не була тією, що колись. І точно все ще не змирилася з втратою. Тім бачив на білому папері її зошита, вологі плями, коли тільки увійшов в кабінет. Проте, це зовсім не його справа. Тім відвів погляд від рівної спини Клариси. Його підтримки вона не потребувала, це вже точно.