Розділ 8

   Говорити серед вулиці було не найкращою ідеєю, але і вести Яна до себе додому Тім не бажав, вже було пізно і батькові чудовиська, скоріш за все вже повилазили із схованок. Тож врешті їм довелося зупинитися на дитячому майданчику. Тім декілька разів перевірив закриті гірки і будиночок для відпочинку. Не стільки через те, що боявся аби їх не підслухала якась дитина, яка заховалася там, адже в таку погоду всі батьки тримали своїх чад по квартирах, як через сильне бажання відтягнути час розмови якомога далі. 
  Майданчик навіював дитячі спогади, вони провели тут не один десяток годин в далекому минулому. А зараз Ян сидів на одній з гойдалок, повільно розхитуючись носком кросівка, під тихе поскрипування іржавого металу, і уважно слідкував за діями Тіма, ніби тільки й очікуючи як той кинеться навтьоки. І чесно кажучи у Тіма справді проскочували такі думки. Та вічно бігати він не міг. Сенсу це вже не мало. 
  —Може ти вже сядеш?–запропонував Ян, якому набридло слідкувати за метаннями Тіма.
  —Сяду.–повільно видихнув той вмощуючись на гойдалку поряд.—Пам'ятаєш записник, який я знайшов в шухляді батькової кімнати?–Ян повільно кивнув.—І те, що я розповідав тобі про чудовиськ з темряви які, на мою думку, вбили тата?–знову кивок.—Ти тоді не повірив мені і я вирішив розібратися з усім самотужки. Ті створіння, вони справді існують, я не вигадав їх, і батько теж…
  —Тім. 
  —Що ти, що мама – звинувачували мене в брехні.–не звертав він уваги на спроби Яна. Тім мав намір сказати все, раз це все одно кінець.—Ніби все це дитячі фантазії, але це не так і я міг це довести якби хтось тільки послухав,...
  —Тім!
  —Та ви не схотіли. І врешті, я забив на ідею довести комусь щось. Все одно, ніхто не вірив. Я був лиш дурнуватою капризною дитиною для всіх. Навіть для тебе.
  Ян мовчав.
  —Складно не вірити в те, що бачиш на власні очі.–сказав він врешті, чи то вибачаючись таким чином, чи то просто розмірковуючи вголос.
  —Так.–тихо погодився Тім, готуючись до того, що скаже далі.—Але ніхто окрім мене їх ніби й не помічав. Тож іноді закрадалися таки думки, що це зі мною щось не так. Коли всі навколо переконують тебе в цьому з дня в день, ти починаєш мимоволі вірити їм.
  У вечірньому присмерку Тім не дивився на Яна. Він втискав до болю нігті в долоню і боровся з власними думками, які знову накочували разом із спогадами, що в'їлися йому під шкіру. Продовжувати говорити з Яном було складно. Страшно. Вивертати ось так наголо всього себе, перед тим хто колись вже зрадив. Але навіть так Тім почув як Ян втягнув повітря вловивши сенс сказаного Тімом. 
  Тіму потрібен був час, щоб наважитися продовжувати розповідь, і Ян його не квапив.
  —Це я винен в його смерті.
  Голос прозвучав так тихо, що навіть він сам ледь зміг його розчути. Але Ян все ж почув, тому що його гойдалка з гучним роздираючим скрежетом, від якого Тім болісно поморщився, миттю застигла. Декілька хвилин панувала цілковита тиша, так, що Тім міг чути каркання ворон десь вдалині і гул машин на шоссе. Після сказаних вголос слів горло стисли міцні лещатка і він боявся, що не зможе продовжувати говорити. Тепер це все справді по справжньому. 
  —Продовжуй.–хрипко наказав Ян. Все ж він обіцяв вислухати і мав намір дотриматися обіцянки. Він завжди був такий. Тримався слова. Навіть коли не хотів.
  —Візьми.
  Ян взяв з рук Тіма старий записник і обережно розгорнув на середині, там де був намальований його загиблий друг.
  —Одразу хочу прояснити дещо. Так не мало статися. Ентоні не повинен був загинути. 
  Тім не збирався виправдовуватися. Жодні виправдання не мали сил. Тож він просто розповів все як є.
  —Хоча, не буду брехати, я не раз мріяв про те, щоб Тарновець просто зник з мого життя. Кожного разу як він вигадував якийсь новий принизливий жарт, я думав: «А що, як Антон Тарновець просто зникне? Зникне з мого життя, як це зробив батько. Однією проблемою було б менше.». Звісно я знав, що він не зникне. Всі ці роки коли ваша компанія знущалася наді мною я мріяв, щоб ви всі відчули на собі те, що відчував я.–шкіра на обкладинці записника скрипнула коли Ян стис на ній пальці.—Хочеш засуджуй мене за це, хочеш ні – справа твоя. Мені байдуже. Я не міг нічого зробити. Взагалі нічого. Ентоні ніколи не нападав сам, його підтримувала вся школа і навіть вчителі закривали очі на його витівки. А на моєму боці не було нікого. Я подумав, що можу хоча б уявляти як Антон Тарновець отримує нарешті своє. Спочатку я уявляв як хтось стає на мій бік і захищає від нього.–Тім важко сковтнув, тому що вони обидва знали хто саме.—Потім як я сам відповідаю на всі образи Тарновця, спочатку просто словами. І в уяві це діяло, але навіть там швидко втратило силу. Це не заміняло справжньої помсти, проте так я мав хоч щось. З часом фантазії ставали все жорстокіше і сміливіше. Я уявляв як змішую його з брудом, як змушую їсти власні домашні завдання, як він вибачається передімною на колінах за все те, що зробив. Просто фантазії, не більше. Бо в житті, варто було мені дати найменшу відсіч, як все ставало тільки набагато гірше. Більше знущань, відсторонення від занять і таке інше.
  Ян майже не дихав слухаючи зізнання Тіма. Він зблід і здавалося, був готовий придушити Тіма на місці прямо зараз. Але Тім продовжував.
  —А потім сталася фізкультура і роздягальня. До того дня я ніколи не малював в батьковому записнику. Навіть думок таких не було ніколи. Але після того як Ентоні влаштував те побиття мені хотілося, щоб він шкодував. Ніч й так видалася хріновою, а ранок не краще. Дмитро Євгенович вирішив нагадати яка я нікчема і спускаю своє життя у прірву разом з шкільною успішністю. Іронічно вийшло, правда?–гірко всміхнувся Тім Яну, але той не сприйняв це смішним. Лиш гучно зковтнув розглядаючи свої дорогущі кросівки. Звісно він знав через кого Тім не здавав свої домашні і валив контрольні.—Ентоні знову змішав мене з брудом, принизив і надодачу зламав носа й лишив кілька синців, а я не міг нічого з цим вдіяти, тільки мовчки терпіти. В ту мить я бажав Тарновцю смерті. По справжньому. І чомусь вирішив втілити її на папері. Злість була такою сильною, що хотілося направити її хоч кудись окрім самого себе і своєї нікчемності. Я намалював перше, що прийшло в голову. Як одна з батькових потвор нападає на Ентоні в шкільній роздягальні… І протягом години Клариса знайшла його мертве тіло.
  Після раптового зриву Тіма все ще брали мілкі дрижаки, а може це було від вечірнього холоду. Все ж мокрий одяг та взуття не сильно рятували від нього. Але він вже встиг взяти себе в руки і тепер сам дивувався як спокійно розповідав все це. Тепер той день здавався таким далеким
  —Я не знав…–сказав Тім коли Ян так нічого й не відповів.—Не знав, що все буде так. Це мав бути просто, звичайнісінький малюнок. Не більше.
  Ян якось відсторонено провів пальцем по намальованій фігурі знайомої їм обом потвори. 
  —То, це було випадковістю?–запитав він якимось дивним голосом.
  Тім кивнув, а потім зрозумів, що Ян не дивиться на нього.
  —Так. Якби я знав, що малюнок оживе, не робив би цього. Як би сильно не ненавидів Ентоні, вбивати я не мав наміру. 
  І це було теж правдою. Тім, можливо, не найемпатичніша людина, але він знає, де хороше, а де погане. І поганим він бути ніколи не хотів. Та від цього, Яну мало бути тільки гірше. Знати, що твій кращий друг помер через якусь дурнувату випадковість, чиїсь дріб'язкові фантазії, невдалий збіг обставин. 
  —Ти сказав «Завжди зникають». Що ти мав на увазі?–продовжував тим часом допит Ян.
  —Тоді, на наступний день, коли ти знайшов мене в роздягальні, я шукав там докази того, що це справді не було збігом. Думав, можливо чудовисько все ще там, але його там не було. Вони мешкають тільки в пітьмі, світло для них небезпечне, наскільки я знаю. Тому тоді ти й знайшов мене в повній темряві. Після цього був тільки один спосіб перевірити зв'язок малюнку та смерті Антона. 
  —Скільки?–Ян вже зрозумів до чого хилить Тім. 
  —Шість в школі, всі інші в моїй квартирі.–чесно зізнався Тім. Він створив їх якось серед дня, сповнений азарту ризикнути й поглянути, що буде, але нічого особливого й не сталося.—Тому не становили б загрози нікому, навіть якби лишилися, та всі зникли.–запевнив він.
  Ян похмуро заплющив очі і потер скроні. Тім його розумів, мабуть все це було занадто для нього. Тім і сам іноді хотів, щоб це було лиш дурним сном. Чи витвором його хворого мозку.
  —Про що ти взагалі думав?–різко гаркнув Ян, змусивши Тіма здригнутися. Та на щастя Ян не побачив цього.—Після того, що сталося з Ентоні ти…–він раптом обірвав себе і важко зітхнув втупивши непроникний погляд в беззоряне небо.—Як ти міг зробити це знову після того, як Ентоні загинув через це?
  Його голос звучав так розчаровано, що було зрозуміло – ось та мить, коли надій не лишається. Здається Тім навіть чув тріск власної гідності. Як же він облажався. Йому не було чого відповісти. 
  —Дай мені хвилинку, щоб я не зробив того, про що потім пошкодую.–попросив Ян і заплющив очі. Напевне він рахував до десяти заспокоюючись, а на його вилицях рухались жовна. Тім знав це, хоч і не бачив в напівтемряві. Він чув як пальці Яна стислись на записнику і як зім'яли тонкий папір його сторінок. Він покірно мовчав. Слова не варті були нічого, і виправити нічого теж не могли. 
  На цю розмову вони витратили майже весь день. Ян так і не повертався на похорон, але так як його це не бентежило, Тім не запитував про це. На вулиці ставало набагато холодніше, а вони обидва все ще були в мокрому наскрізь одязі. Від кожного подуву вітра Тіму здавалося, що його шкіру ріжуть тисячами маленьких ножів. А пальці на ногах та руках взагалі більше не відчувалися. Ян виглядав так, ніби не відчуває того, наскільки стало холодно, і явно не збирається закривати тему та йти до дому по теплий сухий одяг з гарячим чаєм. 
  Він повільно розгойдував себе носком кросівка вперед та назад і думав про почуте, приводив до ладу свої емоції і напевне, оцінював можливі варіанти того, як мав вчинити з Тімом. Іноді він розглядав зображення Ентоні і його постать ставала якоюсь відстороненою. Тім попереджав його, що правда може бути гірше, ніж він очікував. Кому як не Тіму це знати. 
  Вони сиділи в тиші занадто довго. Скрип іржавих гойдалок і шум автомобілей неподалік роз’їдали думки. Тім потер плечі в спробі зігрітися, та раптом Ян заговорив.
  —Це мало колись статися.–якось смиренно заявив він.—Ентоні робив жахливі речі. Я казав йому, що колись всі його вчинки матимуть наслідки. Попереджав, щоб він зупинився, поки не встряг у щось погане. Тільки не очікував, що це буде саме так.
   Тім лиш мовчки слухав, він не знав, що сказати. І чесно кажучи, не до кінця розумів чи серйозно говорить Ян. Той ніби цідив своє зізнання крізь зуби, не бажаючи вимовляти всі ці слова, що вирвалися з його рота. Він ніколи б не подумав, що Ян так ставився до свого найкращого друга. Тім завжди думав, що вони мало не ідоли один для одного, настільки міцною здавалася їх дружба. Всі знали, що Бірошин і Тарновець – нерозлучні. Ян ніколи не заперечував і ні в чому не відмовляв Ентоні. Та чому ж тоді він сидить тут, поряд з Тімом, а не біля могили Ентоні? Чому не придушив Тіма, щойно дізнався про його причетність до смерті Тарна? І чому натомість говорить всі ці речі?  
  «Хто ти, Яне?»
  Тім дивився на колишнього друга і не міг зрозуміти хто зараз поряд з ним. Сусідський хлопчик якого він знав колись, чужа людина якою він був останні шість років, чи хтось зовсім інший, зовсім незнайомий Тіму?
  —Переконайся, що ти не помилився і створіння яких ти викликав чи створив, щоб ти там не зробив, не становлять жодної загрози. А якщо все ж становлять, знайди спосіб і розберися з цим. До того, як постраждає ще хтось.–серйозно заявив Ян. От тільки він поняття не мав, про що говорив.
  —Я уявлення не маю як це зробити.–зізнався Тім.
  —То добряче подумай про це сьогодні. Якщо не можеш сам впоратися то зустрінемося завтра о сьомій і обійдемо кожне місце в якому ти малював своїх чудовиськ, ще до того як почнуться заняття.       
  —Ти збираєшся допомагати мені?–збентежено запитав Тім.—Нащо тобі це? По моїй вині загинув Ентоні.–нагадав йому Тім, ніби той міг забути про це всього за кілька хвилин.
  Він поглянув на Тіма очима в яких змішалася купа всього і Тім не міг зрозуміти, про що він зараз думав. 
  —Саме тому. 
  І це нічогісінько не пояснило. 
  Тім помовчав якусь мить збираючись з духом, а потім все ж поставив питання яке його не полишало:
  —Ти ненавидиш мене, так? Після всього, що я розповів.
  На цей раз Ян не поглянув на нього. Він дивився кудись вдалечінь, де за поворотом зникав двір будинку в якому вони сьогодні рятувалися від Тімового чудовиська. 
  —Не знаю.–відповів Ян чесно.
  Тім навіть не сподівався на його прощення. І навіть на розуміння він не сподівався. Його б зовсім не здивувало якби Ян сказав, що ненавидить. Він і сам останні шість років думав, що ненавидить Яна за все, що той зробив і чого не зробив. Проте чомусь дивне неприємне відчуття все одно ворухнулося у нього в животі. Здається, не забуте навіть тепер.  
  —Розумію.–тихо сказав він. 
  Та Ян його вже не чув. Тім залишився на місці дивитися в спину його віддаляючомуся силуету. Голова гуділа від втоми. Йому раптом нестерпно захотілося почути мамин голос, хоч на декілька хвилин. Та він не міг цього зробити. Ще до її від'їзду вони створили певний графік дзвінків коли обом було зручно говорити. Через різницю в часі та постійну зайнятість Олесі, вони не могли поговорити будь коли, коли їм того забажається. Він відчув себе неймовірно самотнім. Одна маленька фігурка на гойдалці дитячого майданчику покритому нічною темрявою, серед тисяч кілометрів земної кулі. І жодної живої душі поряд. Йому було про, що подумати зараз.