Розділ 7

   Два скажених тижні пролетіли непристойно швидко. Не встиг Тім оговтатися як підійшов час похоронної церемонії Ентоні. На щастя ніхто не змушував її відвідувати і за бажанням похорон можна було пропустити, відсидівшись вдома, поки численні друзі та родина проводжатимуть Антона Тарновця в загробний світ під голосіння відчаю й плачі. 
  Тім ненавидів такі заходи ще з тих пір як мама брала його до татової могили, щороку з того часу як йому виповнилося вісім. Вся ця гнітюча атмосфера смутку і трауру ніби підтверджували безвихідь цього життя. Вони нагадували Тіму про те, що всі смертні і час неспинно забере кожного, кого він знає. Навіть якщо й не руками якихось чудовиськ. Спочатку це був батько, потім дідусь, через рік після нього бабуся, врешті це буде мама, а потім і він сам. Коли Тім думав про це, життя втрачало будь який сенс, а під час чийогось похорону було неможливо не думати про це. Тож Тім не збирався йти на похорон Ентоні, хлопця який роками був його особистим катом, і з яким він, врешті, обмінявся ролями. Що на його думку було ще гірше.
   Ще ввечері суботи він вирішив, що нікуди не піде, вони не були друзями і навіть не так добре знали одне-одного, тож це все одно  виглядало б дуже дивно. Та не дивлячись на це, здавалось, тверде рішення, зранку Тім не міг знайти собі місця. Він нервово блукав квартирою, аби хоч чимось себе зайняти. Його не покидало настирливе відчуття, ніби він повинен піти туди. Ніби це якось могло залагодити його вчинок, хоча насправді лиш викликало б зайві підозри. А поколювання шкіри, коли він проходив повз шафи і темні кімнати майже змушувало його подітися хоч кудись з цієї квартири. 
  Врешті він піддався абсолютно не раціональному бажанню, і накинувши на плечі куртку, поспішив на автобусну зупинку. Ніби на зло йому на вулиці накрапав дощ, додаючи цьому дню ще більшої гнітючості. Холодний вітер зривав залишки листя з дерев, і підкидаючи їх в повітря килимом опускав на тротуари. Як для кінця вересня, дерева виглядали занадто голими. Похмуре небо ще більше затягло хмарами ніж всі дні до цього. Складалося враження, що сама природа в траурі по загиблому підлітку. Всі страждали від втрати, окрім Тіма. Та варто було йому подумати про це, як десь під шаром байдужості таки ворухнулося щось, що віддалено нагадувало провину. Яким би Ентоні не був, а смерті він не заслуговував. А винною в ній, таки була недбалість Тіма.
  Останнім часом він не пізнавав сам себе. Жорстокий і холодний, абсолютно байдужий до чиєїсь смерті, та навіть до людей які раніше були йому важливими. Здавалося, все, що у нього лишилося, це майже пуста оболонка. Коли він це зрозумів, його ледь не пересмикнуло. Раніше він би вже в істериці був від того, що накоїв.

  Коли Тім нарешті добрався до місця вічного спочинку Ентоні, і ще сотні інших мерців, його одяг був наскрізь мокрий, а й так поганий настрій, зіпсувався остаточно. Хто ж знав, що за півгодини легенький дощик перетвориться на справжній ливень. 
  Ентоні ховали на найбільшому кладовищі в місті, неподалік від будинку його родини. Тім зупинився перед викуваними залізними воротами. Металеві квіти перепліталися одна з одною обплутуючи своїми лозами грати та два великих хрести. Вони були відчинені, ніби запрошували Тіма увійти. Тім змусив себе зробити крок. Він бував тут не раз за своє життя і знав майже напам'ять хто й де спочивав. Кожен з цих хрестів та надгробків. 
  Він йшов поміж них вдивляючись в чорно-білі фотографії облич людей які вже давно не існують в цьому світі, і читав знайомі імена, хоча людей цих, за їх життя, він не знав. Минуло три роки з тих пір, як він останній раз був тут і ходив поміж цих могил. Татова могила була в самому центрі кладовища, мов саме його серце, але домовина там була пуста. Тім ніколи не навідував його сам. 
  Бабусю та дідуся мама поховала поряд з чоловіком і лишила місце для себе. Ось чому Тім це ненавидів. Вона була молода та здорова, але вже купувала собі місце на кладовищі, знаючи, що колись точно залишить Тіма самого. І Тім не міг з цим нічого зробити. Таким було життя і такою була смерть.
  Він підійшов до знайомого пам'ятника. На ньому було не найкраще татове фото, єдине яке Тім бачив все своє життя, поки не знайшов їх з мамою весільне фото. Олександра на ньому навіть складно було впізнати, ніби хтось наклав невдалі фільтри. Зовсім не те, що на весільному. Поряд пусте місце і ще два надгробки. Коли помер дідусь Тіму було лише одинадцять, вони рік прожили разом і дідусь сильно хворів весь цей час. Коли він помер Тім був на заняттях, він навіть не зміг попрощатися, а Олеся в цей час працювала. Проте бабуся була поряд з ним і як розказувала Тіму пізніше, до останнього тримала його руку. Олеся сильно любила батька, його смерть вдарила по ній сильніше ніж Тім міг очікувати, але він сам погано його знав. Смерть бабусі була куди гірше для них обох. 
  Він торкнувся пальцями холодного вологого каміння і провів ним стираючи тонкий покрив моху.

  —Як ти, милий? 
  Труна була зовсім нова, її кришка блищала на сонці і сліпила йому очі. Поряд снували незнайомі старі люди, яких Тім бачив вперше в житті. Він не знав ким вони були для бабусі, чи хто вони взагалі такі. Мама сказала, що вони її друзі, та Тім ніколи не бачив, щоб вони приходили в гості до неї. Можливо хтось з них був тут два роки тому і так само жалібно схилявся над могилою дідуся, проте він цього не пам'ятав. Тім не відводив погляду від бабусиної фотографії яку тримав в руках, жінка з якою він жив останні декілька років, яка заміняла йому всю родину і друзів. Він думав, що у неї як і у нього немає більше нікого. А виявляється у неї була ще купа тих, хто її любив. Чомусь це відчувалося як зрада.
  Олеся схилилася над труною і притулилася до неї лобом, за декілька хвилин її опустять в свіжовириту могилу і бабуся зникне назавжди в пам'яті Тіма і своєї доньки.
   Її звали Ганна Іванівна Зінковецька, Олеся була майже її точною копією, від світлого русявого волосся до м'якого і турботливого характеру. Від батька Олеся успадкувала тільки ямочки на щоках і мілке ластовиння. Тім пам'ятав дотик бабусиних теплих, шершавих рук до шкіри коли вона його обіймала, запах дивного шампуню якому вона ніколи не зраджувала. І лагідні сині очі. Такі сині як ніщо в світі не було синім. Навіть довгі літа не змогли змусити їх згаснути.   
  Вона померла швидко, уві сні. Лікарі сказали, що їй не було боляче. Можливо так вони заспокоювали тринадцятирічного Тіма який і знайшов її зранку, коли бабуся не розбудила його до школи запахом оладок та малинового чаю. Вона лежала в ліжку. Здавалося, що вона просто спала, але Тім якось інстинктивно знав, що це не так. Її груди не здіймались, а обличчя було таким неприродно спокійним. Він підійшов і штурхнув її в спробі розбудити, та бабуся не відреагувала. Тоді Тім приклав пальці до її ще теплої шиї, так, як вчив колись тато Яна, коли водив їх з собою в лікарню. І не відчув пульсації під пучками. Тім все зрозумів так швидко, як тільки міг. Але він не запанікував, натомість просто взяв телефон і набрав номер швидкої.
  —Добрий день, моя бабуся померла.–сказав тринадцятирічний він.
  А далі приїхали лікарі і поліція, розпитували де його батьки. Тім відповідав на всі їх питання і дивився на мирне лице бабусі. Дивно, але він спочатку не відчув нічого, ні страху, ні болю, ні злості. В його голові було абсолютно пусто, і лиш одна думка кружляла там без упину. «Вона знову з дідусем». Бо якщо це було не так, то вона лишила його самого просто так, а в це він вірити не хотів. 
  Це вже потім йому здавалося, що все те що нахлинуло на нього в одну мить, розірве його зсередини. Це вже потім він лежав у ліжку захлинаючись сльозами, задихаючись і думаючи: як всі ці почуття можуть не вбити його?
  Наступні дні були мов в тумані, Тім багато думав про смерть і перебирав в голові спогади про бабусю, проте з жахом зрозумів, що починає забувати риси її обличчя. Тоді він знайшов її старий фотоальбом і вирвав звідти найновіше фото. Відтоді і до самої церемонії Тім носив його з собою, не бажаючи забувати рідних рис.
  Невдовзі приїхала мама і зайнялася приготуваннями до поховання. Бігала по установах, купувала квіти і плакала ночами над пустим бабусиним ліжком. Вони з Тімом майже не говорили в ті дні. Лиш один раз вона кинула на нього швидкий погляд, а опісля замкнулася в кімнаті сама на цілу добу. Він потребував її підтримки, але мовчав, бо знав, що вона теж потребувала її. Олеся сильно змарніла і, здавалося, постаріла на декілька років. Вона лишилася зовсім сиротою, життя забрало в неї останню близьку людину. Лишився тільки син.
  —Тім, ти ще дитина, я не можу залишити тебе самого, як би ти того не хотів.–сперечалася Олеся.—Це незаконно!
  —Мені тринадцять, я вмію готувати, сплачувати рахунки і ходити до магазину!
  —А як, що до мене?–раптом поглянула вона сину в очі, вперше з того дня, як повернулася.—Ти подумав про мене? 
  Тім вмить стих. Повітря застрягло йому у горлі. Він думав про неї. Постійно. 
  —Як думаєш, що я відчуватиму знаючи, що моя дитина сама за тисячі кілометрів від мене? Я не знатиму де ти і що з тобою, чи ти сидиш вдома в безпеці, чи поїв, чи до тебе не пробралися грабіжники! А що як ти захворієш? Зможеш сам лікуватися?–її голос був холодним і пронизуючим, він змушував прокурорів сумніватися в своїх діях, а суддів вірити в правильність тільки її суджень. Тім чудово його знав, але вже встиг забути.—Та я помру від хвилювань!
  —Так, пробач. Я розумію.–він опустив погляд у підлогу більше не в змозі дивитися на опухле, бліде обличчя мами. 
  Врешті, коли Олеся трохи прийшла в себе вона погодилася обдумати прохання Тіма залишити його в країні. І після довгих перемовин їм вдалося дійти згоди. Тім зобов'язаний відповідати кожного разу коли вона буде телефонувати – вони визначили графік дзвінків і повідомлень. Олеся обіцяла приїжджати у відпустку кожного разу коли буде така можливість, а Тім обіцяв піклуватися про себе та не встрягати в неприємності, інакше Олеся забере його до себе без роздумів та розмов. Бабусину квартиру вони продали, а Тім повернувся у батьківську. Вікторія Станіславівна була назначена Олесею, його наглядачкою. Так Тім почав вчитися жити на самоті.