Розділ 6

   Це ніколи не було одне й те ж місце декілька разів поспіль, він завжди намагався створювати своїх потвор в нових місцях, щоб в разі чого, історія з його квартирою не повторилася. Вони могли бути небезпечними поодинці, але разом… навряд він впорався б навіть з двома такими одночасно.
 Він більше не робив спроб доторкнутися напряму до когось з них, опіки на руці кожного разу ставали нагадуванням про наслідки такої безрозсудності, тож їх він лікував традиційним способом: Пантенолом і бинтами. Заживали вони повільно й нехотя. 
   Певною мірою, створіння яких він колись так боявся, тепер, перетворилися на його залежність. Навіть не дивлячись на відкриту небезпеку і факт того, що він поняття не мав, чим вони є насправді. Тіму довелося навчитися вибігати з кабінету раніше ніж вчитель встигне договорити своє «гарного дня», пересуватися в натовпі мов тінь, мігруючи від кабінету до кабінету, аби не попадатися нікому на очі, а особливо на очі Яну, який те й робив, що намагався впіймати його за чимось «ненормальним». Він затримувався після уроків так, щоб той вже ніяк не міг його підкараулити, і ховався в таких місцях, про які, напевне, не знає ніхто окрім давно почивших будівельників цієї старої школи. Тепер доводилося пропускати автобус і у вчителів починали виникати питання. На їх думку містом блукав небезпечний вбивця, якого поліція все ще не могла впіймати. Зважаючи на це учні не мали потемну ходити самі. Вони ж не знали, що вбивцею був він сам. Бірошин став справжньою проблемою. І як її вирішити, Тім, поки що, не знав, тож обирав переховуватися. 
   Хоча поліція продовжувала розслідування, ніщо не вело до Тіма, та й не могло вести. Коли Ентоні пішов у роздягальню за наколінниками які забув там, Тім, як і всі інші учні, сидів на занятті, і це могло підтвердити шістнадцять підлітків та один учитель. Достатньо, аби зняти з нього всі підозри. Але на Яна це знову ж ніяк не діяло. Як би Тіму того не хотілося. Судячи з розмов, які Тім зміг підслухати в учительській, коли допомагав Дмитру Євгеновичу перебрати старі папери, у поліції взагалі не було ніяких зачіпок, всі перебували в повному збентеженні й не знали, що робити далі. Але батьки Ентоні тиснули на школу і поліцію, вони хотіли, щоб вбивцю їх дитини знайшли та покарали будь якою ціною.

  Якось у п'ятницю, коли до похорону Ентоні лишалося менше двох днів, в кабінет фізики, під час контрольної роботи зайшли двоє чоловіків в поліцейській формі. Один - низький та худий, куртка висіла на ньому як на вішаку, вдвічі більша за нього самого. Інший високий, на його животі ледь зійшлися гудзики. Той що менший, представився майором Авраменко, свого колегу назвав капітаном Ждановим. Вони уважно оглянули кожного учня і погляд майора зупинився на пустому місці Ентоні, всі вже зрозуміли для чого вони прийшли. Поліція, вже проводила допит вчителів, та футбольної команди Ентоні, тож чому вони знову прийшли ніхто не знав, проте Тім здогадувався. Вони були в глухому куті, і підлітки, які кожен день бачили й спілкувалися з Ентоні, були їх єдиною зачіпкою, тільки вони могли знати про нього те, чого не знали інші. Заняття зупинили, контрольну перенесли на наступний тиждень. Капітан Жданов вивів їх в коридор і по черзі викликав в кабінет, де під наглядом вчителя проводили допит.
   Тім сидів на підлозі перед кабінетом і нервово хрустів пальцями, сам того не помічаючи. До нього черга ще не дійшла і хоча він був впевнений, що проти нього немає жодних доказів, очікування змушувало зходити з розуму від хвилювання. Він навіть не міг дістати батьків записник, аби ніхто не побачив. Відтоді як Тім пристрастився до такого способу розслабитися, рука сама тягнулася до сумки і не встигав він подумати, як сторінка за сторінкою заповнювалися новими малюнками створінь. Він малював їх спокійними, як вони мирно сидять на стільці в одній з кімнат, чи ходять пустим коридором, і вони в точності виконували задану ним функцію, поки він не втручався і не ламав собою алгоритм. Окрім наукового сенсу, це був сумнівний спосіб відпочити від себе. Коли він малював у записнику, той ніби поглинав всі його негативні емоції залишаючи тільки холодне умиротворення. Він помітив це одразу ж, але не одразу усвідомив. Десь на задвірках свідомості Тім знав, що краще йому зупинитися, але просто не міг цього зробити. Після кожного подібного разу він почувався все легше. І з кожним днем це відчуття відчуженості ставало йому все більш потрібним. Варитися у власних почуттях ставало нестерпно, коли він знав, що може їх позбутися. До того ж кожного разу після того як спливало двадцять хвилин, створіння зникало собі, розчиняючись у темряві, тож він не бачив нічого поганого в своїх діях. Він би віддав усе, аби зараз торкнутися до сторінок записника. 
   Тім кинув погляд на своїх однокласників, що тихо перешіптувалися про неочікуваний візит поліції. Клариса стояла осторонь всіх, поряд з нею був тільки Ян, підтримуючи її за руку. Тім згадав його слова, що дівчина не хотіла повертатися до школи і зробила це тільки через вимоги батьків. Цікаво, як вона почувалася зараз, її згаслий погляд не виражав нічого. Напевне поліція вже говорила з нею раніше. Вона була головним свідком, і можливо, навіть підозрюваною. Всі інші виглядали не менш нервовими ніж Тім.  Підліткам було страшно, дехто й досі ледь стримував блювоту коли проходячи повз роздягальні випадково кидав туди погляд. Ніхто не знав, що сталося, кожен боявся стати наступним. І тільки Тім знав, що наступного нікого не буде. Не має бути. 
   Двері кабінету відчинилися і звідти вийшла Анна Віцюк, вона виглядала так, мов її катували. Щоки дівчини розчервонілися, очі змокли від сліз, а джинси зім’ялися там, де вона їх зминала пальцями коли нервувала. Дівчина пройшла повз Тіма і кинула на нього вибачливий погляд.
   «Ну і що це було?»–кинув він їй подумки.
   —Тиміш Іскрицький.
   Тім здригнувся коли грубий голос капітана назвав його ім'я. Тім ще раз озирнувся на Анну, дівчина стала в самому кінці черги і проводжала його поглядом. Що їм сказало це дівчисько?
  Він увійшов в кабінет під погрозливий погляд капітана Жданова. Майор сидів за вчительським столом і щось записував у блокнот, навпроти нього стояв трохи віддвинутий стілець, на якому мабуть і мав сидіти учень якого допитували. Марина Юріївна, викладачка середніх літ з платиновою стрижкою під хлопчика і в чорному брючному костюмі, стояла біля вікна й уважно дивилася на нього, коли він переступив поріг. Під поглядами дорослих Тіму хотілося зникнути. 
   —Добрий день, хлопче. Сідай будь ласка.–вказав майор на стільчик навіть не глянувши на хлопця. 
   Тім краще вийшов би звідси і ніколи не повертався. Та все ж він слухняно сів, намагаючись втихомирити власне серце. 
   —Розкажи нам, Тимоше, в яких ти був стосунках із загиблим, Антоном Тарновцем. Ви спілкувалися? Ти добре його знав? 
   Майор відклав ручку і втупився в Тіма своїми очима гудзиками, від яких у Тіма мурахи бігли шкірою. Підборіддя та щоки майора були вкриті шрамами, що лишилися від прищів, які мабуть ще в підлітковому віці рясно вкривали його обличчя. Їх було куди більше ніж на обличчі Тарновця, проте майора це, здається, не хвилювало, на відміну від Ентоні. 
   —Ні, не те щоб.–спокійно відповів Тім.—Ми не були друзями, я майже нічого про нього не знав. 
   —Нам стало відомо, що Антон і його друзі частенько цькували тебе.–підозріло вдивлявся майор у обличчя Тіма, намагаючись вловити найменший порух міміки, який міг би видати його в чомусь.
То ось, що Анна їм розповіла. Тім подумки кляв дівчину, але в голос спокійно відповів:
   —Ну так, бувало. Та не лише мене.–відмахнувся Тім, сам собі дивуючись, як вдається триматися так добре.—Ентоні, тобто Антон,–виправився він швидко.—був з тих хто мав певний авторитет у суспільстві і любив це демонструвати. Ну, знаєте як це буває, похизуватися крутішими кросівками ніж у тебе, чи моднішою зачіскою, кращим будинком батьків, чи більшою кількістю друзів. Нічого такого, просто підліткові забавки.
   —Забавки говориш?–дивно повторив майор. Тім кивнув, підтверджуючи.—На початку семестру тебе відсторонили від занять на два тижні за бійку з Антоном. Ви розбили стенд з нагородами.
   —Там навіть бійки, як такої, не було.–запевнив Тім.
   Він бачив до чого хилять поліцейські. Вони вважають, що у нього був мотив. Хочуть, щоб він в чомусь зізнався. Тім не знав чи було це професійною інтуїцією, чи випадковим збігом, проте спиною пробігли мурахи. 
   —Правда? А, що було? 
   —Він почав чіплятися до мене.–сказав Тім.—Назвав…–Тім засумнівався, йому не хотілося згадувати той день, та ще й повторювати все в голос.
   —Як він тебе назвав, Тимоше?–тиснув майор. 
   —Скажемо так. Він в дуже грубій формі натякнув, що мені не подобаються дівчата.–у нього язик не повертався повторити слово, яким його назвав Ентоні. Тім не хотів бруднити себе подібним. 
   Майор виглядав здивованим. Він окинув Тіма поглядом з ніг до голови, ніби шукаючи в ньому, щось, що натякнуло б на «нетрадиційну» орієнтацію, але врешті лиш кивнув йому продовжувати. Тіму захотілося послати його куди подалі в не найпристойніший спосіб. 
   —І що ти зробив? 
   —Нічого. Йому не сподобалося, що я проігнорував його і він ухопив мене за руку. Я відштовхнув його від себе.–процідив крізь зуби Тім, все це йому не подобалося.—Ледве-ледве. Він розізлився і штовхнув мене сильніше, я налетів на стенд і скло тріснуло. Нагороди посипалися з поличок та розбилися. 
   —Що було далі?
   —А далі, хтось викликав директора і він відсторонив мене від занять за псування шкільного майна. Це все.
   —Угу.
   Майор перегорнув сторінку свого блокноту і щось записав.
    —То покарали лиш тебе? Ти мабуть сильно образився. Така несправедливість.
    —До чого ви хилите, майоре?–у Тіма вже закінчувалося терпіння. 
   Цей чоловік не мав права так на нього тиснути. Вони взагалі не мали права говорити з ним. Мабуть, поліція зовсім у відчаї, раз наважилася допитувати неповнолітніх без присутності батьків, та ще й з таким тиском. Проте, хіба ж в цій країні закон вартий хоч чогось? Та й Тім не міг вимагати від них дотримуватися закону. Олеся не повинна була знати про все це, їй краще лишатися там, де вона зараз. Він ще пам'ятав крики і тихі схлипування. Як важко було бачити кожен день її страждання і нести їх слід на собі. Ті дні були схожі на постійний кошмарний сон, в якому був лиш біль, чужий біль від якого ніде дітися. Тім любив маму, але більше не хотів тонути в її відчаї. Олеся тільки но почала реабілітуватися, він чув її сміх по телефону і йому подобалося як спокійно звучав тепер її голос. Якщо на іншому кінці світу їй було краще, Тім нізащо не дасть їй приводу повернутися.
   —В день смерті Антона, дехто бачив, як ти виходив з роздягальні весь в синцях та кульгаючи.
   —Я не вбивав Тарновця.–різко виплюнув Тім. Його тіло вже брали доволі помітні дрижаки через адреналін, що бушував в крові.—Під час його вбивства я був на уроці. Однокласники і Олексій Валентинович можуть це підтвердити.
   —Ніхто тебе ні в чому не звинувачує, Тім.–нарешті встрягла в розмову Марина Юріївна, коли атмосфера в кімнаті почала нагріватися. Майор Авраменко пронизував Тіма неприємним поглядом і той відповідав йому такою ж неприязню.—Поліцейські просто виконують свою роботу. 
   —І як? Вже є версії, що з ним сталося?–він знав, що немає, але це була чудова можливість нагадати про це самим панам поліцейським. 
   —А це вже, не твоя справа, хлопче.–відрізав майор.—Можеш бути вільний. Поки що.–додав він їдко.—Йди!
   Тім хмикнув і піднявся з місця з гучним гуркотом стільця. Він пройшов до виходу не дивлячись на дорослих, та ще встиг вловити як викладачка сказала звертаючись до поліцейських:
  —Ви переходите межу, цей хлопчик не зробив нічого поганого. Як і жоден з тих хто зараз за цими дверима. Ви самі знаєте, що це так. Краще порийтеся в своїх архівах і придивіться до справ дві тисячі восьмого. А не тероризуйте моїх учнів.
  Двері захлопнулися і Тім не почув, що їй відповів майор. Та йому було достатньо й цього. Двері знову відчинилися і з'явився капітан Жданов, не встиг Тім і декількох кроків зробити. 
   —Бірошин Ян, прошу зайти. 
   —Ні! На цьому все!–раптом пролунав новий голос. 
   Тім його впізнав. Цей голос не раз звучав в його пам'яті. Часто по материнськи. Він зачитував не одну казку, з тих які Тім запам'ятав назавжди. Вікторія Бірошина була одягнена в маленьку чорну сукню з квадратним вирізом і довге осіннє пальто. Вона пройшла повз учнів, розбиваючи запалу тишу стуком своїх каблуків, і зупинилися перед велетнем-поліцейським дивлячись прямо йому в очі. Не зважаючи на різницю у зрості, вона не виглядала маленькою на його фоні, і навіть навпаки. 
   —Ви не маєте права допитувати дітей без присутності їх опікунів. Добре, що мій син зателефонував мені, інакше у вас були б великі проблеми. Тож, або ви зараз же покидаєте школу, або мені доведеться звернутися до вашого начальства, щоб вирішити цю прикру ситуацію. 
   Тім кинув погляд на Яна, що спокійно стояв зіпершись на підвіконня і крутив в пальцях телефон. Клариса все ще стояла поряд з ним. Її плечі були опущені і вона мовчки слідкувала за виставою. Напевне Ян зробив це, щоб їй не довелося в черговий раз пригадувати події того дня. 
   —Доброго дня, Вікторіє Станіславівно. Ці джентльмени вже йдуть. Правда ж?–з натиском запитала Марина Юріївна.    
   Здається, вона більше не збиралася терпіти вольності поліції в школі і Вікторія Станіславівна якраз вчасно нагодилася, щоб підтримати її. Капітан шепнув щось на вухо своєму колезі, той окинув жінок поглядом і люб'язно усміхнувся Вікторії Станіславівні. 
   —Так, вибачте, що потурбували. На сьогодні ми закінчили. Ходімо Льошо.–махнув він капітану. Той кинув похмурий погляд на Тіма через плече і послідував за колегою.
   —Як добре, що ви приїхали, я вже не знала, що з ними робити.–зітхнула викладачка.
   —Наступного разу коли вони прийдуть, одразу ж повідомте мені. Батьківський комітет має з цим розібратися. Поліція переходить всі межі чіпаючи наших дітей. Сталося таке горе, а вони…–здається жінка хотіла добряче вилаятися, та вчасно згадала про школярів поряд. 
   —Тім, привіт милий.–помітила вона хлопця, що невдало намагався заховатися серед підлітків.—Давно тебе не бачила, ти так виріс.–усміхнулася вона оглядаючи хлопця з ніг до голови, і в кутиках губ з'явилися півмісяці. Ян успадкував свою знезброюючу посмішку від неї.
   —Добрий день, Вікторії Станіславівно.–змусив він себе посміхнутися у відповідь.