Розділ 5

   Весь залишок тижня не відбувалося нічого дивного. В школі тепер панувала до мурашок гнітюча атмосфера. Складалося таке враження, ніби разом з одним єдиним підлітком школа втратила весь свій дух. Її зірка згасла і землю накрила жалоба. А можливо, так тільки здавалося Тіму. Багато учнів носили траурний одяг. Вони збиралися робити так до самої прощальної церемонії, але Тім взагалі не розумів такого. Ніби мертвому є хоч якесь діло до того, який колір одягу носять його колишні друзі. 
   В коридорі встановили щось по типу меморіального куточку. Тім побачив його в понеділок зранку. Він тільки потрапив у школу, занесений неперервним потоком учнів, як холодок пробігся його спиною.
  Його встановили перед найбільшою стіною. На столику завішаному чорною скатертиною стояло фото Ентоні в чорній рамці навскіс пересіченій такою ж чорною стрічкою. На світлині підліток усміхався тією ж посмішкою, з якою любив робити найгірші речі. Тім знав її занадто добре, щоб не відчути нудоту, що підкотила до горла. Він завмер в декількох кроках від цієї подоби меморіалу не в змозі рухатися далі, гадаючи хто це зробив. Навколо фото повісили купу спортивних нагород з ім'ям Антона Тарновця, грамот та медалей здобутих їх командою у футбольних змаганнях між школами. Дехто встиг принести квіти та запалити свічки у тихій молитві. Тепер вони лиш тліли недопалками поряд із світлиною. На цьому, абсолютно чорному, шматку, серед коридору, єдиною світлою плямою було бліде обличчя Ентоні. Фото взяли з шкільного альбому, найгірше з усіх можливих. На ньому біляве волосся хлопця було злегка скуйовдженим, щоки вкриті легким рум'янецем, на них можна було навіть розгледіти ледь помітні при житті рубці від акне, які так ретельно приховував Ентоні. Він посміхався злегка прикривши очі, як завжди це робив, немов ніщо у світі не загрожувало йому, немов він був всесильним. На Ентоні була червона футбольна форма школи. Тім пам'ятав день, коли було зроблено це фото, тоді їх команда виграла перший кубок у сезоні. На цьому фото Ентоні був занадто живим. 
  Складалося таке враження, ніби окрім Тіма нікого не бентежила поява меморіального куточку. Всі продовжували займатися своїми справами, тільки іноді кидаючи складні погляди на фото. Проте в цьому потоці була ще одна людина, яка по іншому сприйняла вияв скорботи місцевих активістів.
  В метрі від Тіма застигла Клариса. На її обличчі був такий вираз ніби вона знову опинилася в роздягальні поряд з тілом Ентоні. Тім помітив як побіліли кісточки її пальців, коли вона зімкнула їх на товстій книжці з англійської мови продвинутого рівня. Навіть макіяж на цей раз не рятував від синців під очима та запалих щік. З кожним днем їй ставало все гірше і тільки сліпий би не помітив, що цей меморіал зовсім таки не рятував ситуацію. 
  —Ей, Клер!–озвався Тім тихо, та дівчина не звернула на нього уваги. 
  Вона майже не дихала, скидалося таке враження ніби Клариса провалюється в глибини пітьми з кожною секундою споглядання на куточок, все глибше й глибше. Він не міг дивитися на це. Йому потрібно було зробити щось, та що він міг? Це було б найлицемірнішою річчю з усіх – допомагати їй, після того як сам і став причиною її страждань. Чи можливо, це було єдиним способом залагодити хоч щось з того, що він наробив. Що обрати із двох зол?
  —Кларисо. Ти більше не там. Той день скінчився.–сказав він їй єдине, що прийшло на думку.
  Йому було знайоме відчуття ув'язнення в одному моменті, який ніяк не відпускав. Битися об стіни власних спогадів, і не розуміти де минуле, а де теперішнє поки хтось не нагадає, що все скінчилося. 
  —Я завжди там.–відповіла Клариса і Тім був не певен, що вона по справжньому усвідомлювала з ким говорить. 
  —Це не так.
  Клариса нарешті перевела погляд на нього і її очі округлилися коли вона зрозуміла, ким був її співрозмовник. Та вона не поспішала закінчувати розмову, тож Тім сприйняв це за дозвіл продовжити. 
  —Це правда, що спогади будуть завжди з тобою, й періодично нагадуватимуть про себе в найневідповідніший момент, проте з часом все рідше. І одного разу, коли ти згадаєш його знову, ти пригадаєш не ті страшні картини, які зараз крутяться в калейдоскопі жаху перед твоїми очима, а миті, коли була найщасливішою з ним. І біль трішки втихне. Врешті все закінчується, і хороше, і погане. Розуміння цього приносить певне полегшення. Адже це означає, що як би ми не страждали, це не триватиме вічно. Рано чи пізно наступить завтра. 
  Клариса дивилася на нього згаслим поглядом одну довгу мить. Вперше за весь час їх знайомства, здавалося, що вона справді бачила його. 
  —Говориш так, ніби відчував те, що відчуваю зараз я.–відсторонено протягнула вона.–Але ти й гадки не маєш, через що я проходжу. Ти не знав його і не знаєш мене.

Тім не став заперечувати, що сказане ним було просто його вигадкою. 
  —Це так. Не знаю. Просто здалося, що тобі потрібно це почути.–він почувався найгіршим з лицемірів, але якщо це могло допомогти Кларисі, то було не важливо, ким він був.  
  Він стенув плечима коли дівчина нічого не відповіла і вирішив, що на цьому вони вичерпали ліміт слів одне для одного. Тім кивнув їй і лишив розбиратися зі своїми думками. Більшого він не міг їй дати. Принаймні не зараз. Він все ще вірив у слова сказані Яну. Правда може бути занадто жорстокою для неї. 

  Тім жахався кожного разу коли проходячи повз меморіальний куточок, випадково кидав погляд на усміхнене обличчя, що дивилося на нього зі світлини. За день він декілька разів ставав свідком того, як Клариса проносилася повз меморіал, ніби їй робилося боляче поряд з ним. Вона більше не дивилася на нього. Реакція Яна була стриманішою. Коли він нарешті помітив саморобний меморіал його обличчя лишалося спокійним, він ніяк не видав свого ставлення до цього, та Тіма не обманула його фальшива байдужість. Вони з Ентоні були нерозлучні, це знали всі. Це просто не могло не лишити сліду на ньому. До того ж, він був одним з небагатьох хто не лишив квітів поряд зі світлиною та не запалив свічку. Окрім нього, здавалося, цього не зробили тільки Клариса та Тім. Хто б не зробив це, Тім сумнівався, що він мав право встановлювати цей дурнуватий меморіальний куточок. Проте це було не єдиним, що змінилося в школі зі смертю Тарновця.