Розділ 4

   —Тім, це якась маячня. Твій тато…
  —Що він? Скажи мені де він, Ян! Що з ним сталося?
  Ян вже майже годину намагався переконати Тіма в тому, що минулої ночі йому наснився кошмар, і ніяких чудовиськ в його кімнаті не було насправді. Він переконував його в цьому майже відчайдушно. Тім навіть в якусь мить ледь не повірив йому, але ж він сам бачив те створіння, це був не сон. Їх сварка тривала вже годину і Тім починав відчувати як мерзнуть пальці ніг, він навіть не одягнув кросівки, поспішав розповісти все другу і лиш встиг застрибнути в літні капці. 
  —Я бачив це створіння на власні очі, воно було справжнім. Вчора вночі воно увійшло в мою кімнату і стало навпроти ліжка, прямо як на цьому малюнку. Бачиш? 
  Він розкрив старий блокнот на одному з малюнків і мало не ткнув ним в обличчя другові. Ян відступив на крок, Тім бачив який він розгублений.
  —Це був звичайний кошмар. Все через те, що ти сумуєш за татом. Таке буває, це нічого. До того ж ви скоро їдете і…
  —Ти знаєш?–здивувався Тім.–Звідки?
  Ян кинув на нього сумний погляд і гірко всміхнувся.
  —Мама розповіла. Олеся Валеріївна сказала їй, що їй запропонували нову посаду в юридичній фірмі Нової Зеландії.–він на мить стих вдивляючись в розгублене обличчя Тіма, а потім запитав:–Мені цікаво, ти взагалі збирався сказати мені, що ви їдете? 
  —Я нікуди не їду.–твердо сказав Тім.
  —Тім, досить. У мене вже голова болить. Це не залежить від тебе і твоїх вигадок. Ви поїдете, тільки дурень відмовився б від такого шансу, який випав твоїй мамі. І я б хотів дізнатися це від тебе, а не від інших.–несправедлива образа в голосі Яна мало не різала серце Тіма.
  Тім похитав головою, відчуваючи як розчарування потроху гасить запал з яким він йшов на зустріч з єдиним другом, що мав завжди бути на його боці. 
  —Це не вигадки. Я не божевільний і чудово знаю, що бачив.–не відступав Тім.—І я нікуди не поїду.
  —Монстрів не існує, Тім!–раптом зірвався на крик Ян. Від неочікуваності Тім смикнувся назад і перечепився через старе коріння дерева, яке росло у дворі Янового будинку.
  Дотепер вони ніколи не сварилися, Ян ніколи не підвищував голосу на Тіма і Тім не знав, як реагувати. Він просто сидів мовчки на вологій землі, зі своєю знахідкою в руках, намагаючись стримати сльози, що підступали до очей. Він потребував підтримки, йому було необхідно, щоб хтось його вислухав коли все в житті раптом перевернулося вверх дном. У його квартирі мешкали чудовиська, а мати збиралася забрати його на інший кінець світу. Йому потрібно було, щоб його кращий друг його почув. 
  —Вибач, я просто хвилююся за тебе.–вже спокійніше сказав Ян.
  Він простягнув руку, щоб допомогти Тіму піднятися в примирливому жесті, але Тім не дозволив йому цього зробити. Тім побачив як в очах друга промайнула провина, Ян шкодував, що зірвався, Тім це бачив. Але він злився зовсім не через те, що той накричав на нього, а через те, що він навіть не спробував йому повірити. 
  —Тім, твій тато просто писав якісь казочки, в цьому немає нічого паранормального. І це не втримає твою маму в країні на довше. Вона все одно забере тебе. 
  —Я знаю, що бачив!–вперто повторив Тім, не бажаючи приймати жодних слів, що сказав Ян. Він був впевнений, що тато зник не просто так, його вбили потвори яких він досліджував. І можливо, не тільки його. Тепер він не міг дозволити мамі відвезти його до Нової Зеландії.—І я це доведу! З тобою чи без!
  Він кинувся подалі від друга, бажаючи поскоріше залишитися на самоті, щоб Ян не міг бачити, як сльози таки зірвалися з вій, і покотилися щоками. Тім був не здатен зупинити їх. Все навколо ставало занадто складним, а єдина людина на яку він розраховував, кинула його. В той день Тім вперше відчув, як це, коли тебе зраджують.
  Минуло вже шість років. Вони з Яном більше не говорили. А тепер, коли його новий друг загадково помер, Ян раптом увірував у Тімові «казочки» та просив його все розповісти. Це не мало б так сильно дратувати, але дратувало.
   Вже в середу Тім був сповнений рішучості продовжити своє розслідування перерване втручанням Яна. Те, що сталося з ним у роздягальні минулого дня, хоч і було… дивним, та не давало ніяких відповідей чи підказок, що до того чи справді Тім був винен у смерті Ентоні. Безтілесні голоси і різкий холод, який огорнув його в темряві, не були елементами звичної панічної атаки. Тім це точно знав. Але в такому разі, що це було? Відповіді на це він не мав, та і в батькових записах про таке не було абсолютно нічого. А за тим, Тім вирішив відкласти це питання на потім. Першочерговою була необхідність довести, що малюнки не оживають ні з того ні з сього.
  Зробити це можна було лиш повторивши все, що він робив у день смерті Ентоні. Та ось тут якраз і виникли проблеми. Тім не міг зробити це у власній квартирі через те, що там і так було достатньо чудовиськ які хотіли його вбити, а у школі він ніяк не міг позбутися набридливої уваги Бірошина. Щойно він опинявся десь наодинці, як Ян опинявся поряд з ним. Він мало не переслідував Тіма на кожному кроці. 
  Звичайно для цього він міг би скористатися якимось покинутим будинком, та його пошуки зайняли б занадто багато часу і сил. Тому Тім просто чекав, коли залишиться сам.
  —Бірошин, скажи, тобі на футболі мізки остаточно відбили, що ти перестав розуміти слова?–якось не витримав Тім, коли той в черговий раз спробував перехопити його після алгебри. 
  —Ти ще нічого не сказав, щоб я міг це зрозуміти.–відповів Ян, образи Тіма відскочили від нього як м'яч від воріт.
  —Я сказав.–роздратовано заперечив Тім.—Сказав, щоб ти відвалив від мене, приблизно десять разів тільки за сьогодні. І якщо ти продовжиш мене переслідувати, я…
  —Ян!-вигукнув хтось позаду Тіма і він завмер на місці втупивши погляд в чорну тканину футболки Яна. Тім впізнав цей голос. В середу до навчання повернулася Клариса. 
  Тім сидів на англійській коли вона увійшла в двері, тихенько постукавши перед цим, і кволо привітавшись з вчителькою пройшла на своє місце. Декілька дівчат, з якими вона спілкувалася, спробували дізнатися як вона почувається, та Клариса лиш відмахнулася від них і кинувши на парту зошит почала записувати тему уроку та все, що встигла пропустити. За весь день дівчина так жодного разу і не усміхнулася, вона уникала всіх розмов і це було вперше за сьогодні, коли Тім почув її голос. 
  —Клер.–махнув рукою Ян.
  Тім не чув кроків дівчини, і не встиг відреагувати до того, як вона опинилася по лівий бік від нього, притиснувши його до стіни. Тім відчув, ніби потрапив у мисливський капкан. Він змусив себе повернути голову і привітатися.
  —Привіт, Кларисо.–від того, як здавлено це прозвучало, Тіму могло б стати соромно, якби ця ситуація не була такою незручною з самого початку. 
  Клариса поморщилася вчувши своє повне ім'я та навіть не поглянула на Тіма, не те що спробувала відповісти. Натомість він міг розглянути її вдосталь. До цього, вона ніколи не була так близько з ним, виявилося, що її зріст був ледь вищий за зріст Віцюк. Вона дотягувалася маківкою лиш до підборіддя Тіма, коли на ній не було підборів. Обличчя дівчини виглядало на диво свіжим, та Тім підозрював, що це всього лиш заслуга макіяжу. Її волосся було заплетене в необережну гульку на маківці й вистріпувалося то тут, то там тонкими півниками, позбавленими колишнього золотавого блиску. На ній не було звичної короткої спідниці, під якою можна було розгледіти білизну від найменшого подуву вітра, і не було босоніжок з плетеними ремінцями, натомість вона була одягнена в мішкуваті спортивні штани, светр і чорні кросівки, та й взагалі весь її одяг був чорним. До сих пір Тім і уявити не міг, що у неї були такі сильні почуття до Ентоні, але те, як сильно вона змарніла за цей короткий час, змусило швидко всіх все усвідомити. 
  Те, що вона ігнорувала саме існування Тіма було не дивним. За майже десять років спільного навчання, вона жодного разу не говорила з ним, якщо не враховувати прохання позичити клей на трудах у першому класі, опісля ж Тім тільки іноді ловив на собі її насмішкуватий погляд, коли Ентоні відпускав черговий жарт. Проте вона ніколи не дозволяла собі відкрито насміхатися над ним. І за це Тім вже був їй безмежно вдячний, а тому йому було ще гірше усвідомлювати той факт, що можливо саме він відібрав у неї кохану людину. 
  Тіма мав би зколихнути сильніше стан в якому була Клариса, це вона знайшла Ентоні найпершою, вона тримала його мертву закривавлену руку і кричала зриваючи голос до хрипу. Тім і уявити собі не міг як це – бути на її місці, кохати когось так сильно і втратити його таким жахливим чином. І він справді намагався співчувати їй. Проте чомусь йому це не вдавалося, тільки щось змушувало завмирати кожного разу, коли вона проходила поряд, і пропалювати її чоло поглядом на кожному спільному занятті. Він був майже певен, що вона помічала його погляди, але продовжувала прикидатись, ніби це не так. Він просто напросто був не вартий її уваги і дякував всесвіту за це. 
  —Ми можемо поговорити?–кивнула вона Яну в інший бік коридору. 
  Ян кинув непевний погляд на Тіма, не бажаючи так просто відпускати його коли нарешті вдалося впіймати і змусити сказати хоч щось. Та напевне пустий погляд, яким Клариса дивилася на всіх зі смерті Ентоні, врешті таки переважив і він погодився. 
  —Так, ходімо. 
  Клариса стояла біля підвіконня спираючись на нього однією рукою, а іншою трималася за передпліччя Яна і пустим поглядом дивилася кудись в далечінь за вікном. Якийсь час вони стояли мовчки, збираючись з думками. Потім Клариса щось запитала у Яна і той схилився ближче до неї, щоб відповісти так, аби не бути підслуханим. Тім не чув, що він нашіптував їй на вухо, та йому здавалося, що дівчина навіть і не слухала, таким відстороненим було її обличчя. Проте коли Ян відхилився, помітивши, що Тім все ще стоїть на місці і слідкує за ними, вона міцніше стиснула пальці на його сорочці, привертаючи увагу, і щось так само тихо відповіла. Ян ствердно кивнув дівчині і та розслабилася. Що б він їй не сказав, та це заспокоїло Кларису. У Тіма було погане передчуття. Зараз такий ефект на дівчину могло справити лиш щось, що стосувалося Ентоні, а враховуючи чим останнім часом займався Ян, це могло означати лиш чергові проблеми для Тіма. 
  Ян відволікся від Клариси сказавши їй ще декілька якихось слів, їх погляди зустрілися і Тім нарешті прокинувся від ступору. Він струхнув головою, викидаючи зайві думки, й поспішив на хімію. У нього поки що не було жодних причин звинувачувати себе у тому, що сталося з Ентоні, а отже і вважати себе причетним до стану Клариси він теж не міг.