Розділ 3

   Тім не пам'ятав як потрапив додому. Все було мов у тумані. Він влетів у пустуючий кабінет перечепившись через поріг й завалився на парту Анни Віцюк. Знісши всі речі дівчини на підлогу він проігнорував гострий біль в животі від зіткнення зі стільницею та швидко закинув свої речі в сумку. Те, як опісля він проскочив повз поліцейських та швидку, що тоді вже точно прибули на місце злочину, зовсім не збереглося в пам’яті. 
  «Злочин. Ніякий це не злочин. це просто дивний збіг обставин!»-переконував він себе намотуючи кола перед під'їздом свого будинку. 
  Наступним, що Тім пам'ятав, було відчуття дотику до м'якої подушки і суцільна темрява.  Тієї ночі він заснув щойно його голова опинилася в горизонтальному положенні, і спав так мирно, як вже давно не спав. 
  Прокинувся він від настирливого пілікання. Сонно просунувши руку під подушку хлопець навіть не розліплюючи очей прийняв дзвінок. Необхідності перевіряти хто телефонує йому так рано не було. Лиш одна людина на всій планеті, могла взагалі йому телефонувати. Тім прочистив горло і хрипко відповів:
  —Привіт, мам.
  —Привіт, Сонечко. Вже прокинувся?
  Знайомий рідний голос змушував прокинутись краще ніж будь що. Тім не чув її вже цілий тиждень. Більше ніж минулого разу. 
  —Тепер так.–всміхнувся він, хоч мама й не могла цього бачити.
  —Рада чути, що мій син притримується суворого розпорядку.-хихикнула вона.–То як справи? Вчора ж був перший день в школі? 
  Якби вона тільки знала, як щойно все зіпсувала. Тіма мов відром льодяної води облили. Всі події вчорашнього дня одразу ж нахлинули на нього. На мить Тім знову опинився серед натовпу наляканих підлітків перед закривавленими дверима роздягальні. Він відкрив очі пересвідчуючись, що все ще знаходиться у вітальні своєї квартири, під теплим і безпечним пледом. Тім ледь змусив себе відповісти.
  —Все було добре. Я не багато пропустив. Ольга Валеріївна навіть дозволила мені пропустити тест з географії на цей раз. Уявляєш? Вона ж найбільша фурія школи. А тренер похвалив мене під час фізкультури і запросив у футбольну команду. Але я йому відмовив. Ти ж знаєш, футбол це не моє.–на одному диханні випалив Тім під сміх Олесі, що з'явився ще на словах про фурію Валеріївну. Тім важко зковтнув. З кожним його брехливим словом серце стискалося все сильніше, та її сміх був, слабким, проте антидотом.
  Він не хотів псувати все, але йому необхідно було запитати:
  —Мамо, скажи, а ти добре знала тата?–сміх на тій стороні стих, Олеся не видавала жодних звуків, мов її там і не було, Тіму навіть довелося відсунути телефон та перевірити чи не перервався раптом дзвінок, проте вже за мить жінка знову відповіла.
  —Звісно. Ми ж були родиною. Він був найкращою людиною з тих кого я зустрічала.–знайомий Тіму смуток пронизував її голос наскрізь, ніби слова які вона вимовляла робили їй фізично боляче. Тім міцніше стис пальці на телефоні.
  —Так, я це знаю. Але чи розповідав він тобі чим займається, які у нього, можливо, були хобі, окрім його роботи в університеті?
 Тім не хотів змушувати маму пригадувати речі, які приносили їй страждання, але він потрапив у неприємності з яких на цей раз, можливо, не зможе вибратися. І якщо Олеся щось знала, був якраз час розповісти про це.
  —Ти знову про ті дурощі з чудовиськами?–голос жінки різко став суворіше, Тім не любив коли вона говорила з ним так. Таким голосом вона зазвичай говорил із конкурентами.-Не починай! Я думала ми закрили цю тему. 
  —Так, просто… 
  Він стис телефон в пальцях. Що він мав сказати? Що потвори, в існування яких вона відмовляється вірити, справді існують, та ще й живуть під одним дахом з її сином? Чи те, що можливо, одна з них якимось чином вилізла з малюнка Тіма і вбила його однокласника, жорстоко пошматувавши його тіло прямо в шкільній роздягальні? Вона все одно вирішить, що він просто хоче привернути її увагу. Вони не бачилися майже півроку з тих пір, як вона в останнє приїздила у відпустку. Олеся й поняття не мала про все те, що відбувалося з Тімом і чому саме він не хотів їхати з нею. Звісно вона не могла нічого знати й про таємне життя Олександра. Інакше не приховувала б все і не прикидалася ніби не розуміє, що їй намагається сказати Тім. Правда ж?
  —Ти ж не дозволила б мені лишитися тут, якби знала, що це небезпечно, так?
  —Звісно.–не роздумуючи й миті відповіла жінка і Тім їй повірив.—Тіммі, тобі загрожує якась небезпека? Ти потрапив у неприємності? Вікторія щось знає про це?
  —Ні-ні, все гаразд. Я просто… просто скучив за тобою. 
  Олеся важко зітхнула по той бік телефону і до її голосу повернулася лагідність.
  —Тімм,–позвала вона.—Ти ж знаєш, що я не можу кинути роботу зараз? Нам потрібні ці гроші. 
  —...
  —Ти у мене молодчинка. І я знаю, що можу довіряти тобі, інакше не лишила б тебе самого ні на мить, що б ти не казав. Я пишаюся тим, хто ти є. Ти ж це знаєш, так? 
  —Так, мамо. Звісно знаю. 
  —Добре. Ти маєш бути сильним.–нагадала вона.—Як і я. Ми з цим впораємося, в вже за рік знову будемо разом.
  —Так, гаразд.–тихо погодився Тім, проте за рік, вона всього лиш приїде в чергову коротку відпустку після якої знову зникне, а Тім залишиться тут. Він знав це напевне.
  —То розкажи мені щось.–після короткої паузи заявила Олеся.—Як там Ян? Ти говорив з ним? Вікторія розповідала, що ти давно не гостював у них. 
  —Мамо.–зупинив її Тім.
  —Довго ви ще будете поводитися як дурні?–не зважала жінка на протести сина.—Не можна ж ось так просто закреслювати цілі роки дружби. Ви маєте поговорити нарешті! 
  —Мамо! Це він все закреслив, а не я. Тепер це вже в минулому, я не хочу говорити про нього!
  Тіму не хотілося згадувати як учора він послав Яна до чорта. Той вперше за, майже шість, років знову заговорив з ним, але Тім був занадто розлючений і розбитий, щоб прийняти це. 
  —Краще розкажи як справи у тебе? Містер Кокосова Краватка все ще не визнає поразки?–спробував він перевести тему.
  Містером Кокосова Краватка, Олеся і Тім називали її колегу з Нової Зеландії. З першого ж дня він намагався запросити її на вечерю, зробити вульгарний комплімент чи ще щось подібне, але у нього вже була дружина, яка до того ж, працювала в тій же юридичній фірмі що і він. А таке прізвисько вони йому дали, тому що той постійно носив зелену краватку з кокосовим принтом. Мабуть виглядало смішно, та Тім міг тільки уявляти.
  —Так, як завжди. Сьогодні приніс мені ранкову каву, з цукром.
  —Ти ненавидиш каву з цукром.–хмикнув Тім, це у них було сімейне. 
  —От-от.–погодилася жінка таким тоном ніби “містер Кокосова Краватка” втомлює її одним своїм існуванням. І це змусило Тіма усміхнутися, щиро, по справжньому, хоч і ледве-ледве. Розбита губа і зламаний ніс, одразу ж нагадали про себе.
  —Я взагалі не розумію як можна бути таким нав'язливим, він ніби зовсім не помічає натяків. Голова вже болить від його уваги... 
  Тім був радий, що вона як завжди почала розповідати про свої робочі будні. Радий чути, що у неї все добре, що вона в безпеці. Радий поговорити з нею про щось нормальне, адже в цю мить і він сам був нормальним. Звичайний підліток, який говорить по телефону з мамою, і обговорює її нав'язливого ухажера, якщо інші теж так роблять. Вони ж роблять, так? Від її смішків, що лунали в проміжках між розповіддю, всередині у Тіма розливалося тепло. За розмовою з нею час летів непомітно.
  Тім попрощався, побажав їй гарного дня і вона відключилася першою. Завжди першою. Разом з її голосом з його життя пішли і всі інші звуки, та навіть кольори. Стіни квартири знову стали гнітючими. Та після розмови його настрій значно поліпшав і трішки прояснився розум. Він не мав ніяких доказів, що Ентоні вбила потвора яку він намалював, тож панікувати було ще зарано. Це просто не могло бути правдою. 
  —Я напевне й справді з глузду з’їхав.–прошепотів він до самого себе.
  Це був звичайний малюнок, не більше. Не варто виключати диких звірів, якогось бешеного єнота чи вовка, що раптово заблукали до школи в пошуках наживи. Ну і.. врешті знайшли... Все ж таки все місто було оточене лісом. А може взагалі у Ентоні відбив йому мізки, і все це йому привиділося. Ось зараз він увійде в клас, а Тарновець буде там, цілий і живісінький.
  Проте в кабінеті Тарновця не було. Всі поводилися як зазвичай. Заняття продовжувалися і навіть роздягальню вже прибрали, тільки поліцейська стрічка свідчила про те, що там сталося щось жахливе. І Тім оминав її десятою дорогою. Кожного разу коли хтось кидав на нього підозрілий погляд йому здавалося, що вони щось знають, та врешті думки про те, що на нього завжди так дивилися, заспокоювали.  Без Ентоні ніхто не наважувався відкрито його цькувати, навіть та четвірка хлопців, що була вчора з ним і приймала участь в побитті, трималася осторонь і кожного разу коли він проходив повз когось з них, всі як один відводили погляд. 
  Перший урок відмінили на користь години з класним керівником, щоб той міг обговорити з учнями те, що сталося та закликати їх співпрацювати з слідством, якщо вони щось знають, бачили чи чули. Тім уникав поглядів як тільки міг робити це сидячи в кутку кабінету і прикидаючись невидимкою. Коли весь клас нарешті зібрався, викладач поправив ворот водолазки, припідняв повище на точеному переніссі окуляри і серйозно поглянув на своїх учнів. 
  —Як ви вже всі, мабуть, знаєте, вчора в стінах нашого закладу сталася жахлива трагедія.–почав він. Тім відвів погляд до вікна, він знав, що буде далі.—Ми ніколи не забудемо нашого товариша...
  Дмитрій Євгенович почав свою класичну проповідь про те, як йому шкода і, що вони всі втратили важливого члена суспільства, але Тім вже його не слухав. Просто не міг слухати. Все це нагадувало йому, що можливо саме він винен в смерті Ентоні. Але найгірше було те, що йому ні краплі не було шкода. Від слів вчителя про те – якою чудовою і незамінною людиною був Антон Тарновець, його просто трусило. Кожна, ще не встигла затягнутися рана на його тілі, була свідком того, якою насправді людиною був Ентоні. В ньому не було нічого особливого, він не був чемпіоном з футболу, не займав перше місце в шкільному рейтингу, не мав таланту до музики чи театру, на відміну від своєї матусі, і навіть родина його не була найвпливовішою в місті. Втім він обожнював ставити себе вище за інших. 
  Одним словом – Ентоні Тарн, місцева зірка і заурядність. Але чомусь йому завжди вдавалося перебувати в центрі загальної уваги. Тім уявлення не мав як цьому хлопцю вдалося завоювати прихильність мало не кожного мешканця Світло, та він не цурався користуватися здобутою владою. Ентоні роками травив життя Тіма й інших, слабших за нього підлітків, які не могли дати відсіч. А всі виставляють його мало не янголом. 
  Його родина переїхала в Світле п'ять років тому. Тім пам'ятав як він з'явився в класі засліплюючи своєю ідеально рівною посмішкою. Вчитель завів його під час уроку мистецтв і представив як нового товариша. Ентоні був одягнений у новенькі брюки та білу сорочку, його волосся було зачесане назад, а на руці поблискував золотом маленький годинник. Він оглянув усіх зверхнім поглядом не зупиняючись ні на кому, так, ніби для нього вже тоді їх просто не існувало, і привітався:
  «—Привіт. Сподіваюся ми всі станемо друзями.» Це був перший і єдиний раз, коли його награна дружелюбність змогла обманути Тіма. 
  З кожною хвилиною доки голос Дмитрія Євгеновича не змовкав, в жилах Тіма закіпала кров. Він дивився у вікно намагаючись вгамувати свої почуття. Там, у вишині, кружляли ворони, ідеальні птахи під його настрій зараз. Та чийсь важкий погляд не давав розслабитися і Тіму довелося обернутися на нього. Через одну парту сидів Бірошин, прокручуючи в пальцях свою ручку він задумливо дивився на Тіма. Від його погляду у Тіма мурахи спиною пробігли. Краще б він і далі ігнорував його існування. 
  Сьогодні вони ще не бачилися. Хлопець виглядав змучено, відросле волосся розтріпалося майже так само як у самого Тіма, а під очима з'явилася ледь помітна втома, тепле худі повністю зім'ялося, як і дорогі джинси. Раніше Ян не носив худі, ніколи окрім тренувань. Ніч у нього явно видалася не з легких.   
  Бірошин дивився так, мов би знав щось, і тепер це не була проста параноя Тіма. Він і справді дещо знав, і якщо нарешті навчився користуватися мізками, то міг ще й здогадатися про все інше.
   Ще вчора, коли Тім дозволив собі на мить втратити самовладання, Ян поставив йому дивне питання: «Що ти зробив?»-ніби вже здогадався, що Тім якось пов'язаний зі смертю Ентоні. Хоча, можливо він просто шукав найбільш легку ціль, щоб скинути на неї відповідальність за те, що сталося. Все ж таки помер не абихто, а його найкращий друг. Чи точніше – новий найкращий друг. Йому, напевне, зараз було чи не найгірше. 
  Тім важко зковтнув і перервав зоровий контакт в страхові, що Ян зможе щось прочитати в його очах. Що б там не було, але він вирішив триматися подалі від цього хлопця. І без нього проблем було вдосталь. 
  —Вибачте,–голос пана Дмитрія перервав чийсь інший,—а вже відомо хто вбивця? Його вже впіймали? 
  Тім з жахом зрозумів, що тим хто поставив питання був саме Ян. Він підняв руку з все тією ж ручкою в пальцях і холодно дивився на викладача очікуючи відповіді.
  —Взагалі то, нам не можна розповсюджувати таку інформацію серед учнів. Але зважаючи на вашу близьку дружбу з Антоном зроблю вийняток. Втім, сподіваючись на вашу розсудливість та вміння тримати язика за зубами.–він повільно, по черзі зазирнув в очі кожному з присутніх, перевіряючи чи всі його зрозуміли, і задоволено кивнув:
  —Розслідування ще продовжується. Злочинець не лишив ніяких слідів, тож його пошуки дещо ускладнюються. На камери відеоспостережень теж не вдалося нічого засікти, окрім того як Антон заходить в роздягальню. Після нього туди заходила тільки…-викладач трохи зам’явся, а його погляд сповнився щирого співчуття коли він перевів його на пустуючу парту перед собою.—Тільки пані Клариса, яка і знайшла його тіло, бідолаха. 
  Тім тільки тепер помітив, що сьогодні Клариса не прийшла на заняття. Напевне, вчорашні події сильно вплинули на неї. Вони були близькі з Ентоні. Ходили плітки, що навіть ближче, ніж всі думали. 
  —А чому ви такі впевнені, що злочинець саме людина?–раптом вигукує хтось із колишніх друзів Ентоні і Тім мимоволі здригається.—Я маю на увазі.. я бачив тіло.–хлопець похмуро затнувся. Микита Шафронський був одним із найвірніших цуциків Ентоні, було помітно, що йому складно згадувати вчорашні події, але він все ж продовжив.—Те як він..він виглядав так мов його вбила дика тварина. Хіба людина могла скоїти таке?
  —Люди, Микито, здатні на багато неймовірних речей, які нам і уявити складно. Проте не завжди це щось хороше. Ніколи не можна недооцінювати людську жорстокість. До того ж, жодна тварина не могла пробратися в школу і потім непомітно зникнути.–відмахнувся викладач.—Всі двері та вікна були зачинені, поліція перевірила та впевнилася в цьому. Але хочу, щоб ви розуміли, що я кажу це все не для того, щоб налякати вас! Лиш попереджаю, що зараз всім потрібно бути обережнішими і не ходити потемки на самоті. Ми всі маємо зараз попіклуватися про свою безпеку. А тепер, повертаємося до уроку. Сьогодні у нас «Божественна комедія», поговоримо про пекло. Хто прочитав...
  Пан Дмитрій стукнув корінцем книги по стільниці і закрив тему, вбивство одного з учнів прямо в стінах школи не було достатньою причиною відміняти урок, навіть якщо це був сам Антон Тарновець. Але як би Тім не намагався слухати, Аліг'єрі так і залишився без його уваги. Зараз у Тіма було своє пекло, і повністю таки реальне. 
  Він не міг припинити знову і знову прокручувати в голові слова вчителя і відчувати на потилиці чужий погляд. Отже, це була не тварина. Він мав якомога скоріше дізнатися чи пов'язаний якось зі смертю Ентоні і спосіб для цього бачив лиш один.