Розділ 2

   Школа №1 славилася на все місто своїм незмінним класичним дизайном ще років семидесятих. Директор та викладачі стверджували, що цей заклад був незамінною історичною пам'яткою культури, на ділі ж виглядало все далеко не так поетично. Цегляний фасад місцями повністю облущився, в минулому році один дев'ятикласник підірвав кабінет хімії разом з вікном, навмисне він це зробив чи ні, а вікно з того часу так і не відремонтували, на його місці тепер москітна сітка, ніби вона могла чимось допомогти. Великі, колись білі, колони при вході тепер були якогось брудного молочного кольору з жовтавими плямами. І Тіму не сильно хотілося знати,  що саме лишило ці плями.
   В коридорах було достатньо місця, щоб вмістити близько півтисячі учнів, але підлітки все одно стикалися одне з одним мов стадо диких приматів. Гриміли залізні двері шафок, у когось грала музика в телефоні, тупіт ніг розносився з усіх боків куди не глянь. Учні потрапили в свою рідну стихію. Як не дивно, але Тіму також було спокійніше в людному місці. Краще вже збуджені підлітки, ніж незрозумілі чудовиська з його квартири. Єдине, що його дратувало, так це те, що майже неможливо було протиснутися до свого кабінету не зачепивши когось плечем чи рукою. Чи, щоб не зачепили тебе самого. Пробираючись до кабінету літератури, Тім декілька разів врізався в якихось незнайомців, проте ні він сам, ні ті з якими він зіткнувся, не спішили перепрошувати. Після цілого тижня його відсутності тут взагалі нічого не змінилося, особливо люди.    
  Першим уроком була зарубіжна література яку вів класний керівник Тіма, молодий викладач Дмитро Євгенович. Якщо казати відверто, то він був тим викладачем, на заняття до якого збігалися всі дівчата старшої школи. Високий, стрункий, з ідеально вибритим підборіддям і тонкими окулярами в чорній оправі, які на диво добре підкреслювали його темні очі. Тіму не хотілося попастися йому під час списування, адже здавалося, що він може принизити тебе самим лиш поглядом. Пан Дмитрій, як його любляче називали учні, завжди одягався так, ніби працює не вчителем у дешевій школі, а викладачем кембриджу, до того ж в якомусь любовному романі: ідеальні водолази гольф, брюки та начищені до блиску туфлі, а коли він одягав свою шкіряну куртку дівчата просто втрачали останній розум. Чи міг Тім їх за це засуджувати?   Однозначно точно ні.
  Коротко кажучи Дмитрій Євгенович був місцевим еталоном краси. На його заняття варто було приходити хоча б заради того, щоб годину любуватися цим витвором мистецтва. Тім був певен, що будь який художник зробив би що завгодно, заради такої моделі. А він вважав, що має право так розмірковувати тримаючи в руках олівець не перший рік.  
  Тім увійшов в кабінет найпершим, щойно продзвенів перший дзвінок. Йому не хотілося зіткнутися з кимось зі своїх «улюблених» однокласників. Всередині пахло кавою яку Дмитрій Євгенович приносив з собою щоранку, щоб випити під час першого уроку. Величезні вікна, що тягнулися вздовж всієї стіни, відкривали чудовий вид на шкільне подвір'я, куди продовжували збігатися учні, і впускали достатньо світла, щоб можна було не вмикати лампи, які постійно перегорали. 
  —Тимоше, радий знову бачити тебе на заняттях.-широко посміхнувшись Дмитрій Євгенович відчутно хлопнув долонею Тіма по плечу, коли той намагався непомітно прослизнути повз.
  —Добрий день, Дмитро Євгеновичу.–стримуючи болісний стогін привітався Тім. 
  —Добрий-добрий. Молодець, що зайшов до мене раніше, я якраз хотів поговорити з тобою.-викладач серйозно глянув на нього і Тіму не сподобався його погляд. Він знав, що розмова, яка на нього чекає, була не для такого раннього ранку. Дмитрій Євгенович, покопавшись мить у столі, дістав на поверхню стопку тестових робіт.—Поглянь сюди. Це твої тести за останню чверть, а ось це,–він поклав поряд ще один лист з відмінним результатом.—за восьмий клас. Бачиш різницю?
  Тім навіть дивитися не хотів, він й так чудово знав, що сильно з’їхав у навчанні за останні декілька років. 
  —Не знаю, що з тобою відбувається, Тім, але я впевнений, що ти можеш куди краще ніж показуєш це зараз. І ці бійки в коридорах…
  Йому не було, що відповісти на це, 
Тім просто мовчки дивився собі під ноги. Дмитрій Євгенович помилявся що до нього. Чи ні. Це не мало значення поки Тім був на соціальному дні. 
  Насправді навчання не видавалося Тіму таким вже й складним. У школі програма не була перевантажена безглуздими темами та й викладачі завжди відносилися до нього доволі лояльно, а деякі навіть відкрито нарікали улюбленцем. Раніше Тім любив вчитися. От тільки іншим учням це не завжди було до душі. Тім навіть сказав би, що навпаки. Дехто, як от Ентоні, був сильно не задоволений тим, що його виділяли серед інших, і був готовий зробити все, аби Тім шкодував кожного разу коли один з викладачів приводив його роботи як приклад для інших учнів. Спочатку Тім намагався не звертати на це уваги. Боротися, відстоювати себе. Але врешті він все ж завжди шкодував. Тож з кожним роком його оцінки ставали все гірше й гірше, доки він не опинився на самому дні рейтингової таблиці класу. Якщо казати чесно, то так йому навіть стало легше. Коли не треба хвилюватися через навчання, з'являється купа вільного часу на малювання й батькові дослідження. Тихий голос на задвірках свідомості кричав йому оговтатися і почати робити хоч щось, доки не стало запізно, та одного погляду на хижі усмішки вистачало, щоб заткнути його. 
  —Я знаю тебе не перший рік і бачу як ти, чомусь, все більше й більше себе закопуєш.–не вгавав викладач схопившись за тінь сумніву на обличчі Тіма.—Мені боляче спостерігати як один із кращих учнів в цій школі повільно знищує своє майбутнє. Кажу тобі з найкращих побажань. Не губи себе, візьмися за розум доки ще є час.
  —Я не…–та, що б там Тім не хотів сказати, воно так і лишилося несказанним, адже в ту мить за другим дзвінком в кабінет завалилася решта учнів і Тім так й не закінчив своє речення. 
  —Гаразд, йди на своє місце. Потім поговоримо.–зітхнув Дмитрій Євгенович. 
  Тіму не треба було двічі повторювати, він хотів якомога скоріше закінчити цю розмову. Хлопець пройшов у кінець кабінету похиливши голову, аби не зіткнутися ні з ким поглядом, та все одно відчував на собі їх всі.
  На уроках він майже не слухав. Тільки рука автоматично продовжувала записувати конспекти поки думки літали десь далеко в словах Дмитра Євгеновича та мішалися з думками про дивну поведінку створіння зранку. А ще те неприємне відчуття коли він засунув руку під ліжко. Щось мов би присосалося до його шкіри щупальцями. Бридкими, холодними щупальцями. Таке з ним було вперше. 
В іншому день був абсолютно звичайним. Ніхто не поцікавився як у Тіма справи, не запропонував допомогу з пропущеними темами і навіть не всміхнувся підбадьорливо, знаючи через які неприємності йому довелося пройти з провини суспільного улюбленця. Та навіть той самий згаданий улюбленець Ентоні Тарн, ближче до обіду, втратив інтерес в його цькуванні. Звісно ж тільки після того як Тім декілька разів проігнорував його спроби задіти якимось, на диво тупим, жартом, чи підніжкою, коли той виходив з кабінету біології на четвертому уроці. 
  Шостий урок проходив у тренера Івановича. Підстаркуватий чоловік з невеличким животом під яскраво червоною спортивною курткою, і лисиною на голові, як зазвичай вигнав їх клас на шкільне подвір'я. Це була одна з вічних шкільних загадок. Тренер не визнавав спортивних занять в приміщенні, для нього не існувало таких обставин які б не дозволяли «юним організмам насичуватися свіжим повітрям». Навіть взимку він змушував всіх одягати куртки з перчатками та виходити робити розминку серед снігових кучугур. Тім бачив шкільний спортзал тільки декілька разів, під час танців, на які потрапив суто випадково, відпрацьовуючи пропуски з географії після занять, та під час зимових футбольних змагань, на які його загнав класний керівник разом з іншими учнями. Тренером же Івановича називали тому, що окрім занять з фізичної культури він також тренував чоловічу та жіночу шкільні команди з футболу, і саме через це нормативи які він їм давав, зазвичай, були просто не виконуваними.
   От і зараз, тренер розділив клас на дві групи, дівчат окремо, хлопців окремо. Завдання було доволі простим, після короткої розминки вони мали бігти навколо футбольного поля три кола, хто прийде останнім виконує штрафні нормативи з віджимань. 
  Першими, чомусь, завжди бігли дівчата. Десять школярок, в тонких червоних лосинах і таких же червоних кофтах, по свистку ринулися бігти наввипередки. Клариса Розумовська, капітан жіночої команди з футболу, бігла на чолі, що було доволі передбачувано. Її каштанове волосся, сплетене в товсту косу, підстрибувало на спині від кожного руху, а очі палали азартним вогнем. У інших дівчат і шансу проти неї не було. 
  Тім зіщулився і затулив долонею ліве вухо коли поряд пролунав гучний свист Ентоні, який вирішив підтримати свою фаворитку. Клариса переможно всміхнулася перетнувши фінішну лінію і тренер з задоволеними аплодисментами почав розсипатися в похвалі. Дівчата, що бігли за Кларисою, виглядали так, мов з них вийшли всі життєві сили.
   Останньою прибігла Анна Віцюк, найменша і найкволіша з дівчат класу, якщо не всієї школи. Важко дихаючи вона впала на вологу лавочку і закинула голову назад. Її кучеряве світле волосся остаточно розтріпалося і стирчало в усі боки як наелектризоване. По шиї дівчини стікали смужки поту, а її обличчя розпашіло в тон її спортивної форми. Тренер Іванович майже одразу змусив бідолагу віджиматися, не дозволивши навіть перепочити. Тім зі співчуттям дивився як дівчина опускається на брудну підлогу і на тремтячих руках починає виконувати покарання. 
  Що ж поробиш, спорт явно не її, але вона добре розумілася на мистецтві, Тім знав це, тому що сидів прямо за нею, коли вона малювала портрет Яна Бірошина. Поганий у неї смак на чоловіків. 
  —А тепер ви!-вказав тренер пальцем на групу хлопців.—Останньому тридцять віджимань! На старт!
  Тім не хвилювався, біг був одним з небагатьох речей, що йому вдавалися добре. Спробуй не навчитися швидко бігати коли за тобою женеться моторошне створіння з темряви яке хоче тебе вбити, теоретично. Чи ще гірше, коли це купка відбитих підлітків. 
  Хлопці підійшли до білої лінії наведеної поверх оранжевої доріжки, темнішого ніж зазвичай, брудного відтінку. Всі одягнені в червону форму школи. Тім поправив шнурівку на потертих кросівках і тільки зараз помітив, що по один бік від нього стоїть Ентоні, а по інший Ян. 
  «Чорт! Це пастка?»
  Ян долонею струхнув попелясте волосся і пригладив його назад, від вологи в повітрі воно виглядало майже чорним. Він кинув на Тіма байдужий погляд, і Тім відповів йому тим самим. Тим часом на відміну від свого друга, Ентоні явно намагався поглузувати.
  —Ну що, Тіммі? Готовий знову облажатися?–він нахилився до Тіма і тихо сказав це, так, щоб ніхто більше їх не почув.—Невдахам місце позаду. Просто пам'ятай про це.
  Ентоні весело підморгнув йому і опустився на високий старт, всі повторили за ним, Тім теж. Мабуть через те, що Ентоні був віце капітаном чоловічої футбольної команди, всі були впевнені в його перемозі. Капітаном команди був Андрій Зарецький з випускного класу, в наступному році Ентоні сподівався зайняти його місце. Смішно, враховуючи, що старші хлопці ніколи за нього не проголосують. Декілька інших хлопців з класу, включаючи і Яна, також були учасниками команди. Було повністю таки логічно, що вони вміли добре бігати і були серйозними суперниками. Проте від Тіма не сховалася погроза в голосі Ентоні. Тім подумав, що така поведінка не сильно схожа на поведінку впевненої в своїх силах людини. Ентоні боявся. Не дивлячись на те, що Тім ніколи до цього не старався нікого обігнати. 
  —Один!–виголосив тренер.
  Почулися підтримуючі вигуки дівчат. Тім опустив голову і заплющив очі. 
  —Два!
  Запах вологої землі проникав у самісінькі легені, тільки вночі пройшов дощ. Пальці торкалися доріжки, Тім відчував як напружуються м'язи, мов пружини. Розуміння страху Ентоні розпалило якийсь чужий вогник в грудях. 
  —Старт!
  Свисток прогримів у вухах в ту мить коли Тім зірвався з місця. Попереду бігло декілька футболістів разом з Ентоні. В обличчя вдарив холодний вітер пробираючись під одяг, аж до самих кісток. Кожен крок відчувався занадто реально, занадто гостро. Тім відчував як п'яти стикаються з землею, ніби між ними і не було ніякої підошви кросівок. Ніби його тіло стало суцільним механізмом для бігу, постійного руху вперед. Занадто знайомі і водночас давно забуті відчуття. Раптом все зникло. Коли він біг, здавалося, він був спроможний втекти від будь-чого. Від чудовиськ, від Ентоні. Від батька який помер і покинув його сам на сам зі своїми секретами, від матері з якою не бачився вже декілька місяців. І навіть від самого себе.  
  Слова Дмитра Євгеновича міцно засіли в його голові і зараз знову закрутилися надокучливим калейдоскопом. Він міг би обігнати їх усіх. Міг би зайняти своє заслужене перше місце в рейтингу школи. Дати відсіч Ентоні і його дружкам. Зараз це було б так просто. Варто тільки це зробити. Але у кожної його дії будуть наслідки. Хоча він вже вирвався вперед. Зупинятися пізно. Ентоні кинув на нього затуманений погляд, але вже за мить в його очах застигло шокуюче розуміння. Тім біг попереду всіх, він відірвався від групи на декілька метрів до того як встиг сам це зрозуміти. Про наслідки він подумає потім, коли зупиниться за лінією фінішу. Боягузлива погроза Ентоні стала іскрою в порохівниці.     
  Фінішну пряму він пересік найпершим. Тім ловив на собі шоковані погляди однокласниць. Очі Клариси мало не зійшли з орбіт, вона вражено зітхнула. Тім чув як на початку вона гучно вболівала за Ентоні, напевно її сильно здивувала перемога Тіма. Не часто місцевий невдаха перемагає футболіста в спортивному змаганні. Тренер Іванович дмухнув у свисток сповіщаючи про його перемогу. Тім зіперся долонями на коліна, відхекуючись під радісний сміх тренера. Той втративши будь який інтерес до колишніх улюбленців, підійшов до нього і панібратськи похлопав по спині.
  —Та ти, виявляється, необроблений діамант, хлопче! Нагадай своє ім’я?
  —Тім. Тиміш.–спішно виправився він.
  —Займався атлетикою, Тимоше? 
  —Так,-змусив себе кивнути Тім.—в молодшій школі три роки бігав естафету.–це було так давно, ніби минула ціла вічність, та зізнатися чесно, все так само приємно. 
  —Форму, я бачу, не втратив. Чудово-чудово!–протягнув тренер.—Не хочеш приєднатися до футбольної команди?–раптом запропонував він.
  —Але, тренере, він не може!–запротестував розгублений голос. 
  Ентоні щойно пересік фініш і встиг почути шматочок їх розмови. Судячи з виразу його обличчя, він ніяк не очікував такого повороту подій. Між ідеальними бровами залягли зморшки, і Тім помітив як розгублено сіпнулося підборіддя хлопця. Такого загубленого дитячого погляду він ніколи у нього не бачив. Тім вирішив, що це точно було варте того, аби поглянути на панікуючого Тарновця. За мить прибули й інші хлопці, спітнілі й такі ж шоковані. 
  —Чому це ні? Твоя команда потребує гравців.–не відступав Іванович. 
  Ентоні мало не почервонів, чи то від обурення чи то від злості. Він збирався заперечити тренеру, але Тім перебив його.
  —Даруйте, я не хочу вступати до команди. Мене не цікавить футбол.
  Йому нарешті вдалося відновити дихання. Тільки тепер він відчув як печуть і злегка тремтять від перенавантаження м'язи в усьому тілі. Все ж таки, він більше семи років не тренувався. Для організму таке раптове навантаження стало стресом. Не варто було бездумно зриватися. Але виявилося, він сильніше сумував за відчуттями які дарував біг, ніж гадав. 
  —Впевнений?–розчаровано запитав тренер.—Після того як старші гравці підуть, команда потребуватиме обдарованих новачків.
  —Так.–він був впевнений на всі сто. Бачити обличчя Ентоні кожен день під час тренувань, так ще й бути з ним в одній команді – це здавалося Тіму найпекельнішою з тортур. Ні, цього він точно не збирався робити! 
  —Ну як знаєш.–зітхнув тренер і повернувся до Микити Шафронського, даючи йому штрафні віджимання. 
  Тім відвернувся до однокласників і одразу ж наткнувся на вбивчий погляд Ентоні. Той майже палав від люті, його очі почервоніли, рівно як і щоки. Тім мимоволі смикнувся від нього. Він ще ніколи не бачив Ентоні настільки злим. Занадто швидка зміна настрою насторожувала. Той відвернувся від нього і його постать зникла в компанії однокласників, але Тім все ще відчував на собі слід від його погляду і чув як той злісно шепнув собі під ніс «обдарований…». Ентоні явно не залишить це так як є. І вираз, що промайнув на обличчі Яна коли він проходив повз Тіма, тільки підтвердив його побоювання. Якщо навіть цей хлопець звернув таки увагу на нього, все було гірше нікуди. На Тіма чекали великі неприємності. 
  Він провів долонею по спітнілій шиї намагаючись прогнати відчуття зімкнених на ній пальців.
  «Тільки цього не вистачало! Ніби так складно протриматися хоч день, Тимоше!»
Та зробленого не відвернеш.
  —Ти був таааким крутим!
  Чийсь голос змусив Тіма здригнутися.  Хмарка білявих кучерів це перше, що він побачив перед тим як опустити погляд нижче і зустрітися з оленячими очима. Анна Віцюк, судячи з усього, вже закінчила зі своїми віджиманнями, і тепер стояла навпроти нього, задерши усміхнене обличчя, з двома ямочками на щоках, і погойдуючись на п'ятах. 
  —Я про те, як ти біг.–пояснила дівчина.—В якусь мить мені здалося, що у тебе крила виросли на спині. Ти виглядав тааак фантастично! Мов Ікар! Точнісінько як він!
  —Ем... Ну, дякую. Напевне?–ніяково відповів Тім. 
  Йому не часто доводилося чути компліменти в свій адрес, та ще й такі дивакуваті. Та і взагалі дівчата рідко заговорювали з ним. Мало кого може привабити бліде і худощаве ЩОСЬ. 
  —Будь ласочка!–просяяла дівчина.—Я тебе намалюю.–скоріше повідомила, ніж запитала вона і розвернувшись на пальчиках, кволо побігла до групки дівчат, що хихикали про щось перемовляючись. А Тім так і лишився тупо кліпати їй в слід. Він втомлено закинув голову назад і поглянув у похмуре небо. Як для першого дня, він вийшов занадто насичений.