Розділ 2

   Школа №1 славилася на все місто своїм незмінним класичним дизайном ще років семидесятих. Директор та викладачі стверджували, що цей заклад був незамінною історичною пам'яткою культури, на ділі ж виглядало все далеко не так поетично. Цегляний фасад місцями повністю облущився, в минулому році один дев'ятикласник підірвав кабінет хімії разом з вікном, навмисне він це зробив чи ні, а вікно з того часу так і не відремонтували, на його місці тепер москітна сітка, ніби вона могла чимось допомогти. Великі, колись білі, колони при вході тепер були якогось брудного молочного кольору з жовтавими плямами. І Тіму не сильно хотілося знати,  що саме лишило ці плями.
   В коридорах було достатньо місця, щоб вмістити близько півтисячі учнів, але підлітки все одно стикалися одне з одним мов стадо диких приматів. Гриміли залізні двері шафок, у когось грала музика в телефоні, тупіт ніг розносився з усіх боків куди не глянь. Учні потрапили в свою рідну стихію. Як не дивно, але Тіму також було спокійніше в людному місці. Краще вже збуджені підлітки, ніж незрозумілі чудовиська з його квартири. Єдине, що його дратувало, так це те, що майже неможливо було протиснутися до свого кабінету не зачепивши когось плечем чи рукою. Чи, щоб не зачепили тебе самого. Пробираючись до кабінету літератури, Тім декілька разів врізався в якихось незнайомців, проте ні він сам, ні ті з якими він зіткнувся, не спішили перепрошувати. Після цілого тижня його відсутності тут взагалі нічого не змінилося, особливо люди.    
  Першим уроком була зарубіжна література яку вів класний керівник Тіма, молодий викладач Дмитро Євгенович. Якщо казати відверто, то він був тим викладачем, на заняття до якого збігалися всі дівчата старшої школи. Високий, стрункий, з ідеально вибритим підборіддям і тонкими окулярами в чорній оправі, які на диво добре підкреслювали його темні очі. Тіму не хотілося попастися йому під час списування, адже здавалося, що він може принизити тебе самим лиш поглядом. Пан Дмитрій, як його любляче називали учні, завжди одягався так, ніби працює не вчителем у дешевій школі, а викладачем кембриджу, до того ж в якомусь любовному романі: ідеальні водолази гольф, брюки та начищені до блиску туфлі, а коли він одягав свою шкіряну куртку дівчата просто втрачали останній розум. Чи міг Тім їх за це засуджувати?   Однозначно точно ні.
  Коротко кажучи Дмитрій Євгенович був місцевим еталоном краси. На його заняття варто було приходити хоча б заради того, щоб годину любуватися цим витвором мистецтва. Тім був певен, що будь який художник зробив би що завгодно, заради такої моделі. А він вважав, що має право так розмірковувати тримаючи в руках олівець не перший рік.  
  Тім увійшов в кабінет найпершим, щойно продзвенів перший дзвінок. Йому не хотілося зіткнутися з кимось зі своїх «улюблених» однокласників. Всередині пахло кавою яку Дмитрій Євгенович приносив з собою щоранку, щоб випити під час першого уроку. Величезні вікна, що тягнулися вздовж всієї стіни, відкривали чудовий вид на шкільне подвір'я, куди продовжували збігатися учні, і впускали достатньо світла, щоб можна було не вмикати лампи, які постійно перегорали. 
  —Тимоше, радий знову бачити тебе на заняттях.–широко посміхнувшись Дмитрій Євгенович відчутно хлопнув долонею Тіма по плечу, коли той намагався непомітно прослизнути повз.
  —Добрий день, Дмитро Євгеновичу.–стримуючи болісний стогін привітався Тім. 
  —Добрий-добрий. Молодець, що зайшов до мене раніше, я якраз хотів поговорити з тобою.–викладач серйозно глянув на нього і Тіму не сподобався його погляд. Він знав, що розмова, яка на нього чекає, була не для такого раннього ранку. Дмитрій Євгенович, покопавшись мить у столі, дістав на поверхню стопку тестових робіт.—Поглянь сюди. Це твої тести за останню чверть, а ось це,–він поклав поряд ще один лист з відмінним результатом.—за восьмий клас. Бачиш різницю?
  Тім навіть дивитися не хотів, він й так чудово знав, що сильно з’їхав у навчанні за останні декілька років. 
  —Не знаю, що з тобою відбувається, Тім, але я впевнений, що ти можеш куди краще ніж показуєш це зараз. І ці бійки в коридорах…
  Йому не було, що відповісти на це, 
Тім просто мовчки дивився собі під ноги. Дмитрій Євгенович помилявся що до нього. Чи ні. Це не мало значення поки Тім був на соціальному дні. 
  Насправді навчання не видавалося Тіму таким вже й складним. У школі програма не була перевантажена безглуздими темами та й викладачі завжди відносилися до нього доволі лояльно, а деякі навіть відкрито нарікали улюбленцем. Раніше Тім любив вчитися. От тільки іншим учням це не завжди було до душі. Тім навіть сказав би, що навпаки. Дехто, як от Ентоні, був сильно не задоволений тим, що його виділяли серед інших, і був готовий зробити все, аби Тім шкодував кожного разу коли один з викладачів приводив його роботи як приклад для інших учнів. Спочатку Тім намагався не звертати на це уваги. Боротися, відстоювати себе. Але врешті він все ж завжди шкодував. Тож з кожним роком його оцінки ставали все гірше й гірше, доки він не опинився на самому дні рейтингової таблиці класу. Якщо казати чесно, то так йому навіть стало легше. Коли не треба хвилюватися через навчання, з'являється купа вільного часу на малювання й батькові дослідження. Тихий голос на задвірках свідомості кричав йому оговтатися і почати робити хоч щось, доки не стало запізно, та одного погляду на хижі усмішки вистачало, щоб заткнути його. 
  —Я знаю тебе не перший рік і бачу як ти, чомусь, все більше й більше себе закопуєш.–не вгавав викладач схопившись за тінь сумніву на обличчі Тіма.—Мені боляче спостерігати як один із кращих учнів в цій школі повільно знищує своє майбутнє. Кажу тобі з найкращих побажань. Не губи себе, візьмися за розум доки ще є час.
  —Я не…–та, що б там Тім не хотів сказати, воно так і лишилося несказанним, адже в ту мить за другим дзвінком в кабінет завалилася решта учнів і Тім так й не закінчив своє речення. 
  —Гаразд, йди на своє місце. Потім поговоримо.–зітхнув Дмитрій Євгенович. 
  Тіму не треба було двічі повторювати, він хотів якомога скоріше закінчити цю розмову. Хлопець пройшов у кінець кабінету похиливши голову, аби не зіткнутися ні з ким поглядом, та все одно відчував на собі їх всі.
  На уроках він майже не слухав. Тільки рука автоматично продовжувала записувати конспекти поки думки літали десь далеко в словах Дмитра Євгеновича та мішалися з думками про дивну поведінку створіння зранку. А ще те неприємне відчуття коли він засунув руку під ліжко. Щось мов би присосалося до його шкіри щупальцями. Бридкими, холодними щупальцями. Таке з ним було вперше. 
В іншому день був абсолютно звичайним. Ніхто не поцікавився як у Тіма справи, не запропонував допомогу з пропущеними темами і навіть не всміхнувся підбадьорливо, знаючи через які неприємності йому довелося пройти з провини суспільного улюбленця. Та навіть той самий згаданий улюбленець Ентоні Тарн, ближче до обіду, втратив інтерес в його цькуванні. Звісно ж тільки після того як Тім декілька разів проігнорував його спроби задіти якимось, на диво тупим, жартом, чи підніжкою, коли той виходив з кабінету біології на четвертому уроці.