Розділ 1

Тік-так, тік-так, тік-так… 
  Цокання годинника відбивало у скронях, мов настирлива комаха, що пролізла тобі до вуха і намагається пробити барабанну перетинку та добратися до смачненького мозку. В кімнаті було ще занадто темно. Зарано. Небезпечно прокидатися ось так, серед ночі. Створіння, що блукали в цей час будинком, не любили потрапляти комусь на очі. Їх бридкі обличчя кривилися в занадто задоволеній посмішці коли ти раптом натикався на них йдучи коридором до туалету, чи за склянкою води, аби змочити пересохле горло. Вони відчували твій тваринний страх, знали, як зробити так, аби тобі більше ніколи не захотілося відкрити очі. Ти будеш лежати в своєму ліжку накривши голову ковдрою і тихо тремтіти, очікуючи, доки нарешті настане ранок. Якщо він, звісно ж, настане. А якщо вже справді пощастить, то вони підуть раніше, поблукають кімнатами, обнюхають шафи, зачеплять якусь, невдало залишену на столі, річ, і не знайшовши поживи, розчиняться в темряві. Але не думай, що вони пішли назавжди, це лиш до наступної ночі, а тоді вони повернуться знов. І залишиться тільки молитися, щоб тебе не помітили. 
  Тім знав, знав ще з дитинства, що є три головних правила.
  Перше: ноги ніколи не мають звисати з ліжка, як і будь-які інші кінцівки, якщо хочеш, щоб на ранок вони все ще були з тобою. 
  Друге: якщо чуєш дивний звук із сусідньої кімнати, ніколи не йди перевіряти, що там сталося.
  І нарешті третє: якщо відчуваєш на спині чийсь погляд, нізащо ( повторюю: нізащо!!!) не дивися у відповідь!
   Він прокинувся близько години тому від відчуття ніби спину пронизує електричним струмом, і з того часу це відчуття не покидало його ні на мить. Будильник ще не дзвенів, але до ранку мало лишатися не так довго. Крізь зімкнуті повіки пробивалося тьмяне сіре світло. Він чув стук свого серця і намагався дихати якомога повільніше та глибше, воно не мало дізнатися, що він прокинувся. Але щось було не так, занадто довго воно залишалося на місці, ніби вже знало, що він прикидається, і тепер лиш чекало коли Тім все ж таки видасть себе.  Рука, на якій він так невдало лежав, повністю затекла. Він ледве міг втриматися перед бажанням перевернутися на інший бік та перевірити чи все це не витвір його сонної уяви. Але це занадто небезпечно, Тім не міг дозволити собі так ризикувати.   
  Хвилини тягнулися нестерпно довго, ніби навмисне насміхаючись над його терпінням. Він вже не відчував своєї кінцівки, лиш настирливий біль, що пронизував її від плеча до кінчиків пальців. Зазвичай ці створіння не були такими наполегливими, придивлялися до мирно дрімаючого тіла хвилинку-другу, та й йшли собі далі. Але не цього разу. Здавалося минула ціла вічність доки Тім нарешті почув як рипнула підлога і важке відчуття чужого погляду покинуло його потилицю. Ніби весь цей час він висів над прірвою і в останню мить лиш чудом зміг втримати рівновагу. Волосся на руках стояло дибки. А вже за декілька хвилин неприємне пілікання сповістило його про те, що настав ранок. Ще одна ніч закінчилася вдало. Тім відчував, що цього разу справді пережив небезпеку. Хоча й не розумів до кінця яку саме.   
  Крізь відчинене вікно долинав гамір міського ранку. Ще до того як Тім дозволив собі таки відкрити очі він вже чудово уявляв, як перехожі та водії звично спішать по своїх буденних справах, гучно розмовляючи під його вікном по телефонах, сигналячи один одному писклявими гудками і ревучи моторами своїх невгамовних авто. Здалеку чувся занадто енергійний гавкіт домашніх улюбленців та сміх їх господарів. Вони, напевне, як завжди пили свою ранкову каву і насолоджувалися початком нового тижня. Хоча насолоди від нього, насправді, було мало. Принаймні так вважав Тім.
  Він із здавленим стогоном розім’яв руку, відчуваючи як кров потроху повертається до звичного обігу, і втомлено потягнувся до стелі крізь хрускіт хребців. Знадвору в кімнату пробирався подих морозного повітря, без ковдри на плечах у Тіма мурахи бігли шкірою від нього, але він терпів. Створіння не любили холоду. Хоча він, звісно, знав, що боятися йому вже нічого, з приходом дня вони не могли добратися до нього, але кожен темний куток ніби тягнув свої хижі лапи, готовий ухопити і затягти у вічну темряву, а там, хто вже знає, що з ним буде. Тім роззирнувся в пошуках очей, що могли все ще спостерігати за ним, але нікого не помітив. Все було нормально. Вдень квартира виглядала абсолютно звичайною, сірі стіни, заклеяні старими малюнками Тіма, холодна підлога і купа одягу в перемішку з шкільними підручниками й олівцями – дешевими, купленими на залишки кишенькових в канцелярському магазині ще рік тому.   
  Ступні торкнулися холодної підлоги, він спішно одягнув рвані джинси, що зміг витягнути з під завалів на столику, і старий, розтягнутий светр. У ванні сполоснув обличчя водою з запахом хлорки. Тім нагадував собі мерця, а від постійного недосипу ще й глибокі тіні пролягли під очима. Якби він побачив себе зі сторони, точно вирішив би, що це якийсь наркоман чи бандит, а може і все разом. 
  Вода ще зкрапувала з відрослого волосся коли він спішно закидав речі до сумки. Але блокнот, який він весь час носив з собою, десь подівся. Скільки б не перевертав кімнату догори дригом, а його ніде не було. Випадково його погляд упав додолу. Тім важко зковтнув. Єдине місце де він ще не спробував шукати було там, де навіть вдень панувала темрява. Під його ліжком. Зазвичай Тім намагався уникати таких місць, хоча й не знав напевне, що може статися. 
  «Ну справді. Чого тут боятися? Я швидко схоплю його і дістану. Все буде гаразд.»
  Він повільно опустився на коліна. Серце скажено калатало в грудях. Тім міцно стиснув щелепи, аж почувся неприємний скрежет, і увімкнув ліхтарик на телефоні. 
  «Це всього одна мить!»
  Всі інстинкти кричали негайно забути про цю ідею і тікати якомога далі звідси. Він зробив глибокий вдих і нахилився до підлоги, зазираючи в надра темряви, світло від телефонного ліхтаря майже одразу вихопило невеличкий прямокутний предмет в лівому кутку. Тім легко міг дотягнутися до нього рукою, якби не двоє пустих провалль, що втупилися йому у відповідь звідти ж.
  Тіма мов струмом вразило. Його помітили, часу на сумніви не було. Він кинувся вперед і відчув як пальці вхопилася за шкіряну обкладинку блокноту. Та крім того по тілу встигло прослизнути щось липке й холодне, від чого його шлунок мало не вивернувся назовню. Він рвонув руку до себе і огидне відчуття відпустило, ніби його й не було ніколи. Та бажання залишатися в кімнаті ще хоч на мить довше, у нього теж більше не було. Тім зіскочив на ноги, перекинув ремінь сумки через плече і кинувся до дверей.
   Гамірні вулиці відчувалися мов благословення. В обличчя вдарив запах мокрого асфальту й морозу. Тільки опинившись на автобусній зупинці Тім припинив бігти і дозволив собі втомлено впасти на вологу лавочку. Від судомного дихання горло палало пекельним вогнем. Кожен новий вдих різав легені. Покашлюючи він натягнув стару джинсову куртку і розправив спинки кед, тільки дивом взуття не загубилось шляхом сюди. Люди, що очікували свого транспорту разом з Тімом, дивно косилися на нього коли він розім’яв шию з гучним хрускотом. Але все це не мало ніякого значення. Головне, що він відчував вагу блокноту в сумці і все ще був в безпеці, а отже все добре. Тім відкинув вологе від поту волосся з чола і розслабив плечі. Було приблизно хвилин п'ятнадцять на відпочинок. Більше ніж він може просити. 
   Густі хмари безтурботно пливли небом, туди куди їх направляв вітер. Десь там, поміж них, літали і поодинокі птахи, що все ще лишалися в містові не відлітаючи в кращі краї. Будь Тім одним з них, вже давно покинув би його і грівся під проміннями теплого сонця, там де воно ніколи не зникає затьмарене похмурим покривом. Не дивлячись на те, що осінь тільки почалася, сонце вже давно не хотіло радувати своєю присутністю на небі. Суцільні хмари та сірість. Тіму взагалі видавалося іронічним, що це місто хтось ще й міг називати містом світла, буквально тому, що воно називається Світле, та насправді погода тут переважно похмура, а на світло годі й чекати. Хоча, в пам'яті ще зберігалися сонячні дні з далекого дитинства, коли повітря плавилося від спеки, а помаранчеві проміння розфарбовували літні вечори і посмішки сусідських дітей. Та це було так давно, що Тім вже був не певен, чи було воно насправді, чи лиш наснилося йому. 
  Мілкий дощ моросив осідаючи на розжарене обличчя ледь помітними краплями. «Three Days Grace» в динаміках навушників – єдине, що робило цей день не таким паршивим. 
  Рівно за п'ятнадцять хвилин великий помаранчевий автобус загальмував прямо перед зупинкою розбризкуючи бруд із калюж на роззяв, що не встигли відскочити. Тім важко підвівся з нагрітого місця і з гнітючим передчуттям зайшов всередину. Погляди однокласників одразу ж врізалися в шкіру тисячами маленьких голок. Хто б сумнівався. Навушники довелося відкласти в кишеню, Тіму краще було завжди залишатися напоготові серед однолітків. Він хмикнув собі під ніс. Постійність давніх «товаришів» вже не вражала, як колись.
  Він рушив вглиб автобусу, минаючи ряди зацікавлених підлітків один за одним. Їх насторожені та насмішкуваті погляди і перешіптування були неприємними, та їх Тім міг пережити. Проте, коли вже здавалося, що хоч тут все обійшлося, і залишалося пройти лиш два місця до заповітного сидіння подалі від усіх, нога Тіма раптом наткнулася на перешкоду. 
  Тім перевів погляд з дорогого кросівка на усміхнене обличчя білявого хлопця. Ентоні Тарн ліниво розвалився на сидінні попереду, викинувши ногу в прохід і заважаючи Тіму пройти далі. 
  —Чому це не вітаєшся, а, Тимоше? Ми всі так сумували за тобою.–його награна люб’язність могла обманути кого завгодно, але не Тіма, тому що наступними словами які він промовив було:—Невже татко не вчив, що з друзями потрібно вітатися?-на його самовдоволеному обличчі розтяглася ще ширша бридка посмішка, яку Тіму захотілося стерти назавжди, та він лиш ще міцніше стис пальці на своїй сумці. 
  Справжнім ім'ям Ентоні було Антон Тарновець, але після переїзду в Світле, декілька років тому, він обрав собі «крутіше» ім'я, яким змушував всіх себе називати. Такою була негласна традиція серед місцевих дітлахів. Тім теж долучився до неї. Адже своє ім'я він ненавидів, тому схилявся до коротшої версії. І Антон чудово це знав. Та навіть так ніколи не зважав на це. 
   Поряд, хитаючи головою на витівку друга, сидів Ян Бірошин, для всіх просто Ян. Єдиний хто не брав собі ніяких псевдонімів.  Тім затримав на ньому погляд всього на мить, й одразу ж відвернувся. Про цього хлопця йому навіть думати не хотілося. 
  —Ах, точно! У тебе ж немає татка!–награно жахнувся Ентоні прикривши рот долонею, ніби йому було соромно, що він сказав щось таке.—Упс, забув. Вибач-вибач!
  Тім стис щелепи мало не до скрипу, але стримався. Салоном пройшлася хвиля дівочого хихикання коли Ентоні лукаво підморгнув двом блондинкам, близнючкам Ліні та Лілі, що сиділи трохи попереду і підслуховували. 
  Тім кинув швидкий погляд на Яна, ніби очікуючи від нього хоч якихось дій, і він навіть на якусь мить побачив в його очах сумніви, та не надовго. В наступну мить той знову дивився у вікно, мов Тім і не стояв прямо перед ним, а Ентоні не сказав тих слів, що вилетіли з його рота. 
 Ну звісно. Тім дурень, якщо все ще може на щось сподіватися. 
  —Мені не потрібні проблеми, Ентоні. Я просто хочу пройти до свого місця.–стримано відповів Тім. Він з усіх сил намагався лишатися ввічливим.
  Тиждень тому його вже відсторонили від занять за бійку з цим придурком. Це був початок навчального року, а він вже встряг у неприємності, не дивлячись на обіцянку матері не робити цього. Натомість Ентоні навіть зауваження не зробили. Відчуття цілковитої несправедливості все ще клубилося десь всередині, періодично нагадуючи про себе спалахами гніву. Це Ентоні першим штовхнув його у вітрину з нагородами, через що захисне скло не витримало і декілька скляних кубків були знищені назавжди. Тім лиш намагався захищатися. Але кого це колись взагалі цікавило? 
  —Звичайно–звичайно, я знаю, що вони тобі не потрібні.–погодився Ентоні.—Ще один промах і тебе відрахують назавжди. Проте… хіба ж це не чудово?-він витримав паузу насолоджуючись щирим нерозумінням на обличчі Тіма, і всміхнувшись, повністю задоволений собою, пояснив:—Тобі більше не доведеться кожного дня почуватися таким нікчемою поряд з розумними людьми.–доброзичливо усміхнувся хлопець.—Хоча, тобі навряд це допоможе. 
  Знову хвиля тихих смішків. «Серйозно, що тут смішного?» Але Ентоні ніколи не потрібно було бути справді смішним, щоб всі навколо ловили кожне його слово та з благоговінням дивилися на лощене обличчя. Він же мов зійшов з рекламних банерів. Тіму, щоб так виглядати, необхідно було, хіба що душу закласти. Хоча він підозрював, що і вона особливої цінності не має.
  На черговій зупинці в автобус увійшла якась семикласниця і проштовхнулася повз Тіма. Її Ентоні спокійно пропустив далі. Це був його шанс. Автобус рушив і Тім ледь не втратив рівновагу похитнувшись вліво. 
  —Був радий поговорити.–покривив він душею і відштовхнувши перешкоду, поспішив за семикласницею. Ентоні лиш розсміявся йому вслід. 
  Він ще чув як перешіптувалися інші пасажири про сцену, свідками якої стали, і кидали на нього насмішкуваті погляди. 
  «Ну так, так. Давайте, смійтеся. Це ж капець як смішно.»
  Тім сів в самому кінці автобусу і притулився скронею до холодного вікна розглядаючи бетонні лабіринти, які вони минали. В голові на повторі крутилися слова Ентоні і його посмішка. Тім дістав шкіряний блокнот з сумки, він поклав його на коліна провівши пальцем по зім'ятих корінцях. Ентоні кинув слова про тата мимохіть, він часто робив так навіть не замислюючись по справжньому. Для нього це були просто жорстокі жарти. Але не для Тіма. 
  Тато зник ще до того як Тім встиг народитися і старий блокнот був єдиною річчю, яку він лишив йому, якщо не враховувати ще купку секретів на додачу. Він не сумував за тим кого навіть не знав, але це було дещо більше за сум.
  Мама розповідала, що однієї ночі батько пішов в туалет і так й не повернувся. А коли жінка вийшла його шукати, знайшла лиш розряджений телефон на підлозі коридору. 
  Пошуки тривали більше року, але чоловік не лишив жодних слідів, жодних здогадок куди б він міг подітися. Мов просто розчинився у повітрі. Врешті хоронили пусту труну. Надій на те, що він живий, не лишилося. Бабуся з дідусем говорили, що він просто втік, адже за кілька місяців Олеся мала народити. Але Тім не вірив в це, як і Олеся. Він знав, що насправді сталося з батьком...