Розділ 3

♔

Міцкевич не міг відійти далеко. Він обрав вихід до крила палацу, що не мало сходів — лише довгі коридори з численними кімнатами, які королівська родина підготувала для гостей перед урочистостями. Саме тут дівчата зі своїми служницями приміряли сукні та робили зачіски, балакаючи про наречених, яких, як вони вірили, обов’язково після цієї ночі знайдуть.

Тому те, що Міцкевич пішов саме сюди, уже викликало підозру.

Я прислухалася до шороху з кімнат, повільно пересуваючись від одних дверей до інших. Вітольд, на відміну від мене, не соромився тихо постукувати й відчиняти двері до темних кімнат.

Нашу увагу привернули передостанні двері в коридорі. Хтось, певно, так поспішав, що не зачинив їх щільно, і тихі голоси, зрештою, було чітко чути, коли ми наблизилися.

— Він відмовився від мене, — розлючено шепотіла дівчина. Було зрозуміло, що вона ледве стримується, щоб не закричати. — Я була певна, що він одумається і зробить мені цього вечора пропозицію руки та серця, батьку.

— Він отримав по заслугах, — я впізнала голос Міцкевича. — Цю тіару мала б носити наречена королівського спадкоємця. І це ти, доню.

— Тільки де він?! — гаркнула дівчина. — Що вони сказали, батьку? Де їх сина, принца дурного, носить?!

Чоловік явно теж не був радий своїм словам:

— Сказали, що він поїхав за своєю нареченою у Варкаське королівство, — він немов вогнем плювався. — Не можу повірити, що він обрав якусь дівчину без імені та роду замість тебе. І не можу повірити, що його дурні батьки дали на це свій дозвіл. Ми б розбагатіли й крутили королівством, як хотіли, якби…

Я відсахнулася від дверей, коли голоси затихли. Вітольд глянув на мене, міцно стиснувши губи.

Ох, тепер мені все стало зрозуміло.

Злотинський принц, схоже, такий самий звабливий бабій, як і Вітольд. Лише нагадування про те, що варто добре обміркувати ситуацію і вийти з неї без втрат. Або майже без втрат, якщо не рахувати моє серце.

Але сидіти склавши руки я не збиралася. Мене обвинуватили замість цієї дівчини. І дійсно, якби не Вітольд, сиділа б я у тій кімнаті для допиту серед детективів.

Вітольд потягнувся до мене, але я вирвала руку, хитнувши головою на його розгублений погляд.

Спочатку потрібно знайти детективів, і тільки потім дозволю собі гарненько обміркувати нашу з Вітольдом ситуацію.

— Повертаємось, — прошепотіла я, тихо відступаючи від дверей. — Нумо!

Вітольд похитав головою й залишився на місці. Я обурено зітхнула, коли він, торкнувшись ручки дверей, штовхнув її.

— Іменем королівської корони наказую вам віддати тіару! — скомандував Вітольд холодно, крутячи між пальцями золоту печатку зі злотинським королівським гербом, що з’явилася, мов за помахом чарівної палички. — Негайно!

Лише мить ми всі дивилися один на одного: Вітольд на Міцкевича, а я — на дівчину позаду нього, його доньку, Луцку Міцкевич, яка притиснула тіару до грудей.

Наступне сталося надто швидко. Я почула різкий звук, з яким повітря порізала куля з револьвера, і закричала.

♔

Коли матінка докоряла мені, що я залишусь старою дівою і не матиму на що жити, я запевняла, що в разі потреби запишуся оперною співачкою і гастролюватиму королівствами.

Кричала я добре. Гучно. Витончено. Дзвінко. Так шалено, що миттю до нас примчали вартові, які діяли значно швидше, ніж я усвідомила, що сталося.

Міцкевич з револьвером у руці поцілив у Вітольда, але не влучив. Та Вітольд все ж похитнувся, радше здивований, ніж наляканий, що розлютило мене ще більше.

Він, геть не переймаючись за себе, ринув у пекло! І заради чого, Боги милостиві?!

— Вас беруть під варту! — оголосив один з вартових, вирвавши з рук Луцки тіару. — А вас, панянко, вже не вперше помічають із чужими коштовностями.

— Воно мало належати мені! — закричала вона, вириваючись з рук вартових. — Тадеуш мав бути моїм!

— Принц Тадеуш нічого вам не обіцяв, — сухо відказав вартовий. — Припиніть вириватися, панянко Міцкевич.

— І не смійте заважати слідству! — пригрозив інший вартовий, схопивши під руки пана Міцкевича. — У кімнату для допиту їх! А ви, молоді люди, якщо почуваєтеся добре, повертайтеся на свято!

— Дякуємо велике! — видихнув Вітольд, криво посміхнувшись і схопивши мене за руку. — Думаю, ми так і зробимо. Так, Аліціє?

Я мовчала. Бо, чесно кажучи, була готова вбити Вітольда власноруч.

♔

Він не почув від мене ані слова, поки тягнув до бальної зали. Музики досі грали, але настрій гостей помітно покращився, коли на наших очах сяючу тіару повернули на шовкову подушку.

Вітольд затягнув мене у танець, поклавши руку на мою талію. Я невпевнено обхопила його за плечі.

— Чому ти мовчиш? — поцікавився він, закрутивши мене. — Що не дає тобі спокою?

— Ти! — буркнула я невесело. — Ти не даєш мені спокою, Вітольде. Ти ніколи не думаєш, перш ніж щось зробити. Я тебе просила піти, а ти кинувся арештовувати Міцкевичів самотужки. Тебе могли вбити, а тебе це геть не лякає! І так у всьому, розумієш? У всьому, що ти робиш!