Розділ 2

♔

З того, що я зрозуміла під час невдалого допиту, тіару викрали саме після того, як ми з Вітольдом посварилися просто посеред танцю. Авжеж, усі погляди були прикуті до нас — до того, як я, підхопивши пишну спідницю, вилетіла з бальної зали, і до того, як Вітольд, навіть не замислюючись, кинувся слідом.

Звісно, наздогнати мене він не встиг: я одразу сховалася під сходами й вийшла зі схованки лише тоді, коли він промчав повз.

Ймовірно, обурення засліпило мене настільки, що я не усвідомила, який важливий момент проґавила. І ніхто, безперечно, не звернув уваги на те, як тіара злотинської королеви, що спочивала на шовковій подушці, безслідно зникла.

Я знервовано стиснула руку Вітольда, коли ми коридорами прямували до зали, й тихо звернулася до нього:

— Думаєш, вони чули, через що ми сварилися?

— Думаю, це було важко не почути, — відказав він, відвертаючись. — Ти досить голосно заявила, що ніколи не вийдеш заміж за такого, як я. Здається, у ту мить навіть музика стихла.

Я закусила губу й зітхнула, намагаючись приховати рум’янець.

 — Скажу всім, що перенервувала, — мовила я невпевнено. Вітольд кивнув.

— Звучить правдоподібно, — на його губах заграла усмішка. — Зрештою, не щодня тобі освідчується красивий, розумний, харизматичний, багатий…

— Забув додати скромний, Вітольде.

— …Вітольд Потоцький, — докінчив він і раптом зупинив мене. — Зніми рукавички й дай мені руку.

Я здивовано втупилася в нього, насупившись.

 — Навіщо?

Він не відповів — лише обережно потягнув за мої рукавички. Я цокнула язиком, але піддалася. Тим часом Вітольд намацав у кишені маленьку коробочку й дістав її.

Я зніяковіло похитала головою, відступаючи, та він насупив брови, перехопив мою руку й надягнув каблучку на безіменний палець правої руки.

— Невже сама думка про шлюб зі мною тобі така неприємна? — серйозно спитав він, відірвавши погляд від діаманта. І, не дочекавшись відповіді, додав: — Принаймні тепер гості побачать коштовність і охоче повірять, що якась там королівська тіара тобі ні до чого, коли наречений готовий засипати тебе дорогими дарами.

— Тіара все одно коштує більше, — зауважила я вже веселіше, а тоді сором’язливо додала: — І мені нічого від тебе не потрібно.

— Шкода, — він ще раз ковзнув поглядом по моїй руці, перш ніж відпустити її. — Я б дав тобі все, чого забажаєш. Дай-но рукавички — сховаю їх під фраком.

Я відвернулася, зітхнувши, та він знову взяв мене за руку й переплів наші пальці.

 — Готова? — спитав він. Я кивнула вже значно впевненіше. — Тоді ходімо. І заради Богів, бодай удавай, що справді зробила правильний вибір на мою користь і не пошкодуєш про нього найближчим часом.

♔

Обнишпорити всі куточки зали було непросто, коли в ній товпилося стільки гостей. Хоч королівська родина й вирішила не переривати свято та запросила більшість присутніх до танцю, дехто так і залишився стояти біля стін і вікон. Інші ж кружляли довкола ялинки, прикрашеної скляними іграшками, шовковими стрічками й палаючими свічками.

Вітольд не відступав від мене ані на крок, пересуваючись поруч, мов моя тінь. Саме через це йому довелося вислухати незліченні коментарі про те, що робити пропозицію в такому натовпі — не найкраща ідея, адже можуть трапитися такі ж несуразні й невиховані наречені, як я.

— Це повністю моя провина, — поважно вибачався перед кожною з них Вітольд, поки я, стискаючи його руку, розглядала гостей і вартових. — Я мав придумати щось значно романтичніше і, певно, інтимніше для прохання стати моєю дружиною такої сором’язливої дівчини.

Він обіцяв усім різні нісенітниці — виправитися, зробити все правильно, — і жінки, пробачивши йому всі гріхи, схвально усміхалися вже мені. Що ж, не дивно. Саме такий вплив мав Вітольд на жінок будь-якого віку.

— Помітила щось варте уваги? — поцікавився він пошепки, торкнувшись мого вуха гарячим диханням. — Чи мені ще трохи побазікати?

Я погодилася:

  — Бесіди стали б у нагоді, — хмикнула я. — Навіть такі брехливі.

— Про що саме?

— Про те, що ти виправишся й станеш для мене ідеальним чоловіком. Таким, якого я варта.

Вітольд насупив брови, хоча на губах з’явилась грайлива усмішка.

  — Це я таке сказав?

— Так, — підтвердила я нахабно. — Здається, декілька розмов напередодні і ще декілька — опісля.

— Я не брехав, — легковажно зауважив він і спокійнісінько втягнувся в наступну бесіду, мов це зовсім не через нього в мене раптом забракло повітря в грудях.

Ні-ні. Ну от чому знову палають щоки? Це ж Вітольд. Шибайголова, бабій, занадто несерйозний і безтурботний Вітольд, якого я знаю з дитинства. Мені добре відомо, що його батьки — так само як і мої — певний час сподівалися на наш союз, допоки не опустили руки.

Мені не можна сподіватися. Його привселюдні заяви нічого не означають. Я просто стану ще однією дурепою, яка дозволила собі мріяти.

Вітольд легко завів чергову розмову з якимось подружжям, взявши мою руку під лікоть і стискаючи долоню пальцями іншої руки. І хай як це було приємно, я мусила відволіктися й знову оглянути присутніх, бо…