Розділ 1

♔

Коли тебе звинувачують у викраденні королівської тіари, ви не так вже багато можете зробити. От де ви були, наприклад, о сьомій годині вечора, коли це сталося? Що-що, панянко? Переховувалися в покоях від небажаного залицяльника, кажете?! Так ми вам і повірили! Хто це може підтвердити? Ах, ніхто? Ну тоді нам усе з вами зрозуміло!

Ох, не варто було приймати запрошення на бал! Сиділа б собі в батьківському маєтку й бід не знала. Та що робити, коли тебе запрошує не абихто, а королівська родина? Не відмовлятися ж, справді? І батьки прийняли це запрошення аж надто щасливо, наказавши мені мало того що поїхати, ще й без нареченого не повертатися! Де я його візьму, цього нареченого, га?! У кімнатці для допиту й тортур?!

— Що, панянко, збираєтесь зізнатися? — звернувся до мене вкотре королівський слідчий, склавши руки на грудях, коли я скривилася від власних думок. — Якщо повернете тіару, вас відпустять без розголосу.

Ага, відпустять! Без розголосу! Немов усі запрошені на бал гості не знають, що мене затримали за підозрою у викраденні королівської коштовності!

— Я навіть не знаю, як виглядає ця тіара, — повторила я те, що й раніше. Напевне, саме тому ця розмова тягнеться безкінечно — переливаємо з пустого в порожнє! — Можливо, справжній злодій уже втік із палацу, а ви мене тут тримаєте!

— Щодо цього, панянко, не хвилюйтеся, — гмикнув слідчий. — Усі виходи заблоковані, тим паче на вулиці вирує хуртовина. Екіпаж не проїде, людину ми б помітили. І вам теж утекти не вдасться.

Я, попри власну розгубленість, роздратовано пхикнула:

— І не збиралася!

Та я вже легко можу змалювати всі статті, які напишуть про сьогоднішню ніч: новорічна казка дебютантки не вдалася так само, як і привласнення королівської реліквії! І своїх батьків уявити можу, коли вони читатимуть газети й чутимуть плітки з перших вуст. Осоромлюся сама й осоромлю всю родину.

І через кого?! Через шибайголову й бабія Вітольда, який дурня валяв?!

Бачте, одружитися на мені він вирішив? А мене ти спитав, падлюка ти така?! Дзуськи тобі!

— Не знаю, з якої причини ви так розлютилися, панянко, але очі ваші вогнем палають, — втомлено зітхнув слідчий у нарядному фраці. Я кліпнула очима й опустила голову. — Шкода, що вам це не допоможе. Ви — єдина, кого під час зникнення тіари ніхто не бачив. Єдина, хто був так близько до коштовності. Ніхто не може підтвердити, що ви перебували у своїх покоях, так само як ніхто не може підтвердити, що ви справді були там.

Ух, справи мої кепські!

Потрібно терміново щось вигадати. Щось таке, що може збити з пантелику навіть королівських детективів. Прикинутися дамою в біді, втратити свідомість і виграти собі більше часу на роздуми? Зрештою, серйозних підстав для мого звинувачення вони не мають: коштовності при собі я не маю. Я, звичайно, могла б її десь сховати, але й дурню зрозуміло, що недалеко й десь на території палацу. Отже, треба все обшукати, але спочатку потрібно відхреститися від цього слідчого…

Він різко підняв голову на голоси, які почулися за дверима. Я ж була надто заклопотана власними думками, щоб звернути на крики увагу. Та лаявся там хтось дійсно не на жарт, ледь двері не вибиваючи. Навіть слідчий насупив брови й пішов до дверей, щоб послухати, що там відбувається.

Аж тут вони раптом самі відчинилися, і я почула голос вартового:

— Ясний пане, тут один просто-таки рветься…

Будь-які слова були зайві, коли я впізнала напрочуд знайоме гаркання:

— Де вона?!

А тоді до мене кинувся Вітольд — людина, нині просто ненависна для мене, з очима, повними стількох недоречних емоцій, що я здивовано закліпала.

— Боги милостиві, Аліціє! Ти в порядку? Що вони…

— Хто ви такий і що тут відбувається? — спокійно обірвав слідчий, недобро примруживши очі. Якби я не була так приголомшена, то зробила б точно такий самий вираз обличчя, але поки що могла лише розгублено спостерігати.

— Мене звати Вітольд Потоцький, — поважно представився він із церемоніальною відстороненістю. Він говорив таким тоном, якого я ніколи раніше не чула: тихо й спокійно, з холодом, у якому приховувалася лють, немов зачитував закон. — І я вимагаю негайно відпустити Аліцію Вишневецьку з-під варти!

Слідчий, упізнавши шляхетське прізвище, гмикнув і відійшов, сміливо глянувши Вітольду в очі.

— На якій підставі, пане Потоцький?

Вітольд глянув на мене, і я приголомшено розтулила губи, підхоплюючись на ноги. Я знала цей погляд. З таким поглядом Вітольд зазвичай робив таке, що й на голову не вдінеш!

— Мовчи заради Богів! — просичала я крізь зуби, утримуючи його погляд. Я хотіла сказати, що сама виплутаюся. Що він усе зіпсує, як і завжди. Що це через нього я опинилася у цій ситуації.

Та Вітольд проігнорував мої застереження. Він розправив плечі, задер підборіддя невимовно високо й нахабно заявив:

— Аліція Вишневецька — моя наречена! — гордо вимовив він, і мені щелепа відвисла. — І в момент викрадення тіари вона була зі мною!

♔

Я ледь стримувала себе, коли Вітольд за руку виводив мене з кімнати для допиту. Міцно стискала губи, аби мимоволі не виказати йому всього, що про нього думала.