23.

Місяць! Йому знадобився цілий місяць, щоб хоч би частково повернути собі форму. Тіло, звичне зносити будь-які навантаження без проблем та напруги, наділене надприродними здібностями, зараз поводилося... дивно! Ден уже й забув, як це бути людиною! Чотири сотні років у шкурі звіра стирають не лише далеке минуле, а й спотворюють сприйняття світу. Він вчився жити з нуля, як немовля! Сидіти, ходити, навіть тримати ложку! Все здавалося надзвичайно важким, рухи незграбними, а тіло надто громіздким, немов чужим. Та наполегливе бажання побачити Машу змушувало рухатися вперед!

Антонов щоразу долав себе, ламаючи всі стереотипи. Лікарі лише шоковано розводили руками, а Олег усе частіше хмурив брови. З одного боку він радів здобуткам друга, з іншого — надто боявся наслідків їх із Воскресенською зустрічі. Що, якщо вона відмовить?

Через тридцять днів, Денис стояв на порозі лікарні, на повні груди вдихаючи холодне осіннє повітря. В повітрі пролітали перші, тендітні, ледь помітні сніжинки. Вони танули, не долітаючи до землі, та це не порушувало відчуття легкої чарівності моменту.

- Ти ж розумієш, що тобі ще рано виписуватись? – дзижчав над вухом Громов. – Лікарі бояться…

- Вони бояться втратити свої гроші, - відмахнувся Антонов. - З огляду на те, скільки я тут залишив за весь час, не безпідставно. Олеже, я чудово почуваюся і готовий виконати задумане! Ти дістав мені те, про що ми домовлялися?

Друг демонстративно скривився, проте ухилятися не став. Простягнув Денису товсту папку з паперами.

- Тут все: де живе, чим займається, як проводить вільний час... Дене, послухай! У неї почалося нове життя! Дай дівчинці спокій і займися реабілітацією! Ти дивом вижив у тій аварії! Тобі мало б відняти ноги, а ти ось тут, стоїш...

-  Саме так, друже! Саме так... Я стою і більше свій шанс нізащо не проґавлю!

На цьому суперечки були закінчені, а ще через день чоловік уже сидів у бізнес-класі літака, що прямував до Італії.

Маша, його маленька дівчинка, така тендітна і така сильна водночас! Вона дивилася на нього величезними блискучими очима з аркуша фотопаперу, то посміхаючись, то задумливо, а то з легким сумом у погляді. Ось вона гуляє вузькими вуличками Палермо, ось сидить біля моря з ріжком морозива, а ось усміхається якомусь хлопцеві… Це фото найбільше вибішувало чоловіка! Та знищити його у Дениса не вистачало духу, адже Маша тут так щиро веселиться.

Загалом, незважаючи на ревнощі і сумніви, що роз'їдали душу, Антонов поспішав до своєї коханої, ні на мить не сумніваючись, він зможе її повернути!

У Палермо прибув лише за добу. Втомлений, як чорт, з тремтячими ногами він все ж таки вирушив до будинку її батька. Невеликий, захований серед сотень подібних, він зустрів гостя тишею. Після декількох тривалих дзвінків, двері так само залишалися міцно замкненими. Тяжко зітхнувши, чоловік попрямував до орендованої машини.

- Сеньйоре, я можу вам чимось допомогти? – запитали італійською. Ден не те щоб володів мовою, та кілька необхідних у побуті фраз знав.

- Мені потрібна Марія Воскресенська, - відповів Антонов, повертаючись до співрозмовника. На нього дивилися знайомі, до болю в серці, очі, тільки з чоловічого обличчя. Середнього зросту, худорлявий, але абсолютно не старий чоловік з окулярами на переніссі та твердим поглядом.

- Ви знайомі з Машею? – здивувався її батько.

- Старий друг, - відповів Денис. - Не підкажете, де я зможу її відшукати?

- У цей час вона зазвичай на пляжі, проте де конкретно, я вам не скажу... Не знаю, - сумно посміхнувся співрозмовник. – Та ви заходьте! Поговорите, як вона повернеться!

- Не сьогодні, – посміхнувся у відповідь Антонов. Від тривалої перенапруги йому вже зводило м'язи, обіцяючи будь-якої миті зламати опір. Денису терміново був потрібний відпочинок! - Дякую! Я завтра зайду!

Попрощавшись, гість швидко поїхав у бік заброньованого готелю!

***

Безкрає небо над головою, пофарбоване в жовто-оранжевий на заході, блакитна вода лоскоче ступні, теплий пісок під ногами і тиша, що розриває барабанні перетинки. Стільки часу минуло, а я ніяк не звикну, що тут, на цьому острові є місця, де можна усамітнитися…

Палермо зустрів мене тисячею голосів, сміхом, автомобільними сигналами та незнайомою мовою. Було цікаво та дико одночасно! Тато устрів на автовокзалі. Тепло обійнявши і ні про що не питаючи, він посадив мене в машину, везучи у невідомість. Всі мої побоювання на рахунок Валерії, італійки з українським корінням, були марними. Жінка виявилася більш ніж розумною та врівноваженою, а ще… на восьмому місяці вагітності. Шоковано подивилася на татка, проте той лише розвів руками, щасливо посміхаючись.

- Ми... приготували тобі кімнату, - невпевнено затнулась Валерія, прикриваючи великий живіт. – Почувайся, як вдома…

- Але не забувай, що в гостях, - посміхнулася у відповідь, розбиваючи легку напругу, яка виникла з моєю появою. Здається, дехто теж хвилювався перед нашою зустріччю!

Ось так і закрутилося. З ранку працювала, я напросилася в помічники у магазин до Лєри, як звеліла величати її батькова дружина, а після шести вирушала прогулятися. Найчастіше до моря. Осінь тут виявилася незвично спекотною, тому тіло, яке не знало нормальної відпустки, було у захваті, от тільки серце нещадно рвалося назад. Адже йому невтямки, чому нам не можна повертатися.