22.

Він приїжджав... Приїжджав тому, що йому було не байдуже, чи просто хотів отримати плату за свою допомогу? Якщо так, тоді чому не зустрівся зі мною?.. Отже, того дня це справді був позашляховик Дениса? Мені не здалося? Тоді, чому він поїхав, так і не поговоривши?..

Думки не давали спокою весь час, поки Олег летів до столиці, бо їзду більше 150 км/год інакше, як «летів», я назвати не здатна! Можливо, саме це не дозволяло мені зосередитися на тих віражах, які весь час витворяв дивний, трохи скажений, чоловік. Він мчав повз інші машини, а в мене перед очима спливали то яскраві, з легкою насмішкою, очі, то сцена з його кабінету з попелястою білявкою на колінах.

Не знаю, що більше вибішувало, його зрада, хоча ніби й нікому було зраджувати, чи моя сліпа віра в його невинність? Ось вона, справжня закохана дурепа, готова все пробачити і забути, аби лиш їй натякнули, що почуття можуть бути взаємними. Зневажаю себе за це, а вдіяти з собою все одно нічого не можу!

Лікарня виявилася величезною, світлою і явно дуже дорогою. Весь персонал в однакових костюмах посміхається і намагається тобі догодити. Нас провели на третій поверх, у VIP-палату біля поста медсестри. Непогано влаштувався! Окремий санвузол, телевізор та дівиці вродливі бігають!.. Все, як по-маслу, у цих мажорів! Насправді ж, я просто намагалася сховатись за грубувато збитим щитом із сарказму від того, що могла зараз побачити… Такий собі захисний механізм!

Не спрацювало!.. Серце боляче стислося побачивши вихудлого, блідого до синяви Дениса. Нещодавно я дивувалася його силі і витривалості, а зараз переді мною лежав живий труп. Чому так сталося? Хіба він не повинен бути кимось на зразок супергероя? Безсмертний, невразливий і дуже загадковий! Невже вся його історія лише казка? Спритний трюк для довірливих дівчат?..

І навіть так, мені було щиро шкода його! «Що ж, колись ти врятував мене. Прийшла моя черга повертати борги!»

- І що мені робити? - запитала у чоловіка, котрий мовчки спостерігав за мною.

- Не знаю, - знизав той плечима. – Кажуть, люди у комі все чують. Спробуйте поговорити з ним.

- Поговорити, значить...

***

Темрява! Не страшна чи то задушлива, як у нічних кошмарах, ні! Вона… світла? Якщо темрява взагалі буває світлою!.. Заспокійлива, чи що... З неї зароджується життя і в неї вона ж повертається. Місце, де ти не почуваєшся чужим, наче повернувся додому! Де немає ні болю, ні смутку, ні жалю. Ти просто пливеш у невагомості, насолоджуючись вічністю!..

Він був там! Як довго не пам'ятав, та й не замислювався ніколи. Час ніби зупинився. Продовжуючи не вагомо пливти, він повільно наближався до сяючої яскравим білим світлом воронки. Там, у такому загадковому і такому привабливому водночас місці, все зникало, ніколи більше не повертаючись. Проте страху не було, лише незрозуміле відчуття втрати…

- Значить, вирішив втекти, - почувся десь поруч до болю знайомий голос. - Хто б сумнівався! Усі ви такі: погуляли та й покинули! Слабаки, не здатні на великі вчинки!..

Він завмер, прислухаючись до тихої мови. Хто це? Чому його зачіпає та зневага, з якою розмовляє ця жінка?

- А я ж чекала... сподівалася... мріяла! Дурепа! Уявляла, як ти приїдеш і забереш мене у світле майбутнє! Адже ти казав, що я твоя істинна! А то натомість? Фарбована блондинка з фальшивими грудьми! Боже! Це так принизливо! Мене проміняли на якусь ляльку!

«НІ! - рвонулося щось зсередини, розриваючи м'які пута, що обплітали його примарні кінцівки. - Все не так! Ти не так зрозуміла! Я б ніколи!..»

- Олег помилився, притягнувши мене сюди, - продовжував рвати його на частини просочений болем голос. Його не зрозуміли! Не почули! У ньому розчарувалися! - Я не зможу витягти тебе з цієї ями! Не можна змусити боротися!.. У народженні та смерті ми самі по собі! Ти сам все вирішив…

«Ні! Ні!.. Не правда!»

- Ти зробив дурість, Антонов, та не мені тебе судити! Прощавай!..

«НІ!» - вибухнуло всередині яскравим спалахом, а наступної миті його ослаблі, тремтячі пальці схопили щось м'яке і тепле.

«Впіймав…» - промайнуло полегшене в голові.

- Почув, значить! - веселий голос Маші трохи заспокоїв стривожене серце, котре намагалося вилетіти з грудей. - Так і знала, що тебе навіть на смертному одрі легко взяти на "слабко"! Дівчата, тут ваш пацієнт прокинувся!

А потім все закрутилося!.. Охи та зітхання, огляди, нескінченні перевірки та сканування, уколи та крапельниці… І десь на задньому плані усього цього час від часу маячила задоволена пика Громова. Антонов все мужньо зносив, навіть не розпитуючи, що він взагалі забув у цій лікарні і як сюди потрапив, сподіваючись ще хоч раз побачити її. Та до вечора Маша так і не зайшла, і до наступного, і ще через день.

- Що відбувається? - запитав Денис, коли після роботи до нього зазирнув задоволений Олег.

- Ти про що? - здивувався друг, розпаковуючи величезний пакет із супермаркету.

- Де Маша? – терпляче пояснив Антонов.

На якийсь час у палаті зависла тягуча тиша. Ден не збирався відступати, а Громов не знав, що відповісти.

- Поїхала, - приречено видихнув чоловік, опускаючись у гостьове крісло.