21.

Тік-так, тік-так… Тихо відраховував час старенький настінний годинник. Ще трохи посиджу і виходитиму! Попереду довгий шлях…

Не знаю, як я наважилася! Просто, коли зрозуміла, що зламалася, і більше мене нічому тримати, всередині щось тихо клацнуло! Замість дурних думок про суїцид, які якимось чином все ж таки закрадалися в голову, самобичування та самокопання, я зібрала речі, Пушка і поїхала «заземлятися»! Тобто до матері! Вона зустріла мене на порозі з подивом, але мовчки. Просто впустила всередину і налила свого фірмового чаю з м'ятою та мелісою.

За два тижні, що я провела тут, мене жодного разу ні про що не спитали. Та їх ненав'язлива увага і підтримка повернули мені віру у… щастя. Якось так, мабуть!

- Ми порадилися з батьком, - сказала якось мама, присівши поряд на диван, - він пропонує тобі приїхати в гості.

- Ти ж знаєш, що я не маю паспорта, - відмахнулася від спокусливої ​​пропозиції. Насправді тато вже кілька разів закликав, проте я відмовлялася. Його нова дружина трохи… ревнива. І це ще м'яко сказано! Не хочу заважати їхньому щастю!

- Максим подзвонив одному знайомому... Загалом завтра подаси документи, до кінця тижня паспорт уже буде на руках!

- По-перше, це дорого, - щиро здивувалася такій оперативності. - А по-друге, візу не так легко отримати.

- У нас "безвіз", забула? - тепло посміхнулася ця невідома мені жінка. - Збирайся! У понеділок виїжджає автобус до Італії. І, Машо, купи собі купальник!

- Пушка не пропустять…

- Він тут поживе, - відмахнулась матуся. - Якщо я з твоїми братами справляюся, то з цим засранцем якось розберуся!

Так все й вийшло! З документами розібралися напрочуд швидко, речі зібрала, добре, у мене їх не багато. За котом нагляне мама, а за квартирою – її чоловік, Максим. Він іноді буває в моєму місті проїздом, заїде та й квартплату віддасть.

Загалом, нічого більше мене тут не тримало! Проте якесь дивне занепокоєння всередині ніяк не давало спокою. Певно, це звичайний мандраж!

Годинник відбив дванадцяту, час виїжджати! Викликала таксі і, схопивши свою маленьку дорожню валізку, в якій сховалися найнеобхідніші дрібниці та кілька комплектів одягу, попрямувала на вихід. Проводжати не було кому! Діти в садочку, мама та вітчим на роботі. Хіба Пушок нервово крутився під ногами, заважаючи пройти до дверей. Напевно, він зрозумів, що улюблена господиня зібралася залишити його в цьому котячому пеклі з маленькими верескливими монстриками, от і кидається в істериці!

- Пробач, любий, але з собою я тебе взяти не можу, - спробувала обійти пухнасту дупцю.

- Мау-у - кричав не своїм голосом кіт.

Схопила, поцілувала в колючі вуса і посадила на етажерку. Шокований кіт забув навіщо взагалі репетував. А я тим часом добігла до дверей. Одягалася на ходу, намагаючись встигнути, поки Пушок не прийшов до тями. Схопила сумку, валізу і різко штовхнула вхідні двері... По той бік почувся гучний «бум», потім чийсь зойк і грубий мат. Я що, когось забила?

Обережно прочинивши вхідні двері, визирнула в коридор. Звідти на мене дивилися величезні, сповнені невисловлених претензій очі раніше знайомого чоловіка. А він що тут робить?

***

Подзвонив лікар, Денису стало гірше! Часу майже не залишилося, а він досі шукає цю чортову квартиру! Номери на старих, оббитих дерматином, дверях невеликої хрущовки, давно повідвалювалися, залишаючи по собі лише ледь помітні мітки. Олег якраз нахилився до одного з таких шедеврів радянської доби, коли двері раптово виявилися неприпустимо близько до його обличчя. Різкий удар припав по найдорожчому, чим чоловік завжди таємно пишався, по ідеально рівному носі! Щось голосно хруснуло і тонка цівка крові побігла з лівої ніздрі.

- С-с-с… Бл…! Вашу маму!.. Та що це за довбана помийна яма?..

Громов би ще довго викладав усьому під'їзду, що він думає про тутешній інтер’єр, відсутність нормального освітлення, тощо, але тут двері знову прочинилися, а звідти на нього глянуло знайоме обличчя. Маша!

Спочатку дівчина розгубилася і навіть злякалася трохи, та коли прийшло впізнавання, демонстративно скривилася і зібралася знову зачинити чортові двері.

- Зашдіть! - прошипів чоловік, затискаючи побитого носа. - Мені треба з вами поховорити!

- Ви що, не все ще виказали? - вигукнула Марія.

- Я не про це! – скривився Олег. - Моше, впустите? Мені б вмитися!

Схрестивши руки на грудях, дівчина все ж таки відійшла вбік, пропускаючи несподіваного гостя. Невеликий коридор, завалений взуттям і дитячими іграшками, трохи застарілі, проте ще добротні меблі в радянському стилі, або ж просто ще з тих часів, крихітна ванна, де навряд чи можна нормально розвернутися... Що ж, не багато! Не дивно, що Воскресенська спробувала захапати його друга. Від такого будь-хто втече!

- Навіщо ви тут? - накинулася дівчина відразу ж, як тільки Громов вийшов із ванної.

- Мені потрібна ваша допомога! – не став ухилятися чоловік. Він уже твердо вирішив, якщо Марія не погодиться допомогти, чоловік запропонує їй гроші. Стільки грошей, аби вона не змогла відмовитися!

- Навіть так!.. – їдкий сарказм просто сочився назовні крізь відсторонений вираз обличчя.