19.

Він працював! Вдень і вночі, забуваючи про їжу, а спати вкладався, лише коли зовсім валився з ніг. Це не рятувало від сновидінь, проте не абияк заглушало біль під час неспання. Олег не раз намагався витягнути його у світ, приводив на різні вечірки, де неймовірні дівчата самі крутилися навколо нього, готові на все, але відгуку не було. Нічого! Ні в серці, ні фізично!

Він ніби помер, залишивши свою оболонку без душі розгрібати щоденні проблеми, а сам забився глибоко в куток свідомості, туди ж, куди сховався його звір. Він мовчав! Не гарчав, не сердився, як раніше, не просився на зовні. Просто мовчав десь на задвірках почуттів, повільно помираючи від неминучості.

Колись його вчили, що найголовніше для таких, як він, це боротьба! Поки є за що боротися, вони непереможні! А що тепер? Зламати життя безневинної дівчини заради власних амбіцій? Що, якщо все повторитися, і він вкотре її втратить? Хіба це не стане вироком для них обох? Хіба варте його власне щастя життя коханої? Однозначно, ні!

Остання думка завжди діяла безвідмовно, протвережуючи стомлений мозок і зупиняючи, готове зірватися будь-якої миті, тіло.

Альбіна притяглася до нього в один із таких днів, коли мозок ще не встиг скомандувати тілу «стоп»! Розкішна блондинка з усіма необхідними округлостями, вона спокусливо вмостилася на мій стіл, нахиляючись нижче, аби зазирнути в стомлені очі, і відкриваючи всі верхні принади на показ.

- Привіт, любий! - промуркотіла ця драна кішка. - Де ти пропадав? Я так за тобою скучила! Зовсім забув про свою кицю!

- Альбіно, що тобі треба? - втомлено розтираючи очі, Антонов спробував хоч трохи підбадьоритися.

- Фу! – награно скривилася жінка. – Навіщо так грубо?

Зіскочивши зі столу, блондинка повільно обійшла його і прилаштувалася за спиною у Дениса. У ніс вдарив надто нудотний запах дорогих парфумів, а тонкі долоні опустилися на широкі плечі.

- Ти такий напружений, натягнутий, як струна, - муркотіла на вушко спокусниця, розтираючи і в правду сковану спину. Денис навіть мимоволі подався назад, віддаючись розслаблюючим рухам. – Я прийшла, щоб допомогти тобі розслабитися, нічого більше! Хочеш, я прямо тут зроблю все, що ти накажеш?

Пустотливі пальчики вже розстебнули верхні ґудзики сорочки і заповзли під неї, злегка дряпаючи чутливу шкіру грудей. Антонов спробував смикнутись убік, але раптом в очах потемніло, а в голові зашуміла кров. Здається, він перестарався!

Вирішивши, що це запрошення, Альбіна різким рухом розвернула до себе крісло і вп'ялася в чоловічі губи пристрасним поцілунком, хтиво застогнавши. Що привело Дениса до тями раніше, цей поцілунок чи гучний грюкіт дверей, чоловік не знав. Але вже наступної миті різко скинув приголомшену жінку з колін.

- Забирайся! - рикнув Денис, гидливо витираючи забруднені помадою губи. – І щоб я тебе більше не бачив тут! Зрозуміла?

- Але ж... - пробелькотіла Альбіна, несвідомо відповзаючи від розлюченого коханця.

Таким Антонова вона ще ніколи не бачила! Тіло напружилося, ніби збільшуючись у розмірах, кулаки ледь стільницю не розламують, а в очах така безодня ненависті, що її ледь не захлиснуло з головою.

Схопивши покинуте на підлозі пальто, жінка кулею вилетіла з кабінету, не помічаючи ні шокованих поглядів секретарок, ні того, як зламався підбор у дорогій туфлі.

***

Я бігла геть! Туди, де ніхто не зможе побачити моїх сліз, туди, де я зможу викричатись і відпустити ту прорву болю, що захлиснув з головою. Адже я знала, що дарма поїхала! Знала, що можу побачити байдужість у таких знайомих очах... Знала, що, як дурепа, закохалася в недосяжну мрію... Що ж, ось тобі, Машо, холодний душ! Не будь наївною і перестань вірити в казки! Іноді світ саме такий, яким здався спочатку!

На перший поверх збігла сходами. Не тому, що ліфта не було, а тому, що мені було соромно показуватись на людях з таким обличчям. Навряд чи я зможу взяти себе до рук! А більшої ганьби, аніж трапилася, я не переживу!

Так я думала, поки в холі мене не гукнув якийсь чоловік. Він упіймав мене біля самого виходу, грубо вхопив за лікоть і витяг з будівлі. Не знаю, що мені більше допомогла: шок чи різкий біль у плечі, але сльози, що так і не скотилися, самі собою висохли.

- Маріє! - злісно гарчав невідомий, відтягнувши мене до автомобільної стоянки і заштовхавши в якусь іномарку. - Я говоритиму тільки раз, і повторювати не стану! Ніколи більше тут не з'являйтеся! Щоб я навіть вашого духу не відчував біля Дениса! Вам мало того, що ви зруйнували його життя? Вирішили добити до кінця? Що вам ще від нього потрібно? Вам зменшили навантаження, дали надбавку і навіть не звільнили, хоча я дуже на це розраховував, а вам все ще мало? Ви жорстокіші, аніж я розраховував! У вас немає ні совісті, ні сорому! Їдьте, і ніколи більше не повертайтесь! А інакше я сам зламаю ваше життя! Вам навіть у підворіттях подавати не буде кому! Усвідомили? А тепер забирайтеся!

Машина різко зупинилася і мене, як шкодливе цуценя, викинули на вулицю.

Шок! Він паралізував не лише мозок, а й тіло. Я стояла десь посеред величезного міста, не в змозі ні озирнутися, ні заговорити. Почуттів не було ніяких! Зовсім! Я взагалі неясно пам'ятаю той час. Здається, той невідомий чоловік привіз мене на автовокзал, але ні як купувала квиток, ні як поверталася додому, взагалі не пам'ятаю!