18.

Наступного дня написала заяву на відгул. Лише один день на поїздку до столиці та назад! Лише кілька годин, щоб зустрітися та поговорити… Сподіваюся, у мене все вийде!

Виїжджала вночі, швидким поїздом, щоб уже о восьмій ранку опинитися на місці. Сподіваюся, за ті дванадцять години, що мене не буде, Пушок не спалить нашу квартиру і не затопить сусідів!

Хто сумнівався, що після приїзду я потраплю в тягучку? У метро спускатися навіть не пробувала. Нехай мене вважають селючкою, але навчитися орієнтуватись у тих кілометрах підземних шляхів за десять хвилин неможливо! Вирушила до тролейбусної зупинки… Загалом, до головного офісу дісталася якраз о десятій. Акуратна зачіска розсипалася, пальто трохи пом'ялося в товкучці, на чоботі засох брудний відбиток чужого черевика. Це хтось насупив мені на ногу у переповненому міському транспорті. Але, незважаючи на це все, настрій бойовий!

За скляними розсувними дверима мене зустрів величезний світлий хол. Люди у ділових костюмах поспішали у своїх справах. Де шукати Дениса, я й гадки не мала, тому, як доброчесна співробітниця, попрямувала до ресепшну.

- Здрастуйте, я - Маша. Я з вашої філії… - спробувала швиденько пояснити милій привітній дівчині мету свого візиту.

- Доброго дня! - перебила "мила" дівчина, продовжуючи незворушно посміхатися. - Я - Ірина! Чим можу вам бути корисною?

- Я прибула з філії вашої компанії. У мене є важливі папери для Дениса Андрійовича… - було дуже соромно брехати, але інакше мене навряд чи пропустять.

- У вас призначено зустріч? - запитала співробітниця-робот, швидко щось друкуючи на комп'ютері.

- Ні, але…

- Тоді я нічим не зможу вам допомогти! - втратила до мене інтерес співробітниця офісу. – Денис Андрійович не приймає без попереднього запису. Але ви можете залишити свої документи тут, я передам його секретареві…

- Ні-ні! - відійшла на півкроку від стійки реєстрації. – Мені… кхм… наказали передати їх із рук в руки…

- Тоді я можу спробувати втиснути ваш візит до його розкладу наступного тижня…

- Але я лише на один день приїхала…

Розчарування та злість! Ось що оселилося у моїй душі. Злість не на цих буржуїв, ні! Хоча, і на них варто розсердитися! Зачинились у своїх кабінетах, не помічаючи світу під ногами! Злість на себе! Адже знала, що так буде, відчувала і все одно повірила! Понадіялася, що все вийде… Яка дурість!

- Ну, то як, вас записувати? – вивів мене із задумливості беземоційний голос.

- Напевно, ні…

Стиснувши міцно кулаки, вже розвернулася, щоб піти геть, коли почула позаду знайомий голос:

- Маша? Що ти тут робиш?

***

Ліфт повільно спустився на перший поверх, випускаючи зі своїх нутрощів півдесятка знайомих-незнайомців. Кожен із них поспішає у власних справах, рідко помічаючи оточуючих. Як за такого темпу життя, вона збирається знайти собі гідного чоловіка? Ні в неї, ні в її колег немає часу на тривалі серйозні стосунки. А все, що прослизає повз, не залишаючи навіть спогадів, не варте й уваги.

Струснувши головою, приваблива жінка попрямувала до ресепшину. Декілька хвилин тому туди доставили кур'єром важливі папери! А чекати, поки їх хтось підійме нагору, часу зовсім немає. Після обіду відбудеться чергове засідання. Мало хто знає, та незабаром у Німеччині відкриється чергова філія їхньої корпорації. Що ж, можливо, це її шанс? Можливо, варто випросити собі тепленьке місце? Було б добре…

Але не веселі думки перервав знайомий жіночий голос. Де б вона могла його почути? Придивившись, Надія впізнала у невисокій, трохи розпатланій дівчині Марію Воскресенську. Ту саму, яку нещодавно згадувала і яка мимоволі розбила в друзки її надії.

Навіщо вона це зробила, Надя не знала, та усвідомлення всієї підлості цього світу раптово накрило з такою неймовірною силою, що вона не змогла опиратися. "Що ж, нехай протверезіє зараз, аніж коли вже буде пізно!"

- Маша? Що ти тут робиш?

Воскресенська на якусь мить завмерла, не знаючи, як реагувати на їхню зустріч або ж як відповісти. Проте вже наступної миті в її очах спалахнула така знайома дитяча надія. Така сама колись палала і в її очах. Як все ж таки гірко усвідомлювати свої втрати…

- Надю... Та я тут оце... - зам'ялася дівчина, стискаючи в руках сумку. – Документи привезла Денису Андрійовичу… але мене не впустили…

- Передати? – внутрішньо скривилася жінка. Які документи? Та в неї на обличчі написано: приїхала до нього розповісти про свої почуття! Бідолашна дівчинка!

- Н-ні! Я сама хотіла… Але, напевно, краще в інший раз…

- Ходімо! – Надія кивнула у бік ліфту, одночасно забираючи з рук молодшого секретаря свою посилку. – Я проведу тебе! Передаси свої документи…

У ліфті здіймалися мовчки. Воскресенську всю дрібно трусило, але дівчина трималася стійко. Навіть усміхалася іноді. Тим болючішим було усвідомлення того, що їй доведеться побачити в кабінеті шефа.

- Сюди! – вона вказала рукою на двері.

- А мене пропустять? – невпевнено посміхнулася Марія.