16.

Яскраве сонячне сяйво сліпить очі, десь поруч дзюрчить струмок, вітер м'яко ворушить волосся, освіжаючи такого спекотного дня, під ногами шарудить м'яка трава. Рай, доповнений її тонким силуетом у сонячних променях та дзвінким сміхом. Вона танцює, кружляє навколо нього, як метелик, наповнюючи душу спокоєм, а серце радістю. Ось воно щастя! Те, про що він стільки століть мріяв…

- Дене… Дене, ти чуєш мене?.. Дене! - прорвався звідкілясь неприємний, чоловічий голос. Картинка перед очима попливла, розчиняючись у небутті.

Сон! Ще один сон! Скільки ще терзатимуть його серце? Скільки ще він страждатиме через чергову помилку?

Застогнавши через гострий біль, що пронизав голову, Антонов спробував розліпити опухлі повіки. У відкрите вікно залетів свіжий вітер, вивітрюючи з його помешкання стійкий сморід перегару. Ранкове сонце сліпило почервонілі очі.

- Отямився, нарешті, - гидливо скривився Олег, оглядаючи заставлену пляшками кімнату. - Вставай! У нас сьогодні важлива нарада з іноземними партнерами. Ти повинен там з’явитися!

- Давай якось без мене, - насилу підводячись з липкого дивана, прохрипів Антонов. Він пройшовся поглядом по пляшках, вишукуючи ту, в якій могло ще залишитися хоч крапля спиртного.

- Якби це було можливе, я так би й зробив, - гаркнув Громов. - Але я не можу! Німцям потрібен гендиректор. А це все ще твоя посада!

- Хочеш підвищення? - не знайшовши нічого горючого, Денис, сильно похитуючись, попрямував в інший кінець кімнати, де розміщувалася нова, майже не використана кухня-студія. Вода – це єдине, що зараз хвилювало його! Пустеля всередині випалювала всі нутрощі!

- Я хочу, щоб ти зараз же сходив у душ і привів себе в порядок, - сердився Олег, спостерігаючи за потугами свого друга. І що більше він дивився, то сильніше бажав розірвати на дрібні шматки того, хто зміг довести Антонова до такого стану. - Може, годі вже страждати? Настав час взяти себе до рук і зайнятися справами!

Осушивши чергову чашку, чоловік відчув, як у голові поступово проясняється, а пухлятина з обличчя спадає. Що добре в його зі звіром симбіозі, так це міцне здоров'я та швидка регенерація. Хоча... напитися до нестями з прискореним обміном речовин те ще завдання!

- Я не страждаю, - відмахнувся гендиректор, розгледівши нарешті те сміттєзвалище, на яке перетворилася його сучасна квартира в стилі хай-тек. – Я просто вирішив трохи відпочити…

- І тому вже місяць не вилазиш звідси, заливаючись усім, що горить? - нарешті зірвався Олег. Він приходив до Антонова щодня, відколи той повернувся від «неї», і мовчки спостерігав, як друг намагається викоренити біль із роздертих грудей.

Спочатку Громов не ліз. Він розумів, тільки так Ден зможе полегшити страждання, і сподівався, що невдовзі все пройде саме собою. Та з часом нічого не мінялося. Антонов не з'являвся на роботі, не брав слухавки, нічого не їв, а спав тільки тоді, коли його нарешті вирубувало спиртне. Це стало межею, далі за яку він не збирався пускати свого єдиного справжнього друга.

- Два тижні, – відмахнувся господар квартири.

- Місяць! – біснувався Олег. – Я шкодував тебе, виправдовував, сподівався, погуляєш і заспокоїшся, але ти просто на всіх забив! Через тебе я можу втратити не лише друга, а й компанію! А люди, які працюють у нас? Ти подумав про них? Тисячі людей втратять свої робочі місця, бо гендиректор не може взяти себе в руки! Але ж  ця «твоя» теж тут працює. Невже тобі зовсім її не шкода? Чи ти так намагаєшся помститися мерзенній суці? Тоді давай я просто її звільню! Навіщо ж втрачати все?

Ненависть, з якою Олег відгукнувся про його кохану, обкотила Антонова, ніби відро крижаної води, витвережуючи і спонукаючи захищати своє.

- Не смій про неї так говорити! - прошипів чоловік, напираючи на Громова, наче скеля. – Маша – найкраще, що колись було в моєму житті! Вона ні в чому не винна! Якщо ти посмієш хоч пальцем її торкнутися, від тебе навіть мокрого місця не залишиться!

- Домовилися, - спокійно посміхнувся Олег, задоволено розглядаючи смердючого, кудлатого, злого, як тисяча чортів, але живого та тверезого друга. – У тебе п'ятнадцять хвилин, щоб зібратися. З документами ознайомишся в машині! Поспішай!

Вдоволено насвистуючи, Громов вирушив до виходу, залишаючи позаду шокованого Дениса. А вже в коридорі його наздогнав гучний чоловічий сміх. «Пронесло!..» - майнула шалена думка, поки чоловік полегшено видихав.

***

Надія Самойлова, або як називає її безпосередній начальник, Надюша, красива брюнетка близько тридцяти, вона давно втратила віру в справжнє кохання, щирість та шляхетність. Єдине, що керує цим світом і чому підкоряються всі, це гроші. Де гроші, там і кохання, і влада, і справедливість. Тому вона абсолютно не здивувалася, коли зрозуміла, незважаючи на всі хитрощі, замість неї Антонов запав на непоказну простачку. Це тільки вкотре підтвердило теорію – справедливості немає! Та, можливо, десь у цьому світі загубилася іскра справжнього кохання?

Ага! Де там? Натішився і покинув свою ненаглядну в глушині, повернувшись до розкоші та грошей. Це остаточно вбило крихку віру. Немає жодної справедливості, карми чи долі. Є гроші й ті, хто вміє їх заробляти. Ну, або ті, хто вміє на них професійно полювати.

- Надю! - почула жінка знайомий солодкий голосок. З ліфта вийшла розкішна попеляста блондинка з таким апгрейдом обличчя та фігури, що тільки сліпий не помітив би цієї силіконової долини. А ось і вона, професійна мисливиця на багатих чоловіків. - Все ще працюєш у поті чола? Ну-ну! А час-то біжить!..