11.

Марла! Отже, вона загинула через нього! Ось чому вона так смиренно все стерпіла! Ось чому промовчала, коли її допитувала інквізиція! Ось чому він щоночі бачить її мертвий погляд, який без ножа видирав серце з грудей! Вона була не винна, та Ден надто пізно про це дізнався… І це його вічний гріх, який неможливо спокутувати…

- Денисе!.. Антонов!.. Денис! – пробився, наче крізь вату, голос Маші. - Ти мене чуєш? Що з тобою?

- Вибач, - просипів чоловік. - Буде краще, якщо ти повернешся до машини.

- Ти знущаєшся? – обурилася дівчина.

- Машо, ти негайно маєш повернутися, - відсторонено повідомив гендиректор. – У мене немає більше бажання грати з тобою. Іди!..

- Що? - якби Антонов тоді хоч на мить зупинився, то все могло б скластися інакше. Але він, як завжди, надто зациклився на власних переживаннях. Тому, шишка, що прилетіла йому в голову, стала відповіддю на різке висловлювання.

Ошелешено завмерши на місці, Ден цілу мить намагався збагнути, що тільки-но сталося. Проте на довго його розумовий процес не затягнувся. По потилиці прилетіло ще однією ялинковою шишкою. Отетеріло розвернувшись, чоловік побачив, як по обличчю Воскресенської розповзається зловтішна посмішка, а тендітна кисть уже  стискає наступний метальний снаряд.

- Ти не посмієш! – рикнув Денис.

- Перевіримо? - це був виклик! Звір всередині азартно підібрався.

- Машо! – застережливо виставивши руку, Антонов, тим не менш, несвідомо зайняв бойову позицію.

- Я вже двадцять чотири роки Маша, - відмахнулася ця смертниця.

Вона замахнулася і кинула в чоловіка останньою шишкою. Не попала, звичайно, але цього вистачило, щоб шеф вихором зірвався з місця, намагаючись перехопити нахабну шмаркачку. Маша зникла в лісі. Та хіба це перешкода для нього?

- Попався! – весело вигукнула дівчина, коли Денис міцно притиснув її до найближчого дерева. - Готовий поговорити?

***

Навіть не питайте, навіщо я це зробила! Просто, побачивши його опущені плечі і скляний погляд, зрозуміла, що втрачаю його. У мене були лише миті, щоб витягти Антонова з прірви. Що ж, колись він так само витягнув мене, буквально. Сподіваюся, і я встигну!

Шишка сама потрапила на очі. Загребла одразу декілька і жбурнула в цього велетня. Зізнаюся чесно, у мене завжди були проблеми з координацією. Як я взагалі попала, чорт його знає! А коли не промастила ще й вдруге, зрозуміла, це доля! Аби тільки не вбив…

«Усі чоловіки – тварини, – любила говорити моя матінка. – Як і будь-якому звірові, їм потрібна їжа, будинок та улюблена іграшка.» Ось цією іграшкою я себе й уявила, коли зірвалася з місця, наче метеор. Антонов кинувся слідом! Бігла так, що ледве легені не виплюнула. Навіть у грудях палало! Хто сумнівався, що мені з моїм тридцять шостим його сорок п'ятий не випередити?

- Попався! - прохрипіла, коли Денис з силою впечатав мене лопатками в дерево. У-уй!.. Можна було б і полегше!

Я не знаю, що трапилося далі! Просто в якийсь момент його обличчя виявилося так близько. Очі горять живим вогнем, дихання рівне, ніби це тільки я підпаленою білкою носилася лісом, і губи такі спокусливі... Точно збожеволіла!

Різко цмокнула свого шефа в ніс і піднирнула під руку.

- Готовий поговорити?

Відповіддю мені став гомеричний сміх. От і славно! Зі своїм вилітаючим із грудей серцем розберуся потім. До речі, а де Пушок?

- Так, Антонов, - продовжила вже серйозно. - Вмикай свого внутрішнього звіра і пошукай мого кота. Пам'ятається, минулого разу в тебе непогано вийшло!

Розреготавшись ще голосніше, чоловік буквально сповз на землю. Мені здається, чи це не просто веселощі? Дехто божеволіє!

- Ти завжди такою була! - зітхнув з полегшенням Денис.

- Це питання чи констатація факту? - щось я починаю втрачати нитку в розмові.

- Пам'ятаєш, я запитав, чи віриш ти в реінкарнацію? – мовчки кивнула. - Це було не просто заради буденної цікавості. Машо, мені потрібно дещо тобі розповісти. Але, боюся, після цього ти вважатимеш мене божевільним. Тому прошу заздалегідь: повір мені, як би фантастично все не звучало. Просто повір!

Шок накочував, наче хвилі під час шторму, змінюючись невпевненістю і навіть легким страхом. Сказати йому, що я й так вважаю його божевільним?..

- Я завжди знала, що ідеальних чоловіків не існує, – спробувала розрядити обстановку. - Викладай, мій любий монстре, що тебе гнітить?

Антонов натурально завис! Невпевнено оглянувши мене, він смішно насупив брови, мабуть, збираючись з думками, і заговорив. Забігаючи наперед, зізнаюся чесно: це було… дивно!

- Я народився 1556 року в Угорському Королівстві, - почав Денис явно дуже здалеку. - Не дивись на мене такими величезними очима. Просто дослухай до кінця, а там вирішуватимеш, вірити чи ні… Батьки – звичайні селяни. Дід навчав мене ковалевому ремеслу, чим я й заробляв. У той час Угорщина вже багато років воювала з Османською імперією. Заможні ділили землі, а народ тим часом бідував… Не суть! Через війну багато хто покидав нажите поколіннями і ховався в горах. Ми вчинили так само… Втекли кудись подалі, аби не вплутуватися в протистояння. Батьки вирушили до дальніх родичів, а я вирішив… погуляти. На світ, як кажуть, подивитися, себе показати. Тоді мені й зустрілася Марла! Як би безглуздо це не звучало, та я закохався, як дурень, з першого погляду. Така ніжна, смішна, розуміюча, така рідна... Я щиро повірив, що вона та, єдина...