2.

Дні побігли своєю чергою. Від хронічної втоми вони злилися в суцільний потік кольорових плям. Проте я не скаржилася. Та й кому скаржитися? Батьки далеко. І взагалі, у них у кожного своє життя, нова сім'я, улюблені діти. Мене давно перед фактом поставили: їхній шлюб був помилкою із самого початку. І тільки через мене вони стільки років терпіли один одного. Тому, коли мені стукнуло сімнадцять і відчинилися двері у великий світ, я не стала більше їх утримувати. Нехай живуть в своє задоволення. Зрештою, мене вони також люблять. По своєму…

- Воскресенська, - прогримів під кінець дня голос головного секретаря, Алевтини Степанівни, огрядної спокійної жінки. Настільки спокійною, що навіть періодичні спалахи гніву нашого директора її не проймали ні на грам. - Тебе шеф до себе викликає. Знову щось натворила?

- Та ніби не встигла ще, - озвалася, стомлено потягуючись і розминаючи задеревілу спину.

У кабінет заглянула з легким острахом. Не те щоб я боялася, просто Василь Петрович відрізнявся від інших необґрунтованою, для нас, принаймні, мінливістю настрою. Ніколи не знаєш, що тебе чекатиме наступної миті: премія чи догана. Хоча насправді він мужик відмінний: добрий і всерозуміючий.

- Викликали? - запитала невпевнено.

- А, Маріє Сергіївно! Так-так, проходьте, сідайте! – посміхнувся чоловік. – У мене є для вас відповідальне завдання.

Здивовано підняла брову. От вже чого ніяк не очікувала.

- Поїдете у відрядження! – урочисто проголосив Василь Петрович.

- А-а… - немає слів, одні емоції.

- Бачу, раді, - надихнувся чоловік. – Наш головний офіс вирішив провести навчальну конференцію для найкращих співробітників. Заохочення так би мовити за добре виконану роботу.

- Але ж я не зовсім підходжу під цю категорію, - пробурмотіла шоковано. - Є ж Лєнка та Оля. Хіба не вони повинні?

- Повинні були б, - погодився шеф. – Проте вам ця поїздка потрібніша. Не знаю, що у вас там відбувається на особистому фронті, Маріє Сергіївно, але з кожним днем ​​ви все гірше виглядаєте. Як би не захворіли… Тому я й вирішив відправити вас у відрядження. Все ж таки гори завжди йдуть на користь.

- Які гори? - щось я реально гальмую!

- Карпатські, – як ні в чому не бувало, відповів Василь Петрович. - Конференція пройде на базі відпочинку серед гір. Чисте повітря, ліси, приємна компанія та зовсім небагато лекцій. Три дні суцільного задоволення!

- Як три дні? - Все, Машо, дострибалася! Твій мозок зовсім відмовляється сприймати інформацію! – У мене ж кіт…

- І що? – відмахнувся задоволений начальник. - Віддайте його комусь на вихідні. Ну, чи із собою візьміть. Не думаю, що у вас виникнуть із цим проблеми. Все! Виїзд завтра о 6:30 із центрального автовокзалу. Усі документи у Алевтини Степанівни. Успіхів! І щоб я більше не бачив цієї кислої міни!

Як вийшла з кабінету, взагалі не пам'ятаю. Секретар зустріла біля дверей, засунула до рук папку з документами та відправила додому, збиратися. А на ранок, побившись із Пушком, який не бажав залишати свою улюблену квартиру, вирушила на вокзал. Там, справді, чекав великий автобус. Пасажирів було небагато. Хтось спав, хтось слухав щось у навушниках, хтось працював… Загалом, нікому діла до мене не було. Вільні місця знайшлися у п'ятому ряду. Тож нам з Пушком розлучатися не довелося.

Хто б сумнівався, що нахабна морда поїде на конференцію зі мною! Катька його брати категорично відмовилася. У її нового хлопця алергія на кішок, здавати в притулок для тварин, у мене рука не піднялася, а залишати вдома одного взагалі не варіант. Залишається тільки сподіватися, що нас не виженуть із готелю!

Дорога була довгою. З огляду на те, що окрім кількох найближчих міст, я ніде раніше не бувала, було цікаво. Ніби в'їжджаєш у зовсім інший світ. І що далі, то неймовірнішими здавалися краєвиди. Дорогою кілька разів зупинялися, то підбираючи нових пасажирів, то пообідати, то розім'яти ноги. Загалом, гаяли час, як могли.

На місце прибули лише надвечір. Сонце майже зайшло за обрій і єдине, що вдалося розгледіти моєму втомленому мозку, це темні силуети величезних гір довкола. Ну, його! Все завтра! А зараз ще й з котом розібратися треба.

У хол вповзала, тягнучи за собою не підйомну валізу та сумку-переноску. І навіщо мені аж стільки речей на три дні? Ах, так!.. Це ж не моє. Дві третіх займали речі для пухнастого засранця: миски, лоток, наповнювач і три кілограми корму. Іграшки я згадувала? Ні?

Загалом,  розглядати оточення ні сил, ні часу не було взагалі. Якось підповзла до ресепшну, засунула милій дівчині у вишиванці паспорт і обперлася на стійку. Аби лишень не вигнали! Ця ж дівчина співчутливо посміхнулася, оглянула багаж, здригнулася від пильного погляду пухнастого чортяки і зайнялася оформленням документів. А за хвилину я, майже щаслива, посунула на свій третій поверх. Боже, чому ніхто не розповів цим милим людям, що вже винайшли ліфт?

- Усі прибули? - почувся десь поруч бархатистий сильний баритон. Ух! Мене аж до кісток пробрало. Мурашки по всьому тілу марш-кидок влаштували. Що це з тобою, Машо? Аби лиш дійсно не захворіла.

Боляче! Так боляче! Ні, мене ще не палять. Це серце розбите кровоточить, вивертаючи душу навиворіт. Навколо темно та тихо. Тільки мої схлипи розривають нічну імлу. Де я? Як сюди потрапила?