1.

«Відьма! Відьма!» - кричали люди навколо, поки її, як тварину, у клітці везли до величезного вогнища. «Відьма!» - проголошували священики, коли підпалювали сухі гілки під ногами. «Відьма!» - гриміло набатом у вухах, поки вона ще могла чути. "За що?" - шепотіли потріскані до крові губи, доки очі невідривно стежили за тим, хто зрадив її і зараз байдуже проводжав до пекла. "За що?.."

Глибоко вдихнувши, розплющила очі. Надворі все ще було темно, а в роті стояв неприємний присмак гарі. Піднялася з ліжка і вирушила на кухню. Мені терміново потрібна міцна кава! Адже все одно не засну…

Скільки це вже триває? Місяць? Два? Не пам'ятаю. Що я тільки не спробувала? І снодійне, і психотерапевта, і навіть до бабці-ворожки ходила. Ніщо не допомогло! Майже щоночі я прокидаюся в холодному поті від того, що мене спалюють на багатті за гріхи, яких не робила. Я це точно знаю! Знаю, лише змінити нічого не можу.

- Пухнастику, я розбудила тебе? Вибач!

На кухню з незадоволеним виглядом пройшов мій єдиний співмешканець і найулюбленіший чоловік, кіт Пушок. Так-так, банальне ім'я, проте коли я його знайшла, два роки тому, він виглядав як маленька брудна грудка вовни. Абсолютно кругла чорна грудка. Хто ж знав, що за два роки з нього виросте справжній свавільний, зухвалий монстр, який приватизує всю мою квартиру одноосібно!

- Мау! – кричало це диво, вимагаючи корму, молока та ласки. В якій саме послідовності тут ще слід розібратися.

Провівши ранковий ритуал вдоволення для улюбленця, що уже став звичним, присіла за стіл. Ще три години і можна буде виходити з дому. Одне добре у всьому цьому: я перестала спізнюватися на роботу.

- Жахливо виглядаєш! - втішила мене стара подруга, коли я присіла на своє робоче місце. Нічого особливого, звичайний менеджер з продажу у невеликій інтернет-компанії. Нам із Пушком на життя вистачало, а це головне.

- Дякую! – криво посміхнулася. - Ти, як завжди, сама тактовність!

- Що, знову кошмари? – насупилась Катя. - Машо, ну це вже ні в які ворота не лізе. Треба щось робити!

- Що? – приречено запитала, ні на що не сподіваючись. Ми вже давно всі можливі варіанти перебрали. Навіть гіпноз не подіяв. Він, до речі, взагалі мене не взяв. Або в мене психіка занадто стійка, або нам попався звичайний шарлатан.

- Катерино Валеріївно, - почувся з коридору голос заступника директора, - беріться за роботу, а не чешіть свій гострий язичок об вуха вашої співрозмовниці. Негайно!

- Гаразд, подруго, не впадай у відчай! Ми обов'язково щось придумаємо!

Вона весело підморгнула і зникла за своєю перегородкою. Що ж, мені залишається тільки сподіватися на краще.

До кінця дня протрималася завдяки кінській дозі кофеїну і популярності, що різко зросла, на дитяче мило. Ще б пак, на нього знижка 60%. Собі прикупити, чи що?

- Я знаю, що ми зробимо! - підлетіла до мене Катя на виході з офісу. Втомлено зітхнула, та суперечити не стала. Марно! Якщо це торнадо на ніжках щось вбило собі в голову, простіше не чинити опір. – Дивись!

Вона тицьнула мені в руки яскраву роздруківку якогось оголошення. Спробувала сфокусувати очі в одній точці. Вони вже нещадно роз'їжджаються в різні сторони. Що-що?

- Чорна відьма в десятому коліні. Прочитає вашу долю, зніме порчу і вінець безшлюбності. Катю, що за маячня? - спробувала позбутися сумнівного щастя мати справу з черговим розводиловом.

- Ніяка це не маячня! - обурилася подруга, вириваючи з моїх рук папірець. – Між іншим, вона у місті проїздом. Усього на два-три дні затримається. Знаєш, скількох зусиль мені вартувало записати нас на прийом?

- Ох, йо-о… - захникала, відчувши, як улюблене ліжко все більше від мене віддаляється. – Ще й записала…

- Так! – надихнулася Катерина Валеріївна з прекрасним прізвищем Галушко. – І відмовитись від прийому не можна! Тому нас на вулиці вже чекає таксі. Поспішай, поки його ніхто не перехопив!

- З голодним Пушком сама з'ясовуватимеш стосунки! - поставила її перед фактом, виходячи із будівлі.

Прибули ми на другий кінець міста через якихось півгодини і, що дивно, не до дорогих апартаментів з тонною пафосу, а до звичайнісінького непримітного будиночка за невисокою огорожею і кривою хвірткою. Дивне місце! За запевненнями Катерини, черга до цієї самої відьми мала розтягнутися як мінімум на кілометр, от тільки насправді навколо не було жодної душі.

Пересмикнула раптово змерзлими плечима і попленталася за невгамовною подругою. Цю нічим не проймеш!

Всередині виявилося ясно і чисто, пахло сушеними травами та сонцем. Думаю, саме від цього аромату, що густо огорнув нас ще з порога, я й заспокоїлася. А й правда, що вона може мені ще наговорити? Гірше точно не буде!

За столом, укритим чистою білою скатертиною, з чашкою чаю в руках сиділа звичайна жінка. Не молода і не стара, довге каштанове волосся зібране в хвіст, у джинсах та футболці, вона зовсім не нагадувала відьму. Світлі очі дивилися на нас із цікавістю та всерозумінням. Жінка тепло посміхнулася, підводячись нам на зустріч.

- Здрастуйте, дівчата, - приємний голос, відкритий погляд. Ух! Ця або допоможе, або обере до нитки, а ти навіть шкодувати про це не будеш. - Сідайте. Чаю?